З виступом «Вишиванки» розквітає на сцені Україна

Зазвичай травень асоціюється у нашій уяві зі щирим теплом, із цвітінням садів, з п’янкими пахощами бузку і ніжними дзвониками конвалій, з тією порою, яку ми без перебільшення називаємо найкращою, найніжнішою у році. А для українців Чикаго уже котрий рік поспіль цей місяць асоціюється ще й із особливою мистецькою подією – творчим звітом відомої, улюбленої багатьма школи танцю «Вишиванка». Принаймні для тих українців, хто, як і автор цих рядків, цікавиться творчим життям української громади, хто переконаний, що не хлібом єдиним живе людина, у кого щирі захоплення викликають ті, хто глибиною душі і висотою духовних стремлінь уміє бачити довкола себе прекрасне, уміє і сам творити його, збагачуючи прекрасним світ.

Кожне із цих слів сповна стосується керівників школи танцю «Вишиванка» Павла та Оксани Федьківих. Кілька років тому вони розповідали мені: коли летіли до Америки, то морально готували себе до рутинної буденної роботи, яка, зазвичай, «світила» переважній більшості емігрантів, однак у потаємних закутках душі жевріла надія, що і тут пощастить займатися улюбленою, до того ж фаховою, справою – хореографією. Пощастило. Бо зустрілися на життєвій дорозі люди, які також були в цьому зацікавлені. Правда, тоді, у далекому 2008-му, ніхто, мабуть, і передбачити не міг, що започаткований танцювальний гурток невдовзі стане школою танцю. Тому що починалося усе з п’яти, здається, маленьких вихованців, які стали його першими учасниками. А ще почалося все зі щирого благословення отця Миколи Бурядника, який, розбудовуючи парафію святого Йосифа Обручника, мріяв про діяльність дитячих і молодіжних спільнот, гуртків, клубів за інтересами. Бо тільки тоді, вважав духовний наставник, парафія буде жива і матиме майбутнє. Тому абсолютно небезпідставно «Вишиванка» називає отця Миколу своїм хрещеним батьком. А отже він зі свого боку має тут майже дві сотні «похресників» – ще зовсім юних і вже зовсім дорослих, кожен з яких опановує у своїх вікових групах мову танцю, ритміку танцю, особливу енергетику танцю і його глибинний зміст. Тобто все те, що намагаються передати своїм підопічним керівники «Вишиванки» Павло та Оксана Федьківи. 

Школа танцю «Вишиванка» є учасником практично усіх мистецьких заходів, які відбуваються в українських громадах Чикаго і передмість (плюс особливий предмет гордості – виступи в Огайо, Флориді, Канаді, Італії і Україні). А раз на рік вони організовують свої звітні концерти. І дуже доречно вибрали для їхнього проведення травень. Той місяць, який у нашій уяві асоціюється зі щирим теплом, із цвітінням садів, а на сцені під час їхніх виступів насправді розквітає Україна. Адже «Вишиванка» – це школа українського танцю. Цього року такий звітний концерт став уже шістнадцятим.

Глядацька зала Dominican University Performing Arts Center була переповнена. І кожен охочий міг спізнати, міг відчути на собі, що означає «Спадок» – так назвала програму свого концерту «Вишиванка». Той спадок, який вимірюється не матеріальними речами, а духовним багатством, духовним піднесенням, духовним наповненням. Той спадок, яким в Україні завжди були мова, пісня, танець, звичаї і традиції, які не знищити, які ніякий ворог не відбере.

Саме цьому, окрім хореографії, навчають своїх вихованців Павло та Оксана Федьківи. Віддаючи запал своїх сердець, прищеплюючи ген українства, який допоможе, обов’язково допоможе у житті: бути сильними – як Україна; бути незламними – як Україна; бути красивими – як Україна… І це відчувають, цим наповнюються вихованці школи танцю. І ті, які народжені в Україні, але переїхали зі своїми родинами до Америки. І ті, які народжені в Америці, але в українських родинах, а отже повинні понести далі отой спадок – такий важливий, такий безцінний…

Я тримала в руках програмку творчого звіту «Вишиванки» і чудово розуміла: це не просто всього один лиш аркуш паперу, на якому – перелік вісімнадцяти танцювальних композицій, що їх належало переглянути глядачам. Той один аркуш паперу – це багаторічна праця, надзвичайно окрилена творчо і дуже непроста фізично, морально, емоційно. Програма концерту якраз це і засвідчувала: перші номери – у виконанні найстарших, уже найбільш вишколених, найбільш навчених, а наступні – молодших за віком і за часом занять у школі, й аж до зовсім маленьких, тих, кому довго і терпляче слід пояснювати, котрий танцювальний крок слід починати із правої, а котрий – із лівої ноги, що означає ритм польки, козачка чи хороводу. Справді довго і справді терпляче, щоб неумілі жовтороті пташенята, якими приходять до школи танцю найменшенькі, перетворювалися на витончено граційних, із гордою поставою юнаків і юнок, які так поведуть поглядом, які так ударять закаблуками, що й глядачеві годі всидіти на місці.

