В Українському Національному Музеї відбувається виставка, присвячена пам’яті митрополита Андрея Шептицького
Український Національний Музей вшановує пам’ять предстоятеля Української Греко-Католицької церкви Андрея Шептицького. Першого листопада 2024 р. минуло вісімдесят років від дня відходу у вічність великої людини, патріота, сподвижника віри та України Андрея Шептицького.
Музей запрошує відвідати постійну виставку із унікальних реліквій, що належали митрополиту Андрею Шептицькому. Експонати, які можна називати духовними святинями української нації. Гості музею мають нагоду побачити митрополичий жезл, увінчаний хрестом, оздоблений рубінами та оповитий зміями. Відвідувачів виставки часто дивує, адже відомо – змій своєю хитрістю спокусив наших прабатьків Адама і Єву, що спричинило їхнє вигнання з раю. Як же тоді цей символ може увінчувати архіпастирський жезл? Символіка жезла пояснюється тим, що ця традиція має біблійне підґрунтя, символізує мудрість пастирської влади та базується на словах Спасителя до апостолів: «Ось Я посилаю вас, як овець поміж вовків: отже, будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби» (Мф. 10: 16). До унікальних експонатів на виставці належать коштовні персні, оздоблені дорогоцінним камінням, чаша у позолоті, хрести, якими святоюрський Мойсей благословляв свою паству.
Колекція була подарована музею відомим українським колекціонером та філантропом Юрієм Сас-Подлуським і зараз є окрасою в унікальній скарбниці під назвою Український Національний Музей.
Цієї осені також виповнилося 125 років від часу висвячення Андрея Шептицького на Станіславівського єпископа, яке відбулося за особистою номінацію імператора Австро-Угорщини, Франца Йосифа І. В експозиції здебільшого представлені нагороди та відзнаки, що стосуються згаданої події, а також свідчення високого статусу і поваги, яку отримував митрополит, граф Андрей Шептицький від імператорів Австро-Угорської імперії, – Орден Пресвятої Богородиці, виданий імператором Францом Йосифом І з нагоди створення Греко-Католицької Єпархії в Станіславові 1886 року. Орден Залізної Корони, кавалером якого був Андрей Шептицький. Орден Залізної Корони, заснований у 1805 р. імператором Наполеоном Бонопартом, та після його поразки та Віденського конгресу Французька імперія увійшла до складу Австрійської імперії, також її орден перейшов до Габсбурзької монархії. Єрусалимський Орден Святого Гробу Господнього, заснований ще під час Хрестових походів, Вищий Орден Христа, Нагрудний хрест ордена Леопольда, що теж був нагородою австрійських імператорів, Орден Румунського королівства, – це далеко неповний перелік тих унікальних реліквій, що представлені в Українському Національному Музеї.
Віддаючи шану митрополиту Андрею, як найбільшому меценату в царині українського музейництва та мистецтва, виставка демонструє картини митців, що малювали Андрея Шептицького. Серед робіт, – портрети митрополита пензля Модеста Сосенка (1913 р.) та Михайла Мороза (1939 р.), картина «Собор Святого Юра» цього ж автора.
Андрей Шептицький, апостол віри і добра, чия діяльність припала на вкрай важкий час в історії нашої держави. В архіві Українського Національного Музею звертаємось до документів, листів, спогадів, фотографій, що розповідають про маловідомі, але такі важливі поїздки митрополита до Америки. Візит Андрея Шептицького до Сполучених Штатів на початку 20-х років минулого століття мав своєю метою виконати низку політичних та гуманітарних завдань. Перед поїздкою митрополит мав нараду із президією Всеукраїнської Ради у складі його голови Михайла Корчинського, Степана Барана, Івана Липи та Івана Кобзи. Темою обговорення була діяльність уряду УНР та політичне майбутнє України. Вже по дорозі за океан Андрей Шептицький зустрівся у Відні із Євгеном Петрушевичем і Костем Левицьким та іншими діячами Галичини. Отож, важливим політичним зустрічам у США передували консультації, які передбачали готовність митрополита вести мову про Україну на найвищому рівні. У своїх листах до адміністратора УГКЦ в Америці о. Петра Понятишина митрополит Шепицький писав, що приїжджає до Сполучених Штатів цілком приватно і уникає особливих пишних та церемоніальних зустрічей. Прибувши у Нью-Йорк у другій половині листопада 1921р., Андрей Шептицький оселився у парафіяльному домі при церкві Св. Юра, парохом якої тоді був Микола Підгородецький.
