Українські антології, альманахи та інші видання: від романтизму до модернізму

Український модернізм – тема, яка досі привертає увагу. Начебто про це вже багато сказано, але читання творів у різних антологіях та інших виданнях підтверджує, що глибини ще не пізнано. До речі, не всі тодішні поети, прозаїки, драматурги вважали себе модерністами – цю назву їм прищепили вже потім читачі та дослідники. 

У чому загадка? Річ не лише в огромі цих текстів, а й у своєрідності. Те, що сьогодні для нас класика, для тодішнього українського читача було новинкою, «щойно зі сковороди». Уявляю, як реагували тодішні читачі, бачачи нові твори в газетах, журналах, альманахах, окремих виданнях… Хто був у захваті, хто обурювався. Але оминути модернізм було важко. Він – існував і був надто помітним. Адже не лише тому, що певному колу людей стали доступні й новітні твори зарубіжної літератури (від Генріка Ібсена до Моріса Метерлінка), на сцені ставилися новаторські п’єси, тощо. Що казали наші автори?

Звернімося до них. До творів. Скажімо, до поезії.

Різні видання – і ті, які виходили в Україні за життя авторів, і які публікувалися потім, у тому числі в діаспорі, у 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Поезію відроджували, щоб тексти не мовчали. А видання були тематичні. І широкі, від фольклору до писаної літератури, і вужчі – саме сучасної читачам поезії. Традиція альманахів, наприклад, відома в Україні з доби романтизму. А як було далі?

І які були вірші нової доби? Наприклад, український поет порівнює себе з деревом. Або душу чи серце – із сарною.

Гортаючи випуски «Української Музи», бачу, як розвивалась українська поезія – від класичної до модернізму. Народна тематика змінялася поєднанням рідної та зарубіжної. Але в цілому ці твори зверталися до тем, які виявилися близькими багатьом. 

Так, Агатангел Кримський (1871–1942), загальновідомий як поліглот, учений, перекладач, боюся, досі належно не оцінений як письменник – у тому числі як поет. Хоча досліджується його лірика (зокрема на східні сюжети), її масштабу як слід не знають. Це, наприклад, не лише віддзеркалення сучасності або класичних мотивів, а й інша тематика. Це вічні сюжети, у тому числі ґрунтовані на апокрифах різних народів. Але поет умів це змалювати дуже оригінально. Скажімо, вірш «Повідають люде», написаний коломийковим розміром: «Повідають люде: “Як ліпив людину, / Бог зросив водою пересохлу глину; / Та підкрався демон: видушивши воду, / Підмісив він сльози в людськую природу, – / Через те нас нудять смути та печалі». І далі ліричний герой описує, що йому важко виливати свої емоції та позбутися внутрішніх сліз: «Вже й душа згоріла, а сухії очі; / Серце перетліло, а ридать не хоче…»

Його вірші – це портрет тогочасного інтелігента, його зовнішнє життя (у тому числі мандрівки) і душа. Власні твори поета перепліталися з перекладами, прочитаним у наукових джерелах, побаченим у мандрах – і навпаки. А є поезії, які вплітались у його прозові твори. Серед іншого, це поезія на біблійні сюжети. Зокрема, вірш «Проклята смоковниця», опублікований як монолог у відомому романі «Андрій Лаговський». У поезії був підзаголовок: «Посвята для тих, хто виріс серед злиднів та й без прихильного слова». Друкований уже як окремий твір, цей вірш був без приміток і присвяти. У ньому автор обіграв новозавітний сюжет – притчу Ісуса Христа про безплідну смоківницю. Але як це описав український поет? «По шляху зростала смоква на камінню… / Хто ішов – топтався по її корінню… / На палючім сонці… без роси й води… / Ще на ній ніколи не росли плоди». Але це не простий переказ біблійного епізоду: «От ішов Учитель, забажав Він сісти, / З довгої дороги забажав і їсти; / Став шукати плоду в смоквинім гіллі, / Не знайшов нічого – та й прокляв її», далі «Луснуло коріння», «Та й усохла смоква»… Але новаторство полягає в тому, що автор явно жаліє смоківницю, маючи в ній на увазі людину. Якщо розглядати цей твір у контексті роману (тоді навіть скандального) «Андрій Лаговський», то стає більш зрозумілою така інтерпретація. Бо в канонічному джерелі так: «А вранці, до міста вертаючись, Він зголоднів. І побачив Він при дорозі одне фіґове дерево, і до нього прийшов, та нічого, крім листя самого, на нім не знайшов. І до нього Він каже: “Нехай плоду із тебе не буде ніколи повіки!” І фіґове дерево зараз усохло. А учні, побачивши це, дивувалися та говорили: “Як швидко всохло це фіґове дерево!” Ісус же промовив у відповідь їм: “Поправді кажу вам: Коли б мали ви віру, і не мали сумніву, то вчинили б не тільки як із фіґовим деревом, а якби й цій горі ви сказали: “Порушся та кинься до моря”, — то й станеться те! І все, чого ви в молитві попросите з вірою, — то одержите”» (Мт. 21: 18 – 22, переклад І. Огієнка). Є версія, що в образі смоківниці тут показано невідповідність форми змісту: адже це дерево начебто має родити, але не родить. А. Кримський не наводить подальшої розмови з учнями, як і додає власну деталь – може, апокрифічну? – про те, що коріння дерева луснуло. Автор розгортає сюжет, наводячи власне ставлення. 

