Червневі письменниці: літо – розквіт талантів

Мабуть, кожна пора року приносила і приносить українській літературі народження письменників – від талантів до геніїв. Не виняток літо. Червень знаменується тим, що мало не щодня – асоціації з тим чи іншим іменем.

Неможливо перелічити всіх, тому зроблю невеличкий «дайджест». Хто з українських творців народився в червні? І які новинки ці автори принесли нашій літературі?

Наприклад, це Наталія Кобринська (до шлюбу Озаркевич, 1855–1920). Сьогодні її називають однією з перших діячок українського фемінізму, але діяльність її, звичайно, ширша. Її погляди відомі з творів і взагалі написаного, як-от цитата: «Того, що я сама осягнула, бажала я своїм посестрам. Через літературу дійшла я до зрозуміння становища жінки в суспільності, – то ж хотіла й других повести на ту дорогу». Саме вона обстоювала права жінок на вищу освіту. За тієї доби жінки не мали права навчатися в університетах. Отже, не могли мати вищої освіти. (Наприклад, Леся Українка – так само, вона була автодидактом, але її ерудиція та освіченість вражають; не мала вищої освіти, а лише домашню і чотирикласну, її літературна посестра Ольга Кобилянська).

Наталія Кобринська була відома і як організаторка. Передмова до альманаху «Перший жінок» – це фактично маніфест про права. Ці слова й зараз читаються справедливо, а на той час узагалі були проривом.

Водночас її твори – це й замальовки з народного життя, і записаний фольклор (у тому числі оброблені казки), є там і пейзажні описи, і просто життя. А ще ці твори показують то справді страшні епізоди, то зі світлим гумором – дитинство. Наприклад, оповідання «Перша вчителька», де Тетяна служить у священицькій родині вже десять років, няньчить чужих дітей. Доля її сумна, бо в няньки наймалися сироти. Але оповідання цікаве. Тетяна навчає хазяйських дітей, збирає їх як у школі та розповідає – тому заголовок не здається іронічним. Діти, які нудьгують за уроками, слухаються авторитету старшої (яка дружно, але твердо спонукає їх робити домашні завдання), їм цікаві її розповіді. Отже, ці уроки на природі зовсім не нудні!

А про що вони? Героїня справді вірить (як й інші односельці) у те, що у млині не можна гратися, бо там нечиста сила. І розповідає повчальну казку, відому в народі. Або навчає корисного – як називаються різні рослини, чому деякі квіти не можна брати до рота (бо вони отруйні), тощо. Помітно, що письменниця справді розуміла дітей. Ось, наприклад, про квіти, які ростуть біля хати: «— Се щось так, як би два голубчики! — сказав Славко і притулив до губ синій цвіт. / — Тфе, не бери того до ротика, тим можеш отруїтися! — зганила Тетяна; взяла з рук Славка небезпечний цвіт і кинула на землю. / — Се як би голубчики або черевички! — сказав знов Костуньо, піднявши кинений цвіт. / — Се справді люде називають декуди черевичками, — потакнула Тетяна. / — Може, і оман є в нашім городі — запитала цікаво Ольга. — В нашім городі є так багато всякого зіля. / — Чому ні! От там у куті з тим великим листєм, що так високо росте, що має великий жовтий цвіт. / — Так то оман? — дивувались діти. — Тоді було того так багато, а тепер нема вже якось. / — Вже десь має втікати до другого города. / — Як-то втікати? / — Оман і одолян мають уже так до себе, що як не залюбить собі в однім городі, то втікає до другого. /— А який то одолян? Ми не виділи його ще. / — А ось під плотом під Гаврилового Івана був якось такий великий корч, як добрий сніпок, коли де не втік. / — Ану ходім, чи є; може, ще не втік». (У цитаті – тодішній авторський правопис). А ще вона співає дітям пісень (у тому числі сумних, і виконує лише на прохання малої авдиторії, бо спочатку згадує своє бідування, і тому не може співати – «мені щось душить у горлі»), розповідає про історичне минуле. Тетяна знає це з народних переказів і легенд. Вочевидь, вона неписьменна, але помітно, що обдарована. Вона має дар слова, а також привертати до себе слухачів. 

Хто ще народився в червні? Олена Пчілка. Ми знаємо, що це псевдонім Ольги Косач (до шлюбу Драгоманової, 1849–1930). Вона була передусім відома як мати геніальної Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки, 1871–1913), але, як ми знаємо, залишила яскравий слід в українській літературі – від поезії до прози та драматургії, багато писала для дітей і дорослих, була педагогом, етнографом, видавцем, перекладачкою, меценаткою та взагалі розвивала нашу культуру. Вона була і публіцисткою, і літературним критиком, запровадила не лише в літературу, а й узагалі у творчий процес, нові імена. Ще цю письменницю називають феміністкою – не лише завдяки альманаху «Перший вінок». А ще вона була найпершою жінкою-академіком.

