Який дух – така й дорога

(рефлексії на тему безпекових союзів)

Як повідомляють ЗМІ, 19 червня Фінляндія вирішила вийти з Оттавської конвенції про заборону протипіхотних мін через ймовірну військову загрозу з боку сусідньої росії. За це проголосував парламент Суомі, країни озер і боліт. Що ж, мінувати кордон і прикордоння можна і треба, коли маєш такого придуркуватого сусіда. До речі, ще навесні оголосили про вихід з цього договору Польща, Латвія, Литва та Естонія. Видно, буде си діяло, як кажуть поляки. Звісно, міжнародне гуманітарне право ніхто з цивілізованих країн ігнорувати не збирається. Водночас Україна, зазнавши страшної повномасштабної агресії москви, яка безжально знищує українців усіма можливими й немислимими для здорової психіки способами, – Україна дотримується міжнародного гуманітарного права, зокрема щодо полонених орків, та Конвенції про хімічну зброю, тоді як московити регулярно застосовують заборонені отруйні хімічні речовини проти українських захисників. І поки що їм нічого за це нема, адже щоб довести факт застосування небезпечних отруйних речовин, треба здійснити карколомну серію протокольних алгоритмів, часом неможливих в умовах бойових дій.

А втім, сьогодні ще й читаємо іншу новину про те, що країни JEF (Joint Expeditionary Force), а саме: Велика Британія, Данія, Естонія, Фінляндія, Ісландія, Латвія, Литва, Нідерланди, Норвегія, Швеція – ухвалили рішення приєднати Україну як партнера з розширеним статусом. Знову чергове партнерство, а не повноцінне членство, але вже як є, і на тім спасибі. Але що це означає на практиці для українців? А означає таке: участь України в спільних військових навчаннях та форумах; поглиблення підготовки українських Збройних Сил; обмін знаннями про сучасну війну та інноваційні технології; поступова інтеграція українських підрозділів до майбутніх активностей JEF. Що ж отримає з такого дива Україна? Формат JEF фокусується на безпеці у Північній Європі – Балтійському морі, Арктиці, Північній Атлантиці. Україна має цінний бойовий досвід у протистоянні гібридним загрозам, зокрема у морській сфері. Тому це партнерство, ймовірно, може бути взаємовигідним: європейці отримують реальні практичні навички, а Україна – доступ до інфраструктурної й стратегічної співпраці. Країни JEF вже надали Україні суттєву допомогу, а цей союз як фортеця європейської безпеки, можна сказати, доповнює роль НАТО. Країни формують механізми спільної роботи з НАТО. Визнання України у форматі «посиленого партнера» відкриває нові можливості для участі у навчаннях, обміну розвідданими та технологіями. Можна сподіватися, що це буде реальний крок до інтеграції, який підсилить обороноздатність України, покращить співпрацю з євроатлантичними структурами та зміцнить безпеку регіону. 

За своєю суттю JEF (Joint Expeditionary Force) – це регіональне військове об’єднання, ініційоване Великою Британією. Воно не є структурою НАТО, але має здатність діяти швидше, гнучкіше і автономно, що особливо цінно в умовах кризи або повномасштабного конфлікту. Тож це черговий (але нам тільки в плюс нині в умовах війни) оперативний військовий альянс – без членства в НАТО, в якому Україна отримує реальну кооперацію з військами країн НАТО без формального членства. Для України це означає краще розуміння союзницької тактики, а для партнерів – усвідомлення цінності українського досвіду. Позитив у тому, що в ситуації, коли формальне членство України в НАТО гальмується через політичні ризики, JEF дозволяє створити «фактичний союз». А кремль розуміє: чим тісніша співпраця України з JEF, тим вищою є ціна нового вторгнення, навіть не в Україну, а в країни Балтії чи Північну Європу. Тоді коли москва розглядає сценарії гібридної агресії проти країн Балтії або Фінляндії, Україна як частина JEF може брати участь у стримуванні і зміцненні цих рубежів – розмиваючи для росії уявну лінію розмежування між «НАТО» і «не НАТО». Співпраця з JEF підсилює Україну, дозволяючи глибше інтегруватися у європейську систему безпеки.

Тепер таке. Історичний досвід України у сфері військових і безпекових союзів свідчить про постійну потребу мати системну безпекову архітектуру в умовах геополітичного тиску. Впродовж століть українські політичні еліти – від князів, козацької старшини до діячів ХХ століття – формували союзи, які мали на меті зберегти державність, захистити територію та гарантувати безпеку українців. Співпраця з JEF, прагнення до НАТО та ЄС – з тієї ж опери.

