Українська поезія кінця ХІХ – початку ХХ ст.: нові імена – і творчість «в весняну ніч чудову»

Українська література надзвичайно багата на імена. Начебто аксіома, але щоразу виринають нові факти, часто забуті й тільки випадково відновлені.

Іноді від автора залишається тільки ім’я та єдиний яскравий вірш або інший твір в антології, журналі, альманасі… 

Один із таких авторів – Яків Мамонтів (1888–1940), про якого я писала в попередній статті. Його відкривають в українській культурі, але ця постать досі як слід не розкрита. Усіх фактів ми досі не знаємо. Скажімо, він захоплювався театром і був фахівцем, а ще – драматургом, педагогом і взагалі багатогранною індивідуальністю. Зокрема науковцем (дисертація про проблеми естетичного). А також був поетом, ліриком. Його творчість нагадує пісенну, навіть романсову. Наприклад, такий вірш – «В дорогу», де ліричний герой виряджається в дорогу, не хоче сентиментального та довгого прощання, а фінальна строфа – підсумок: «От і в дорозі я… В дорозі… / Лечу в таємні сині далі. / Доволі нидіти в знемозі! / Прощайте, тихі дні печалі! / В дорозі я! В дорозі!» Або інший твір, який перегукується з ґетівським «Фавстом»: «Ви знов прийшли, скорботні тіні, / І, мов пожовклая трава, / Поникли в тихому тремтінні… / Мої загублені святині! / Мої несказані слова! // Чого ждете ви, смутку повні? / Я вас давно вже поховав. / Давно в печалі молитовній / Вінки із сліз, вінки коштовні / Я на могилу вам поклав. // Засніть же, блідні силуети! / Не я вас втілю в спів, не я. / Нові мистці, нові поети / Покличуть вас надхненно з Лети / І кинуть в дикий вир життя». Ще рано казати про весь поетичний доробок, бо ми не знаємо всіх творів Мамонтова, але наведені тексти – приклад того, як майстерно він володів формою, а ще мав оригінальний світогляд.

Або, скажімо, хто така Олена Журлива? Спочатку мені трапились її вірші. Імені не знала. Схоже на псевдонім. Я зацікавилася постаттю авторки й почала шукати про неї.

«За волю Вкраїни боролась і я». Вона любила життя – а її доводили до смерті. Проте не здавалася. 

Факти її біографії часто суперечливі. Її життя було пов’язано з різними містами. Вона була поеткою. Але також і співачкою в церкві та в опері, учителькою, науковицею (кандидаткою філологічних наук), розвивала культуру… На світлинах – просто артистка, фотомодель. З неї писали портрети. А яка в самої була творчість? Писала для дітей і дорослих. Мріяла мати дітей (про що зізнавалася) – і рятувала їх. А своїх не мала. Її рятували – і вона рятувала інших. Вона активно публікувалася, друкували її й посмертно. Але певні роки – приречена на забуття в широких колах. Була зіркою за життя. А ще – рано пережила втрату братів і сестер, голод, насильство, зради, була репресована (її навіть відносять до «розстріляного Відродження»). Пережила роки концтаборів, злети, падіння, забуття. А водночас – була активною. Спілкувалася з українськими культурними діячами – зокрема поетами, пізніше класиками (Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Олександром Олесем, Володимиром Сосюрою, із прозаїків – зі Степаном Васильченком), – уміла дружити і допомагати. І їй допомагали. Активно їздила, гастролювала, спілкувалася, але останні роки життя була прикута до ліжка. Зовні не сказати, чому їй пасує псевдонім «Журлива» – адже на світлинах це то романтична дівчина із заквітчаними косами, у вишиванці, то усміхнена, смілива, завзята молодиця. Але її життя, попри творчі успіхи, не було безхмарним. На тему біографії поетеси можна було б написати роман або зняти трилер із елементами любовної драми.

По-справжньому цю культурну діячку звали Олена Пашинківська (а у шлюбі мала прізвище Котова). Вона народилася 1898 р. (також пишуть, що у 1896 р.) у Смілі, на Черкащині, а 1971-го померла в сучасному Кропивницькому, трохи не доживши до 73-х років. Або 75-ти – якщо врахувати іншу дату народження.