У перші ж дні візиту, виявилося, що митрополит не має цивільного одягу. В Сполучених Штатах існувало правило в публічних місцях не з’являтися у священничому одязі. Одяг для митрополита Андрея пошили за 24 години на замовлення. З нагоди іменин митрополита, а саме на свято Апостола Андрія Первозваного, влаштовано урочистий бенкет в готелі «Пенсильванія» у Нью-Йорку. Присутніми були 300 гостей середовища української інтелігенції. На бенкеті виголосив промову Олександр Кошиць, що саме гастролював із Українським Національним хором по Північній Америці. На завершення виступав Андрей Шептицький, який присвятив свою промову християнському обов’язку любові до свого народу. Слова митрополита справили величезне враження на присутніх у залі.
Зустрівшись у Нью Йорку з отцем Петром Понятишиним, Андрей Шептицький ознайомив із своїм планом зустрічей, насамперед із президентом Вореном Г. Гардінгом, міністром торгівлі, Гербертом Гувером та держсекретарем Чарльзом Е. Г’юзом. Тоді в Америці побутував жарт, що країною управляють три «Г», тобто Гардінг, Гувер і Г’юз. Петро Понятишин попередив митрополита, що аудієнцію із президентом Гардінгом влаштувати неможливо, з тієї причини, що у Білому домі існує суворе правило: президент не приймає приватних осіб, незважаючи на їхній статус і важливість. Андрей Шептицький відповів, що не порушуватиме правила. Все ж, від своєї мети побачитись із президентом Гардінгом митрополит не відмовився і за порадою звернулися до товариша о. Понятишина, сенатора від штату Нью-Джерсі Джозефа Фрілінггайзена, який також був найкращим другом американського президента. Сенатор Фрілінггайзен порадив скористатися традиційною зустріччю у Білому домі. У той час існувала традиція, коли один день у тижні у призначену годину президент давав публічний прийом для громадян в офісі канцелярії свого секретаря. Зустріч відбувалася таким чином, що президент зустрічав громадян, тиснув руку кожному, однак, ніколи не говорив із ними.
Традиція виникла через нарікання відвідувачів Білого дому, що будучи в резиденції президента, ніколи не бачили його самого. Секретар Кернс порадив прийти на цей публічний прийом трохи раніше, щоб мати нагоду довшої зустрічі ніж мить рукостискання. Саме так і вчинили. Митрополит Андрей прийшов на зустріч раніше, і коли до офісу зайшов президент Гардінг, секретар представив Андрея Шептицького як Архієпископа (в Америці титул митрополита був не зрозумілим терміном). За спогадами отця Понятишина, президент Гардінг дуже прихильно зустрів Андрея Шептицького, сама постать митрополита, його високий зріст відразу викликали симпатію у Ворена Гардінга, який теж був доволі високого зросту. Президент запитав митрополита Андрея, чи подобається йому Америка і той відповів, що вже в повітрі, яким він дихає, він відчуває, що Америка – країна волі і свободи. Відповідь була до вподоби президенту. Розмова продовжилася про Галичину, якої розрухи зазнала ця територія під час війни та її політичний статус, бо з-під влади Австрії, потрапила під окупацію Польщі.
– Це дуже погано! That’s too bad! – голосно проказав Гардінг.
У цей час секретар офісу відчинив двері для відвідувачів зустрічі з президентом. Митрополит Андрей, побачивши, що не може довше продовжувати розмову, яка тривала 5-6 хвилин, поблагословив президента Гардінга, подякував, та на прощання, потиснувши руку, вийшов із Білого дому. Коротка аудієнція в Білому домі очікувано не принесла результату, президент Гардінг обмежився тільки загальними фразами. До слова, такі публічні прийоми для президентів були доволі виснажливими і викликали з їхнього боку нарікання. При президенті Франкліні Д. Рузвельті, який мав паралізовані ноги, практика публічних прийомів була зупинена.
