Неймовірний концерт у майже порожньому залі. А його варто було почути і побачити

Українці, ми ж уміємо бути інакшими – активними на концертах і фестивалях, згуртованими, зацікавленими, з відкритими серцями, з відкритими гаманцями біля скриньок для пожертв на підтримку України і наших поранених воїнів. Однак інколи стається щось таке, як ось цього разу: майже порожній зал під церквою святого Йосифа Обручника і сценічне дійство, яке варто було почути і побачити, – концертна програма «Код нації», з якою завітав до Чикаго український музикант, вокаліст, автор пісень, лауреат фестивалів «Червона рута», «Слов’янський базар», «Тарас Бульба», «Повстанським плаєм» Тарас Житинський.

Ми розповідали, що планується така творча зустріч, в одному із попередніх номерів газети «Сурма», анонсували подію Radio UA Chicago та Українське Незалежне Радіо. На жаль, її проігнорували. І молоде покоління українців, і старша генерація. Попри те, що з початком літа у наших громадах практично кожні вихідні зайняті тими чи іншими масовими заходами, що бувають неузгоджені моменти, що бувають накладки, що побутує думка, ніби люди вже наситилися концертами – це абсолютно не є виправданням для тієї кількості порожніх крісел, за кожне з яких було соромно перед поважним гостем. А ще у мене було відчуття жалю за всіх тих, хто міг прийти, але чомусь цього не зробив, втративши нагоду у спокійній і щирій атмосфері, без гучної музики і спецефектів, насолодитися українським словом, українською піснею – отою, що із самих витоків, отою, яка і справді ілюструє код нашої нації. І було відчуття власного задоволення від того, що я тут, що я це чую і бачу.

Так, цей концерт можна і треба назвати патріотичним. Однак він був позбавлений будь-якого пафосу, пишних слів і словесних запевнень у любові до України. Він просто тихо і переконливо демонстрував цю любов мовою пісень – від гайдамацьких, козацьких, стрілецьких, народжених у різні історичні часи і на різних теренах України, й аж до ближчих нам за часом повстанських і зовсім свіжих – про нинішню долю України. 

Чому він про це співає? Тому що народився Тарас Житинський в родині репресованих вояків УПА, висланих на поселення в Карагандинську область Казахстану. Тому що тільки у 1981 році зміг повернутися на рідну землю батьків, а отже і його рідну землю – в Івано-Франківськ. Тому що зростаючи в російськомовному середовищі, чудово вивчив українську мову і тепер впивається кожним її словом, кожним поетичним образом, яких так багато в українських піснях. І дякує долі за талант та можливість нести ці пісні людям – на конкурсах, на фестивалях, в ефірах, на сольних концертах. Як і було цього разу в Чикаго. Навіть при мізерній кількості глядачів. Однак справжній митець знає: якщо його творчість потрібна одному-двом – значить співатиме для одного-двох. 

І він співав. Про козацькії човни-чайки, на яких запорожці рушали у походи Чорним морем, нападаючи на турецькі галери. Про те, як попід горою яром-долиною йдуть оті козаки, що попереду із ними Дорошенко, а позаду – Сагайдачний. Про славного Олексу Довбуша. Про відчайдушний заклик оборонців рідної землі: «Ой, чи пан, чи пропав, двічі не вмирати. Гей, нумо хлопці, до зброї». Про важку мить розставання легіня з родиною, з дівчиною: «Завтра в далеку дорогу свого коня осідлаю, кріса закину за плечі, милу свою попрощаю…» Не обійшлось і без своєрідних «родзинок», якими, без перебільшення, можна назвати в репертуарі Тараса Житинського ті пісні, що ми знаємо російською мовою, хоча первісно вони були українськими. Просто росія їх вкрала. І назвала своїми. Бо у неї, в росії, вдача така – красти і привласнювати. А ще – нищити і вбивати. Нинішні події на нашій рідній землі – свідчення тому. Отож Тарас Житинський запропонував нам оригінал кількох таких пісень: «Ой, мороз, мороз, не студи мене, не студи мене, лихо хай мине»; «Розпрощався стрілець із своєю ріднею та поїхав в далеку дорогу. За свій рідний край, за козацький звичай прийняв бій за свою перемогу» (це та пісня, яка у москалів починається «там вдалі, за рєкой, засвєркалі огні…»); і достатньо відома «Любо, братці, любо, любо, братці, жить, з нашим отаманом не приходиться тужить»... Тарас Житинський знає багато таких пісень. У своїй багаторічній творчій діяльності він об’єднав їх в окремий розділ, так і назвавши – «Вкрадені пісні». А як елегантно прозвучав український шансон – «Карі очі, чорні брови, не забуду вас ніколи..», «Чом ти не прийшов, як місяць зійшов…»!