Можна звернутися до менш знаних, але цікавих авторів. Зокрема, це поетка і перекладачка Галина Комарова (Комарівна, 1877–1938), відома віршами і поемами на тему легенд, історії та сучасних їй подій. А ще це її різноманітна лірика, у тому числі пейзажна, де гарні картини природи поєднані з філософськими роздумами. А ще ця поезія переростає навіть у ностальгійну лірику. Скажімо, вірш «Розпустилися пишні гранати…». Він багатий на описи, але в ньому відчувається і подих модернізму. Де відбувається дія, не сказано, але змальована природа схожа на італійську. Хто дівчина в поезії, так само не сказано – це взагалі українка. Але згадаймо, що поетеса товаришувала з Лесею Українкою, яка мала на неї й літературний вплив. Оскільки геніальна поетеса і драматург була і в Італії (Сан-Ремо), де під час лікування від туберкульозу створила відомі шедеври, зокрема на тему Батьківщини, то можна припустити, що безіменна героїня вірша про екзотичну природу – це й Леся Українка.

У творі спочатку немає дії як такої, починається з опису: «Розпустилися пишні гранати, / Кипариси до неба знялись, / І мигдалів пахучії квіти, / Наче в сукні рожеві, вдяглись. / І блідії химерні оливи / Вкрили цвітом хибкії гілки, / І корони свої мальовничі / Підняли гордо пальми стрункі». Можливо, це берег моря. Так і є у наступному рядку: «А затока морськая блакитна / Задрімала у сні марівнім, / Навіть вітер її не розбурка / Тихим співом своїм чарівним». Сонна картина чарівної природи. Леся Українка бачила в Італії кипариси. До Сан-Ремо ставилася дуже тепло, почуваючись – за власними словами – «здається вдома». Але повернімося до вірша Г. Комарової. Далі з’являється героїня: «Молодая дівчина хороша / Край затоки блідая стоїть, / Очі смутно блукають по морю, / А на віях сльозина тремтить». Далі показано діалог природи і дівчини: «Нахилились над нею гранати: / – “Ой, чого ти, дівчино, смутна? / Червоніють, як жар, наші квіти, / Диха щастям морська глибина. / Озирнися круг себе уважно, / Не дивися в морську далину, / Ти потішся красою природи, / Залиши свою думку смутну!...”». Але героїня далі сумує. Незвичний твір. У ньому не згадано, звідки дівчина, тільки те, що на її Батьківщині немає пальм, гранатів та інших дерев, а є верби та тополі. Зрозуміло її ностальгію, але не сказано, чому героїня опинилася в Італії. Загалом цей вірш, попри зовнішню прозорість, загадковий. Якщо вивчати тодішню історію, можна припустити, чому дівчина в Італії (особливо враховуючи біографію Лесі Українки), але все одно фактами не вичерпується відповідь. Утім, це й не так важливо, бо зрозуміла ідея поезії, читачі досі відчувають її настрій.