Наступні заходи й старання митрополита Шептицького та його помічника о. Понятишина спрямувалися на зустріч із Гербертом Гувером, міністром торгівлі США, який також очолював Американську адміністрацію допомоги, організацію, що надавала гуманітарну допомогу постраждалим у Першій світовій війні, в цьому статусі відвідував Україну. Для подолання післявоєнної розрухи в Європі Конгрес США ухвалив надати фінансову допомогу у розмірі 100 мільйонів доларів. Розподіленням коштів займалася Американська адміністрація допомоги. Візит Герберта Гувера до Львова в межах гуманітарної місії, не мав великого позитивного зрушення для допомоги українцям. Американського політика супроводжували польські урядовці, які взяли на себе весь розподіл допомоги постраждалим у війні. Несправедливість щодо українців, не залишила в спокої посланця до Вашингтону. Щоб виправити ситуацію, митрополит покладав великі сподівання на особисту зустріч. Аудієнцію влаштував вже знайомий сенатор від штату Нью-Джерсі Джозеф Фрілінггайзен, який одним телефонним дзвінком владнав питання.
Вранішня зустріч розпочалася із представлень. Гостей подивувало, що Герберт Гувер дуже правильно промовив прізвище «Шептицький», а також запросив гостей сідати, що було свідченням готовності до тривалої розмови. Отець Петро Понятишин про себе зауважив, що під час недавньої аудієнції членів Українського Народного Союзу із держсекретарем Чарльзом Е. Г’юзом, державний чиновник стояв, а отже всі присутні теж стояли.
Розмову почав Андрей Шептицький, що насамперед подякував за щедру гуманітарну допомогу для українців, та в той же час заявив, що польська влада скривдила українців у розподілі. Для Герберта Гувера така заява стала несподіванкою, він відповів, що у Львові працює комітет із розподілення допомоги, куди входять поляки, євреї, українці і представники від Америки суворо наглядають, щоб жодної дискримінації не було допущено.
– Голод, – сказав Герберт Гувер, – не знає расової, національної чи релігійної різниці, він дошкуляє всім однаково. Міністр торгівлі з недовірою слухав слова митрополита. На підтвердження своєї правдивості Андрей Шептицький показав передовицю у «Газеті Львівській» із фінансовим звітом та переклав для міністра ті рядки, де йшлося, що українці отримали 19% від виділеної суми. У Гувера не знайшлося слів для відповіді.
Розмова перейшла у політичну площину. Митрополит Шептицький доніс до Герберта Гувера інформацію, що через помилкове рішення прийняте на мирній конференції у Версалі надати мандат на окупацію Східної Галичини, Польща зайняла історичні українські землі та почала знищення тих прав, якими користувалися українці в Австро-Угорській імперії. Митрополит наголосив на польському терорі в Галичині, – арешт інтелігенції, заборона української преси, над мирним населення чиниться насильство та жорстокі переслідування. Шовіністична політика Польщі ще виллється у нову світову війну, – пророче проказав митрополит. З усіх народів Австро-Угорської імперії тільки українці не отримали своєї держави, – аргументував Андрей Шептицький. Герберт Гувер слухав митрополита уважно, не зводячи з нього очей. Потім промовив, що сама Східна Галичина не могла відбутися як держава бо не змогла б захистити себе від більшовиків.
– Більшовики стояли б вже в Карпатах, – сказав Гувер. – Допустити цього альянти не могли.
Митрополит відповів, що альянти мали б захищати Галичину. Однак, відповідь міністра була категорчною:
– Америка та альянти пролили багато крові у війні і починати нову війну заради Східної Галичини ніхто не буде.
Митрополит мовчав. Гувер запитав митрополита Шептицького:
– Під якою владою воліли б українці бути: під владою Польщі чи перейти під владу більшовиків?
– Це означало б перейти з однієї тюрми до іншої, – відповів Андрей Шептицький. – Гувер злегка усміхнувся, почувши відповідь. Однак, о. Петро Понятишин, що був присутній на зустрічі, зауважив, що американський політик тримався дуже холодно. «Мабуть, така вже Гуверова вдача», – підсумовував згодом священик.
