Пісенні переливи «Водограю»: творчість, благодійність і любов

Про мистецьку зустріч, на якій мені пощастило побувати минулої суботи, можна сказати коротко: у приміщенні СУМ містечка Палатайн відбувся благодійний концерт дитячого хору «Водограй», який працює тут при школі українознавства. Але ця зустріч була настільки емоційно піднесеною і дитинно чистою, що розкажу про неї все-таки більше. І про сам концерт, і про поки що невелику історію хору, про той пісенний водограй, який узяв свій початок у великому творчому серці керівника колективу Марії Кириченко.

Не повірите, та коли я вперше побачила пані Марію і почула, яким особливим тембром вона задавала тональність, якими особливими інтонаціями голосу зверталася до своїх вихованців, налаштовуючи їх на виступ, то чомусь подумала, що їй би пасувала оперна сцена. Що це було – інтуїція? Напевно, так. Бо цими днями дізналася, що Марія – класичний музикант, випускниця Одеської державної консерваторії імені Нежданової, що вона – Заслужений діяч культури України, була солісткою Одеської філармонії, неодноразово і сама, і її студенти (працювала заступником директора музичного училища) привозили дипломи лауреатів із професійних конкурсів у Німеччині, Італії, Румунії, Польщі. Що за спільні проекти з музикантами інших країн стала у 2009 році лауреатом премії «Міжнародна культурна дипломатія»...

Перелік регалій і досягнень Марії Кириченко у мистецькому світі можна продовжувати, але життєва стезя – це така річ, що ніколи не знаєш, куди вона поверне. Ось і її повернула. До Америки. Однак творча душа завжди і всюди горить творчим неспокоєм. Особливо ж, коли є загроза розчинитися у прозі буднів. І талант – у її випадку не тільки вокалістки, але й хорового диригента – почав і тут торувати собі дорогу. У 2018-му прийшла до церкви Непорочного Зачаття, що у Палатайні. Почала знайомитися з людьми. Почала співати у церковному хорі. Отримала пропозицію працювати вчителем музики у школі українознавства. Поцікавилася у пані директорки, чи мають вони шкільний хор. Виявилося, що ні. «То, може би, створити?» – запитала зі знанням справи. Пані Ірина Ценглевич, яка добрі ідеї і думкою, і серцем відчуває, відповіла: «Не “може”, а доконче треба…».

І в 2019 році задзвенів у школі «Водограй» – однойменна пісня Володимира Івасюка була серед перших, яку заспівав новостворений колектив, а тодішній керівник церковного хору Іван Шміло доречно зауважив: саме така назва вам і пасує.

Спочатку наголос робили на розучуванні народних пісень – того чистого джерела, яке, без перебільшення, живить усі інші пісенні жанри. До того ж батьки, які охоче віддавали дітей на заняття хору, просили, щоб співати тільки українською. Казали: дітки ростуть в англомовному середовищі, легко спілкуються англійською, а через пісню житиме у їхніх серцях і батьківська – українська – мова. Плюс традиції і звичаї рідної землі, плюс свята і обрядові дійства – своє коріння діти повинні знати, пам’ятати і шанувати.

Пані Марія абсолютно не заперечувала, тим паче, що збереження і популяризація українськомовної творчості – це і для неї було важливою позицією. Було і залишається. Особливо з того часу, як в Україні почалася повномасштабна війна. Життєві обставини склалися так, що вона перебувала тоді вдома, в Одесі. І добре пам’ятає той трагічний лютневий ранок, коли і на її місто полетіли російські ракети. І добре знає, що означає сидіти у підвалі, аби перечекати повітряну тривогу. І добре розуміє, як виглядають очі щасливих дітей там, де немає війни, адже бачила очі тих дітей, які разом з батьками рятувалися в укриттях від смерті…

Тому, коли повернулася до Америки, коли хор відновив свої заняття (перед тим через пандемію коронавірусу довелося їх перервати), взялася з дітьми за розучування пісень виключно української тематики. Про красиву землю – Україну. Про важливість миру в долі кожного. Про любов. Про віру. Про незламність. Перш ніж розучити чергову пісню, пояснювала дітям, який глибинний зміст вона несе. І як важливо про це співати. І як іноді важко. Навіть їй. Каже: коли взялися за пісню «Хай буде весна», сльози душили. Але знала: мусять вивчити. З думкою про тих хлопців і дівчат, які тримають над Україною небо, «там, де ми стоїмо до кінця і нас не зламає війна…»

Зі своїми піснями «Водограй», у якому сьогодні займається близько тридцяти дітей від першого до шостого класу школи українознавства, мав уже багато концертів – і в рідній школі, і на фестивалях та концертах у багатьох церковних парафіях Чикаго та передмість. Своїми срібними голосочками діти співають про Україну. І благодійний концерт, фоторепортаж з якого пропонуємо вам сьогодні, вони назвали «Україна – це ми», отримавши від отця Андрія щире благословення на його успішне проведення. А з роллю ведучої майстерно впоралася Мирослава Бахур.