Її батько був сільським учителем церковнопарафіяльної школи. Пишуть, що родина була українсько-польською. Майбутня поетка мала вісьмох братів і сестер. Отже, усього – дев’ятеро дітей. Семеро вмерли від голоду, оскільки батька звільнили, а годувати дітей стало нічим. Відомо, що в живих лишилося двоє дітей – майбутня поетеса і її сестра Катруся. Старша далі опікувалася молодшою. А мати рано померла. Дитинство майбутньої письменниці не було щасливим. Але водночас – читання, рання творчість, не лише бажання навчатися – а й можливості. Уміння досягати свого. 

Ярмарки, де дівчина любила бувати і слухати сліпих лірників, народні ігри (пізніше вона, уже вбрана як інтелігентка і схожа на дворянку, підтримувала рідні звичаї), ставали джерелом її творчості. Цікаво, що спочатку дівчина писала «в шухляду», і ніхто не бачив ті вірші. Тобто знали, що вона пише, але соромлива і вимоглива до себе поетка не показувала своїх творів. Так, вона чинила правильно, бо набирала силу. Але хто став її першим читачем? Отут цікавинка. Олена Пашинківська (тоді ще не Журлива) стала рано читати Лесю Українку (тоді ще живу). Може, це спонукало дівчинку писати вірші (до того ж, рідною українською мовою) та розвинуло її талант? А ще поетеси – геніальна, живий класик – і початківець (їй було 14 років) познайомилися! Цікаво, як? Ми знаємо, що дівчина прийшла в гості, зустріла її Олена Пчілка і заохотила до спілкування зі своєю дочкою. І Оленка читала їй уголос свої твори! Тобто її талант підтримали, і хто – геній! А ще, коли Оленці було заледве 11 років, опублікували її перший вірш у виданні «Рідний край» (1909 р.). Допоміг із публікацією український письменник і журналіст Павло Богацький. Дівчині виплатили гонорар. Ось перед нами приклад, як підліток могла заробляти гроші. А далі вірші нової авторки оприлюднюються у «Дзвоні», «Літературно-науковому віснику», «Українській хаті»... Тобто там, де цвіт української інтелігенції. Нове ім’я – приклад щирої, молодої поезії амбітної й обдарованої авторки.

Юну поетку стала рано переслідувати влада – спочатку царська, а потім радянська. Чому? Завдяки її українській позиції. Так, для дівчини кумиром став Тарас Шевченко (сакральна постать, особливо у формуванні української інтелігенції). Але вшанування Кобзаревої пам’яті каралося. У 1914 р. дівчина брала участь у демонстрації на честь класика – і письменницю заарештувала поліція. 

Почалася Перша світова війна. Олена Журлива прагне діяти. Вона стає репетиторкою, а ще співає в хорах, причому як у православній церкві (університету), так і у костьолі. Тобто заробляє на життя. 

Пізніше вона успішно співала в Харківській опері. Пишуть, що голос у героїні моєї статті був мецо-сопрано.

Це ще не все. Поетеса прагне далі навчатися та закінчила Уманську гімназію (є версія, що – київську, Печерську гімназію, вісім класів). Але екстерном, тобто готувалася сама, а далі вже склала випускні іспити. Тобто не навчалася в гімназії регулярно, а була автодидактом. Як розумію, гімназія була жіноча, бо тоді не було змішаного гімназійного навчання. До речі, навчатись екстерном було справді важко (і важче, ніж «очникам»), бо викладачі не робили поблажок. Але поетеса досягла свого.

Вона навчається далі – на київських Вищих жіночих курсах, на філологічному відділенні. (Пізніше захистить кандидатську дисертацію). Виступає як музикантка (їй акомпанує сам Микола Лисенко). Вливається в літературне коло. Знайомиться з Павлом Тичиною. Обоє були молоді, але талановиті поети, чий дар багато обіцяв. Як бачимо, творча кар’єра Олени Журливої спочатку складається успішно, начебто доля винагороджує її за пережиті трагедії.