До слова, окремі запропоновані на концерті твори супроводжувалися справжніми театралізованими постановками, які здійснили вихованці модельної школи «StarKids» Катерини Грод у чудових етнокостюмах із колекції Роксолани Прокопів та з колекції військової амуніції Юрія Сороки. Доречним був виступ «Київських парубків» (школа танцю «Вишиванка»). Дрібку гумору додав концертній програмі заслужений артист України Володимир Пушкар, який разом із Олександрою Боднар був ведучим концерту. 

Й не менш особливою увагою були наділені присутні у залі поранені українські військові, які зусиллями фонду «Revived Soldiers Ukraine» перебувають в Америці на лікуванні і протезуванні. Один із них – Денис Слухай – уже готується до повернення в Україну. На своїх нових «ногах» – якісних протезах. У їхньому виготовленні, у лікуванні та реабілітації бійця, є маленька часточка зусиль кожного, хто складав свої пожертви на рахунок благодійного фонду. А ще сьогодні, практично в переддень від’їзду, Денис, ім’я якого – як приклад мужності, незламності і сили духу – не раз згадувалося на сторінках нашої газети «Сурма», приймав на свою підтримку фінансові подарунки, до яких і ми долучилися, викупивши на аукціоні боксерські рукавиці з підписом Віталія Кличка. Зі своїми жестами вдячності підходили до Дениса окремі глядачі із присутніх у залі; фінансову допомогу від братства блаженного священномученика Миколая Чарнецького передав хлопцеві голова братства Сергій Сютик. 

До речі, напередодні концерту у Чикаго Тарас Житинський та Володимир Пушкар відвідали у госпіталі наших поранених захисників, мали із ними відверте спілкування в оселі, яку придбав фонд «Revived Soldiers Ukraine» для проживання українських воїнів, які приїжджають до Америки на лікування. А сам концерт проходив із благодійною метою – і на підтримку згаданого фонду, і на підтримку Фонду захисту Героїв, який працює при парафії святого Йосифа Обручника. Тому що сьогодні і справді жодна мистецька подія не обходиться без благодійної складової. Без можливості хоч би дещицею допомогти Україні. Тому кожен, хто розуміє, хто відчуває, наскільки важлива батьківська земля у долі кожного із нас, може повторити вслід за Тарасом Житинським, який разом із вихованцями вокальної студії «Елегія» у завершальній пісні концерту співав: «Вкраїно моя, ти найкращого варта. Єдина, свята, ти потрібна мені». Чудові слова, чи не так?! 

P.S. Як повідомив редакції волонтер фонду «Revived Soldiers Ukraine» Михайло Бойчук, в неділю увечері запротезований український воїн Денис Слухай полетів до України із великою вдячністю до всіх і кожного, хто допоміг йому тут стати на нові ноги, хто поділився із ним часточкою своїх щирих сердець.

І ще один постскриптум. Щодо концерту Тараса Житинського. Прочитали написане вище? Шкодуєте, що не були? Висновки – за вами…