Сьогодні це ім’я (багато в чому забуте) відкривається заново. Ми знаємо про неї, але був період, коли Олену Пчілку нищівно критикували, таврували, протиставляючи «прогресивним». Факт, що як слід її не давали читати. А знати про цю унікальну жінку варто. Вона розвивала українську мову, і неологізми авторки стали повноправними словами. Вона була фольклористкою і лишила видані записи. Завдяки їй у Парижі захоплювалися виданим альбомом українського народного мистецтва (вишивки). Так, вона першою видала книгу «Український народний орнамент» (Київ). Вона досліджувала писанки. Вишивала сама. Була громадською діячкою. Свідомо виховала своїх дітей українцями. Їй було від чого відмовлятися, її життя не виявилося безхмарним саме через українську позицію, причому і за царської влади, і потім. Незважаючи на все, робила й наукові дослідження. Усього не переповісти, бо це дуже насичене життя. А ще, як відомо, вона пережила трагічну смерть своїх дітей – улюблених Михайла і Лесі, – арешти… Але вражає її активність. Лише один приклад. Максим Славінський (український поет, письменник, перекладач), творчий колега Лесі Українки, писав у спогадах про те, як задумали видавати український альманах. Дізнавшись про це, Олена Пчілка почала писати для нього оповідання. Але коли продовжили термін подачі рукописів (і, відповідно, можна було готувати тексти довше – як би сьогодні сказали, «встигнути в дедлайн»), письменниця дізналася, що можна не так поспішати, і попросила, щоб її короткого твору не публікували, бо вона пише довший, повість. І натхнення, і працелюбність. А завдяки більшому і соліднішому за обсягом твору (і серйознішому за тематикою) видання заграло. 

Цікаво, що починала ця авторка не як поетка, а як перекладачка віршів. А що сказати про власні тексти? Відкриймо твори Олени Пчілки. Вони взяті з життя. Наприклад, її відома повість «Товаришки». Вона не так соціальна чи побутова (хоча її цікаво читати, щоб знати, якою була тодішня епоха), як інтелектуальна. Дія відбувається на Полтавщині, рідній авторці. Починається з того, що вісімнадцятирічна дівчина Люба хоче їхати за кордон, у Цюріх (Швейцарію), навчатися на лікаря. Побувати для молодої українки (хай і дворянки, як помітно за натяками у творі) у той час за кордоном було майже нечуваною річчю. Ми беремо до уваги не Лесю Українку, відому своїми подорожами, а середньостатистичну дівчину. Мало статися щось екстраординарне. Проте Люба та її подруга Раїса все ж таки досягають мети (що було надзвичайно важко). За текстом, Люба – явно не ординарна постать і вмовляє матір дати таку можливість. Наприклад, якою тоді уявляли панночку? Вона має неодмінно читати любовні романи, але не щось вище і складніше. А у творі української письменниці помітно повіви нового часу, інтерес дівчат до науки, у тому числі біології, медицини тощо. Прикметний діалог. Коли гостя (яка проти поїздки Люби) питає дочку своєї приятельки, де та була, далі відбувається діалог: «— В бібліотеку ходила, книжку міняла,— одповіла дівчина, сідаючи коло вікна й починаючи перегортать свою книжку. / — Що ж то вже й за книжка така? — мовила гостя, споглядаючи. — Така здоровезна, моя матінко!.. Мусить бути роман який? / — Ні, не роман! — одказала дівчина, усміхнувшись. / — А що ж би воно там таке могло бути писано в отакій книжищі? — провадила пані, киваючи головою. / Дівчина повела брівками, як би затрудняючись, що одказать, потім промовила: / — Се учена книжка! / — Учена! — переказала гостя з якимсь одмінним виразом». Вона боїться нових поглядів, науки, книг (ще й товстих і вчених), недовірлива до нового, але, хоча обмежена, по-своєму не позбавлена допитливості – принаймні, цікавиться, побачивши картинки в «ученій книжці». Натомість Люба відкрита і схильна замислюватися. Помітно, що їй цікаві зоологія, анатомія та багато іншого. Про своє читання героїня каже: «…чим більше читаю останнім часом, тим більше бачу, як мало я знаю!..». Інтелектуальні діалоги, саме прагнення дівчини навчитися більшого показують, що ця повість була новинкою, особливо як на свій час. А ще Люба змогла навчатись у Відні. Далі описи рідного села дуже переконливі, бо відчувається досвід самої Олени Пчілки: «В своєму селі вже таки й добре знають Любу, і вона знає багацько господарів, а ще більше господинь по імені. Знає часто, як хто й живе, не тільки чим слабує. То, бачите, воно здалі те селянське життя здається таким одмінним та простим у своєму змісту, а як придивитись добре, от неначе наводячи лупу на окремі сім’ї, на окремі постаті, то зовсім уже воно не так порожнє й одноманітне здається: форми життя й тут об’являються такі багаті, такі різні... Коли схотіти підступить ближче, то й тут об’явиться широке поле і до споглядання, і до праці свого роду... / Люба ж і наводила ту духовну лупу на окольні постаті». Читається твір легко, цікаво, проте водночас і примушує замислитися, це насичений текст. Тут будуть і світські розмови, і кохання, і ще багато іншого, але головне – долі героїнь. Також важливе духовне зростання Люби, авторка багато показує її психологію, те, як дівчина розвивається й сама помічає те, що розумнішає.

Ми можемо читати цей та інші твори. Але, виявляється, не всі рукописи було видано. Сучасні дослідники вважають, що не всі доступні, бо деякі втрачено. Може, станеться диво, і раптово, несподівано, знайдеться якийсь текст? Але факт, що на сьогодні по-справжньому повного зібрання творів Олени Пчілки немає. Вона неймовірно різнобічна, і варто знати не лише її поезію та прозу для дітей, а й «дорослі» шедеври, оскільки це не просто картина життя тодішньої інтелігенції, селянства за ХІХ – початку ХХ ст. тощо, а й актуальна література, яка відповідає на сучасні питання. Також цікава публіцистика письменниці, літературні відгуки, не кажучи про видання, які сьогодні можна назвати науковою. Адже це не просто зібраний фольклор, не просто видані орнаменти, а й авторка зробила все для визнання нашої культури. 

Героїні цієї статті не просто творили, а й уміли об’єднуватися. Вражає, скільки вони спілкувалися з українськими літераторами та іншими культурними діячами для спільної справи. Таким чином розвивалася наша діяльність.

Аналітик матеріалів –
Олена Смольницька

Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант
з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-
Католицької Церкви (Львів).