Яка ця поезія? Це оспівування життя, кохання, узагалі радощів, але й філософське пізнання. І трагічні нотки мудрої душі. Є оптимістичні вірші. Наприклад, «П’янію знов…», опублікований за її життя: «П’янію знов…Душа в полоні, / Хтось пута щастя наклада… / Неначе плеще у долоні / В квітках весела молода. // А серце… серце зеленіє, / Пускає парості, гілки; / Словами вимовить не вміє, / Що вимовляє стиск руки». Але кінцівка примушує згадати про те, що життя не однобічне, і що за щастям можуть настати переміни, що ніщо не вічне: «П’янію знов… Життя жагуче / З весною, з сонцем золотим; / Іде кохання неминуче / Й розчарування йде за ним…»

Вона однаково вдало поєднує науку як філолог, учителька в різних містах, як поетеса і як співачка. 20-ті роки ХХ ст., до 1930 р. (і згортання українізації) – розквіт слави Олени Журливої. Вона багато друкується в періодиці, на вірші поетки пишуть музику, виходять збірки… Так, ці вірші дуже мелодійні, деякі побудовані як романси. Наприклад, опублікований за її життя «Місячні ночі». Але оспівує він не так кохання, як розчарування, гіркі спогади, бо наприкінці сказано: «Місячні ночі зоріють, / Лагідно трави запахли, / Лагідно промені грають, / Спогади душу не гріють – / Муками крають…»

Нею захоплюються. Але раптом у 1938 р. письменницю заарештовують начебто за «агітацію проти радянської влади». Поетці дають спочатку три роки концтаборів, потім – іще сім, засилають на Алтай, де жінка тяжко фізично працює, жахливо хворіє… Усе це переповідати – значить писати надзвичайно болючий документ. Перелічувати все це – не вистачить статті. Але в 1944 р. Павло Тичина сприяє тому, щоб його літературну колегу і подругу випустили. Вона нібито на волі, але здоров’я вкрай підірване. Допомагає з лікуванням той самий Тичина. Але працювати за фахом (і взагалі бодай якось заробляти) поетка не може: у неї немає паспорта. Вона перебивається випадковою фізичною працею. Лише потім жінці видадуть паспорт (1946 р.). А хто допоміг? Поет Микола Бажан. Отже, бачимо взаємодопомогу творчих людей.

Її життя – постійна зміна місць, не завжди з власної волі. Але тепер поетці хочеться змінити все у своєму житті. Вона переїжджає. У Кропивницькому (колишньому Кіровограді) – місті, яке зараз пишається поетесою – Олена Журлива живе із сестрою. Цікаво, що діячка не називала свого псевдоніма і нікому не казала, ким є насправді. Не казала, що й пише вірші (хоча продовжує творити, а потім, уже паралізована, диктує сестрі). Але люди дізналися – і почали допомагати. У тому числі Олесь Гончар. Отже, іще одна письменницька допомога! Треба вміти об’єднуватися. 

А ось вірш, який і досі співають (і не всі знають ім’я авторки): «Мовчи, мовчи… Не треба слів, / Старих, одноманітних, – / Злякаєш перший срібний спів / Бажань моїх розквітлих. / Підстав лице своє вітрам / На любощі-розкоші; / Поглянь на небо: зорі там / Весною прехороші. / Не треба слів… Душа звучить / І просить ласки знову… / Не треба, друже, говорить / В весняну ніч чудову». І хочеться про неї завершити словами ще одного вірша («Цілий день…») – про те, як сонце зазирнуло до хати: «Під ногами заблищала / Золота підлога, / В серці пісня залунала / Не проста й не вбога, // А весільна, знову дужа, / Буйно-переможна, / Бо коли душа одужа, / Не співать – не можна».

Про цих поетів можна знімати фільми, писати романи та інші цікаві книги, в яких усе буде правда. На жаль, багато в чому трагічна, але завдяки творчим іменам її треба знати. Звичайно, ці твори заслуговують на перевидання та ширше ознайомлення авдиторії. Адже якщо, скажімо, Олену Журливу знають земляки, люблять і розвивають пам’ять про неї, це ще не все: треба масштабнішого визнання. Усі ці письменники різні, але їх об’єднує не лише приналежність до спільної епохи, а й талант.

Аналітик матеріалів –
Олена Смольницька

Про автора:
 Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант
 з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-
 Католицької Церкви (Львів).