Звісно ж, найбільше пісень на цьому концерті виконував саме «Водограй». А ще їх вітали юні колеги по сцені – учасники школи народного танцю «Іскра» (художні керівники Калина Васюнець та Ольга Кулінченко), талановиті дівчатка і хлопчики із Центру розвитку дитини «Smart Minds» (керівники Галина Андросюк та Марта Фрейзер), дитячий хор «Надія» із церкви святого Йосифа Обручника (керівник Ольга Допілко). Вітав також дитячий церковний хор «Ангелик», який при церкві Непорочного Зачаття у Палатайні з благословення отця Ярослава Мендюка також організувала Марія Кириченко: вони поки що частково співають літургію, церковні пісні, розучують колядки, віншування, гаївки, традиційно готуючи програми до Різдва та Великодня; мали і кілька спільних виступів із дорослим церковним хором.

А на нинішньому святі, про яке йдеться, були також офіційні привітання – від спонсорів, від представників громадських організацій, від Генерального консульства України у Чикаго. 

Були тут і особливі гості – представники благодійних фондів «Protez Foundation» та «Revived Soldiers Ukraine», які опікуються лікуванням і протезуванням в Америці поранених українських захисників. І захисники також були у залі – їх зустрічали теплими оплесками і словами подяки за мужність, за героїзм, за захист рідної землі. 

Власне, сам концерт і проводився з великою благодійною метою: зібрані кошти (потім підрахують, що це – 14 тисяч доларів, за які – сердечна вдячність кожному благодійнику) організатори пісенного свята передали згаданим вище фондам. Крім того, волонтер «Protez Foundation» Володимир Долинка передав представникам фонду ще один конверт – 4,5 тисячі доларів: після відповідного оголошення в газеті «Сурма» (власник – В. Долинка) ці кошти надійшли на рахунок, відкритий у банку «Самопоміч» для протезування Володі Костирі – 10-річного хлопчика-непосиди, який на своїх ніжках-протезах демонструє таку активність, що, здається, слово «втома» ніколи не з’явиться у його лексиконі. 

Малий Володя також охоче виходив на сцену, оскільки у парафії церкви Непорочного Зачаття він уже не вперше. Його тут знають, йому тут неодноразово допомагали збором коштів, його тут радо називають своїм, щиро перейнявшись долею хлопчика із втраченими ніжками. В Америці він отримав якісні протези. І в цьому є велика заслуга українців Чикаго та передмість: у багатьох церквах збирали для Володі гроші. Невдовзі він уже повертається в Україну. Але, не сумніваюся, тут завжди знайдуться ті, хто і надалі буде молитися за його щасливу долю. Бо цей хлопчик направду став частинкою нашої української родини. Такою невіддільною, що Ірина Ценглевич звернулася до опікунки Володі: будете колись женити його, не забудьте і нас на весілля покликати… Гадаєте, що жартувала? Аж ніяк. Пані Ірина добре знає дружню парафіяльну громаду Палатайну: ці люди вміють і чужу біду розділити, і чужу радість примножити. Навіть, якщо для цього доведеться перелетіти через океан.

А сьогодні туди, за океан, до рідної України, летить матеріальна допомога від американських українців, летять наші молитви, летять пісні. Зокрема і ті, що їх співає «Водограй». На завершення своєї концертної програми колектив та його керівник Марія Кириченко приберегли, як кажуть, родзинку творчої зустрічі – спільний виступ з добре відомим у Чикаго прикарпатським соловейком Юрієм Яремчуком, який спочатку сам потішив публіку чудовим виконанням неймовірно красивого романсу «Чорнії брови, карії очі», а потім виступив разом із дітьми. 

«Заспіваймо пісню про Україну», – лунало зі сцени. Зал підспівував, бо слова тієї пісні передають відчуття і переконання кожного із нас: ми ніколи не зречемося рідної мови, ми ніколи не зречемося рідної землі… Саме ці відчуття намагається прищепити своїм вихованцям їхня наставниця Марія Кириченко, яка щиро вдячна батькам, школі українознавства, духовним отцям, парафії, усім небайдужим людям, підтримка яких є дуже важливою у творчій діяльності «Водограю». Колективу, який, напевно, не міг називатися якось інакше, бо чисті і щирі голоси дітей відлунюють у душі красою і гармонією – як оті справжні, що у природі, нестримні гірські потоки-водограї.

Фото Петра Ковтуна.