Копнемо твердую землицю історичного контексту: Велике Князівство Литовське (ВКЛ) – напевне, перший такий значний приклад. Політико-військовий союз між литовською і руською (українською) елітами був оборонною відповіддю на загрозу з боку Золотої Орди, а пізніше її наступниці – улусу на московських болотах. Пам’ятаємо, що руська шляхта і православна еліта мали вплив у політичному житті ВКЛ, а українські землі фактично стали буфером Європи на Сході. Це був ранній приклад «євроінтеграції» українських земель у систему західного права і безпеки (магдебурзьке право, литовські статути) без втрати своєї ідентичності. 

Козацька держава намагалася балансувати між сусідами – Річчю Посполитою, Кримським ханатом, московією і Швецією. І як правдиві сусіди, на межі сіяли огірочки або гарбузи (сезонний український жарт). Пам’ятаємо союзи з Кримом, Швецією, Трансільванією. Всі вони мали тимчасовий характер і були підпорядковані меті збереження автономії. А ось уже Переяславська рада (1654) – спроба укласти військовий союз із москвою мала трагічні наслідки. Нічого дивного – жоден договір з москвою не вартий паперу, на якому він написаний, сказав колись мудрий Бісмарк. У часи національно-визвольні змагання (1917–1921) УНР, ЗУНР та інші українські державницькі проекти шукали військових союзників у Франції, Німеччині, Польщі, Румунії, Чехословаччині. А проте незавершеність державотворення, фрагментація українських еліт і відсутність сталих союзів зробили неможливим створення дієвої оборонної конфедерації у Східній Європі. Тепер погляньмо, що нам кажуть ідеї та візії українців щодо таких безпекових союзів, які б скидалися на універсальні і взаємовигідні. Та й оптимально-надійні для України. Нещодавно ми на сторінках газети «Сурма» писали про Юрія Липу, який у працях «Призначення України» та «Чорноморська доктрина» висунув ідею створення геополітичного блоку держав Чорноморського регіону (Україна, Грузія, Румунія, Болгарія, Туреччина), здатного протистояти як москві, так і всякій іншій гадині, що око своє лихе і заздрісне покладе на Україну. Читаючи уважно Юрія Липу, маємо собі розуміти, що Україна – лідер між регіональними Північчю і Півднем, сполучна ланка між Кавказом, Балканами та Центральною Європою. Принаймні для того є базові налаштування. Вся справа за згуртованістю, визначенням спільної мети, знищенням внутрішніх ворогів і усвідомленням загроз, тобто у формуванні в українців україноцентричного світогляду насамперед. 

Згадаємо і концепт «Міжмор’я» (Intermarium), який розробляв Юзеф Пілсудський, зокрема тому й уклав союз із Петлюрою. Пілсудський бачив його як форму стримування ординської москви в червоній більшовицькій личині та постніцшеанської мілітарної сили німців. Ця ідея потенційно реалізується як створення оборонного союзу країн між Балтійським, Чорним і Адріатичним морями: Польща, Україна, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина. Мета її – буфер між росією та Західною Європою, спільний ринок, військове співробітництво, антиімперська платформа. У 1990-х роках В’ячеслав Чорновіл наголошував на потребі створення системи регіональних союзів, які могли б бути альтернативою російським інтеграційним проектам (СНД). Важливим елементом візії Чорновола була незалежність України через мережу співпраці із Західною Європою, Туреччиною та Кавказом. 

Сьогодні Україна вже (!) реалізує деякі з названих ідей де-факто. JEF (1) – початок Чорноморсько-Балтійського альянсу в новій формі. LITPOLUKRBRIG (2) – спроба воєнної інтеграції з Польщею та Литвою. (3) ГУАМ, Асамблея трьох морів, співпраця з Туреччиною – політичні оболонки для регіональної певности. Україна може ініціювати новий регіональний пакт безпеки, який формалізує співпрацю країн Балто-Чорноморського поясу – не як альтернативу НАТО, а як оперативну коаліцію для стримування москви.

Україна має унікальний історичний досвід укладення військових і стратегічних союзів – від Руси до сучасности. Та тільки рівноправні союзи, засновані на спільних цінностях і реальних інтересах, дадуть Українській державі шанс на виживання і розвиток. Саме такі союзи Україна може й повинна формувати сьогодні – не лише заради власної безпеки, а й для стабільності всього європейського простору. У XXI столітті вона має шанс не бути буфером, а стати центром нового формату безпеки в Європі.