Ось так і перепліталися номери концертної програми у виконанні різновікових груп «Соняхи», «Вулик», «Світанок», «Дивоцвіт», «Бистриця», «Барвінок» і найбільш досвідчених – «Чебрець» та «Вишиванка», у яких танцюють ті, хто поряд зі своїми керівниками уже й самі навчають меншеньких. Як, наприклад, Мирослав Легкий. А те, що постановку окремих композицій – «Калинонька», «Київські парубки», «Шевчики» – також здійснили самі учасники найстарших вікових груп, є підтвердженням, що наставники колективу – справжні вчителі, якщо успіхами можуть похвалитися уже їхні учні.

Вони, Павло і Оксана Федьківи, вийшли на сцену аж наприкінці творчого звіту, коли їм дякували за працю. Хоч насправді вони були присутні на сцені упродовж всієї концертної програми – у своїх вихованцях, у кожному їхньому русі, у кожному кроці, у кожній посмішці, у кожному легшому чи складнішому елементі танцю, у кожній краплині поту і в кожній сльозі, яка залишилася там, на репетиціях, коли відточувалося все до такої подачі, аби глядач побачив практично ідеальний результат.

І побачив. У неймовірно цікавих композиціях «Гопак», «Чорні очка», «Козачок», «Гуцулята», «Полтавський козачок», «Вінницька полька», «Весела юрба», «Гуцулка»... Кожен танець – це була ніби маленька історія про той край, у якому він народився, про емоції людей, які дали йому життя, про крила, які здійматимуть у політ кожного, хто тільки захоче злетіти над буднями і суєтою. Або ж повернутися ритмами до тієї землі – далеко, за океаном, аби відчути її подих – особливий, неповторний, незрівнянний, наче подих матері. Бо всі ми із неї починалися. Навіть ті, хто народжений тут. 

Не знаю, як іншим, а мені і справді вдалося подумки побувати удома. Особливо – під «Гомін Карпат», бо й сама звідти родом. В якусь мить здавалося, що сцена не витримає запалу танцюристів, а стіни не витримають захоплених емоцій глядачів... Здавалося, ще трохи – й оті стіни дивним чином розступляться, і поміж серпанком покажуться Карпати з пречудовою гордою Говерлою, з чистим, як сльоза, озером Несамовитим, з гострими верхівками смерек, на які наче схилилися спочити хмари… А коли туман врешті розійдеться, то така краса відкриється перед очима, що душі у грудях буде затісно. І думка летітиме звідси, із західних краєвидів, на Волинь, на Буковину, понад Поділлям і Поліссям, Наддніпрянщиною і Слобожанщиною, до Таврії, до Запорізької Січі, що духом вольності
віє…

Ось яку силу мають народні танці! І цей спадок гідно пропагує зі сцени «Вишиванка», яка своєю заключною композицією об’єднала усі регіони України, переконливо стверджуючи про батьківську землю: незламна, нескорена і – не сумніваємось – переможна! Це своїм мистецтвом засвідчували юні танцюристи, які разом з керівниками за кожної нагоди долучаються до благодійних проектів на підтримку України. Про це – про віру у перемогу – був і виступ зіркових гостей концертної зустрічі: справді дивовижно звучало поєднання українського фолку та рок мотивів. Таким творчим симбіозом приємно порадували глядачів цимбаліст українець Микола Стефурак, гітарист Ігор Ріпарі із Бразилії і вокаліст (він же – й людина-оркестр) литовець Неріус Глезекес, який і творчістю, і життєвими переконаннями завжди демонструє свою проукраїнську позицію.

Не сумніваюся: творчий звіт «Вишиванки» нікого не залишив байдужим. На успіх концерту працювало усе – його логічна побудова, текстові підводки ведучої Олександри Боднар, музика, танці, неймовірно красиві костюми («царина» Валентини Блажко та Лесі Марчук), старання керівників, старання дітей, допомога батьків, організаційна робота батьківських комітетів (і загальношкільного, і в кожній групі), підтримка спонсорів… Тому й обмінювалися під завершення програми взаємними подяками, бо тільки спільна праця, тільки спільні зусилля можуть дати такий результат, який ми побачили на концерті. 

Що ж, бережімо цей спадок. Збагачуймо його. І передаваймо далі прийдешнім поколінням. Бо Україна завжди була сильна своїм родоводом. І його незримі ниточки – в руках кожного із нас.

Фото Максима Прокопіва