Андрей Шептицький продовжив свою розмову і перейшов до Великої України. Він зауважив, що якби була визнана незалежна Україна, то питання захисту Східної Галичини було б вирішено. Мирна конференція повинна була визнати Україну під керівництвом Симона Петлюри, бо за ним вся Україна. На що Герберт Гувер запитав: «Скільки в Україні є гетьманів?», очевидно, маючи на увазі отаманщину, не розуміючи різниці між гетьманом та отаманом, почав називати імена отаманів:
– Макно, Тью-тью-ник, Апостол..., – продовжив. – Більшовики не вдержаться при владі довго. Коли провалиться їхня влада, то буде скликана нова конференція, де і вирішиться українське питання.
Аудієнція, що тривала трохи більше ніж пів години підійшла до кінця. Результат не задовільнив Андрея Шептицького. Позитивним було те, що до міністра торгівлі була донесена правдива картина про стан українських земель під польською окупацією. Митрополит вийшов із зустрічі пригніченим. На запитання, які його думки про розмову, він дуже тихо, майже пошепки проказав: «Ситий голодного не розуміє». Після зустрічі він мовчав. Секретар Кернс зауважив, що Андрей Шептицький ледь стримав сльози. Цим, очевидно, пояснюється відмова митрополита мати зустріч із третім «Г» в керівництві США – держсекретарем Чарльзом Г’юзом.
Варто зробити історичний відступ та згадати, що через сім років Американська нація втратить статус ситої і станеться це при президентстві Герберта Гувера. Американці переселяться в «Гувервілі» – бідні споруди із дощок, ящиків, картону, металолому та іншого непотребу. З’являться такі звороти як «покривало Гувера», – газета, якою накривалися безхатьки, «прапорець Гувера», – кишеня, вивернута навиворіт, «Гуверова шкіра», – картон, яким латали зношене взуття. Централ парк у Нью-Йорку із прекрасного місця для відпочинку перетвориться на великий «Гувервіль».
Подальший свій візит митрополит Андрей Шептицький зосередив на гуманітарній місії, зборі коштів для постраждалих від війни українців, поранених, вдів та сиріт. У листі митрополита до о. Понятишина в січні 1922 року, зазначалося, що сорок дві українські парафії в Америці надіслали 2 534 долари на допомогу постраждалим в Україні. На той час в Сполучених Штатах було 130 українських церков, отож необхідність продовжити збір коштів існувала надалі. За свідченням о. Петра Понятишина, не було жодної української церкви в Америці, яка б не долучилася до акції допомоги. Звертався Андрей Шептицький до католицьких архієпископів у Нью-Йорку допомогти українським сиротам, однак його акція не знайшла підтримки.
Не обмежувався митрополит Шептицький церковною ділянкою в своїй місії зі збору допомоги. Для успіху справи він звернувся до агенцій, що займалися збором коштів на благодійні цілі. Агенти розсилали листи та брошури до організацій, фондів або окремих заможних людей з проханням фінансово допомогти у певній потребі. Одна з таких агенцій до якої звернувся Андрей Шептицький розташовувалася поблизу мерії Нью-Йорка. Петро Понятишин згадував, що якось у лютому 1922 року на вкритому ожеледицею перехресті вулиць Бродвей і Канал на Мангеттені, зустрів митрополита Андрея, що спираючись на палицю йшов до офісу агенції. Священик запитав Андрея Шептицького, чому він не взяв таксі, адже це коштувало б долар, а то й менше. Митрополит Андрей відповів, що в Польщі за долар можна утримувати одного сироту декілька тижнів.
Яку загальну суму вдалося зібрати завдяки роботі агенцій, достеменно невідомо, однак митрополит нарікав, що за свою працю агенти взяли 40% від зібраної суми. Пізніше, підсумовуючи гуманітарну місію митрополита Андрея Шептицького в Америці, о. Понятишин писав, що не почувався зручно, щоб запитувати, яку суму було зібрано. Володимир Лотоцький, один з тих добродіїв, що допомагали у місії, згадував у своєму листі, що коли Андрей Шептицький від’їжджав до Європи, то в його пояс було зашито 8 тисяч доларів золотом. Ці кошти він передав в Земельний Банк у Львові. За іншими джерелами, які наводить о. Петро Понятишин, митрополит зумів зібрати суму в 23 тисячі доларів, хоча сам він вважав, що ця сума завелика.