Інший вірш, теж пов’язаний із морським пейзажем, більше показує переживання ліричної героїні. Це твір «Скотилася зірка із неба…», де конкретність сусідує з ідеєю, узагальненням, метафорами: «Скотилася зірка із неба… / Чи впала у море вона? / Питаюся в моря: де зірка? / Та хвиля мовчить таємна». І далі: «Мовчить і гойдається стиха, / Не хоче одмовить мені. / Чи може, там зірки й немає / В безодній морській глибині?» Риторичні питання, як і сум, часто наявні у творчості цієї авторки. А далі – оживлюється морський пейзаж: «Де ж ділась та зірка ясная? / Даремно мій погляд шука… / Питаюся в білої чайки, – / Та й чайка не слуха морська». Морські хвилі начебто живі у цьому вірші, але вони мовчазні. Біла чайка могла б вступити в розмову (у поезії можливо все), але не хоче або не може. І кінцівка – несподівана: «І я засмутилась одразу: / Чомусь мені зірки шкода; / Згадалось чомусь, що так хутко / Проходить весна молода». Тут також описано і загалом життєву таємницю, і таємницю мистецтва, і саму поезію. Адже неможливо пояснити, звідки з’являється натхнення. 

Інший письменник-модерніст Осип Маковей (1867–1925), про якого теж була моя публікація, залишив різноманітну творчу спадщину, зокрема глибокі вірші, які з часом прочитуються інакше. Наприклад, вірш «Серна», який описує не лише екологічну проблему – поранену сарну, – але й це й образ поета, враженої душі: «Серна зранена гинула в корчах, / І крук голодний на гіллі вже крякав; / Як сльози я уздрів в її очах, / То й сам упав на землю і заплакав». Далі наполегливо повторюються образи вбитої сарни (невідомо ким) і крука, який прилетів на труп. Остання строфа несподівано вплітає філософський зміст, причому сучасний не лише автору, а й нам: «І круки вже летять з усіх сторін.... / Ах, се ж гріхи людей, не чорні круки. / За ними громом гуркотить проклін / На кам’яні серця й кроваві руки». Тобто тут і християнські символи. Треба сказати, що модерністи спиралися на основу, а не лише руйнували традицію чи створювали з нуля. Звідси й несподівані ходи, переосмислення.

Або такий поет (а ще драматург, педагог і театрознавець, науковець, фахівець із естетики та… агроном) Яків Мамонтів (1888–1940). Він народився на Сумщині, а помер у Харкові. Писав під псевдонімами «Я. Лірницький» і «Я. Пан». З-поміж такої плідної літературної спадщини хочу вирізнити поезію. Наприклад, ліричний і глибокий вірш «Присмерк в липовій алеї», де пейзаж переплітається з описом кохання, але й інших переживань. Наприклад, така образність – змалювання того, як надвечір ліричний герой імпровізує на роялі: «Панну дорогую, білоруку фею, / Ніжно викликаю в липову алею…» І далі: «Розцвітуть лілеї на блідих руках, / Мак зачервоніє на палких устах…» І заключна строфа: «Над туманом місяць сходить урочисто, / Мій ноктюрн іскристо в морі тиші ллється. / За акордами акорди плинуть водоспадом: / Золотим каскадом падають на липи / І цілують ніжно в сутіні алеї / Мак червоно-пишний і бліді лілеї». Вишукане віршування – і оригінальність образів. Цей вірш демонструє європейський рівень.

Неможливо оглянути всі твори навіть одного літературного явища. Але й окремі вірші, і видання показують, що український модернізм незрівнянно багатший, ніж ми гадаємо. За вишуканими творами, з-поміж яких є злободенні в елегантній оправі, стоять автори, чиї біографії часто бували й трагічними. Тим сильніший контраст між талантом, освітою, жагою пізнання – і реальністю, яка оточувала цих письменників. Не забуваймо, що тривалий час і цей літературний феномен, і їхні імена були табу. Відроджуймо їх надалі.

Аналітик матеріалів –
Олена Смольницька

Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант
з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-
Католицької Церкви (Львів).