У січні 1922 року в ротонді при міській ратуші Ньюарку, штат Нью-Джерсі, відбулася урочиста церемонія надання митрополиту Андрею Шептицькому статусу почесного громадянина міста («Freedom of the City»). У присутності поважних гостей, міських чиновників, керівників поліції та міських служб, мер міста Чарльз Гіллен виступив із привітальною промовою та вручив митрополиту грамоту почесного містянина Ньюарку. Своєю основною резиденцією на період перебування в Сполучених Штатах митрополит Андрей Шептицький вважав Філадельфію, де він оселився в єпископських палатах за адресою 815 Норт Франклін.
Навесні 1922 року Андрей Шептицький відбув у подорож по Південній Америці, яка тривала чотири місяці. Після повернення до Сполучених Штатів митрополит проводив реколекції для духовенства, які зазвичай проводились в Католицькому домі в Бернардсвілі у штаті Нью-Джерсі.
Восени цього ж року Андрей Шептицький відвідав Чикаго. Оселився у парафіяльному домі при катедрі Святого Миколая, де парохом був о. Василь Стецюк.
В той час відбувається погіршення стану здоров’я митрополита. Проблеми, що мав Андрей Шептицький із раною на правій нозі ще з часу його військової служби в австрійському війську, з віком почали загострюватися. З високою гарячкою митрополита було госпіталізовано у лікарню Алексіян Бразерс. Чиказькі лікарі збиралися на консиліуми, але не знали, як лікувати відкриту рану на нозі, схилялись до ампутації. На велике щастя, в Чикаго практикував відомий український лікар Степан Гриневецький, що вивчав медицину у Віденському університеті. Доктор Гриневецький дуже перейнявся долею свого пацієнта, зумів поставити правильний діагноз та наполіг на збереженні ноги. Ефективні заходи лікування поволі поставили митрополита на ноги. За свою працю Степан Гриневецький не взяв жодної плати.
Візит митрополита Андрея співпав із приїздом до Чикаго Українського Національного хору під орудою Олександра Кошиця. З цієї нагоди відбувся урочистий бенкет в Конгрес готелі. Збереглося унікальне фото із події, де присутніми були близько 500 гостей. На почесному місці сидять митрополит Андрей Шептицький, праворуч – Мирослав Сіменович, по ліву руку Володимир Сіменович та поруч, о. Николай Сіменович. У правій частині головного столу – Олександр Кошиць та Макс Рабінов (імпресаріо хору). Про урочистий прийом зберігся спогад Олександра Кошиця, відомого своїми критичними висловлюваннями про сучасників: «Ввечері співали в залі “Оркестра Гол Авдиторіум”. Публіки було стільки, що здавалось, сидять один в одного на головах. Приймали чудово, безліч квітів і овацій. По концерті була учта (раут) в якомусь розкішному готелі. Чудовий посуд й їжа, а також неминучі нудні й утерті промови. Гостей було десь около 500 осіб: об’єднались усі українські організації, навіть католики з православними, що, як кажуть, було першим випадком в історії української еміграції. Чудову промову сказав греко-католицький митрополит граф Андрей Шептицький. Був і Рабінов. Але й тут не обійшлося без прикрости. Отаман січовиків д-р Гриневецький в своїй промові вилаяв Рабінова, за те, що він примушує нас співати щодня, а нас назвав рабами. Я знав чому так сталося, бо Рабінов не згодився йому дати 500 долярів тижнево за його пропаганду наших концертів між українцями. І ось оце приклад – хіба за те хор винний? Тоді я у своїй промові відповів йому як личило... Українці, яких той доктор буквально тероризує, тішились моєю промовою». З тих же спогадів Олександра Кошиця дізнаємось про теплі відносини його із митрополитом Андреєм: «Чикаго, 1 листопада 1922 р. Вчора були на вечері у Митроп. Шептицького. Було гарно, а головне – без промов. По вечері дещо поспівали й задоволені всім розійшлись».
Чиказька газета «Chicago Daily Journal» від 31 жовтня 1922 р. писала про виступ Українського Національного хору: «Що американці знають про пісню? Вона не тече в їхніх жилах замість крові... А для цих українців пісня має вагу не меншу ніж хліб». Так у присутності митрополита Шептицького, з яким хор Кошиця пересікався то в Нью-Йорку, то в Чикаго, відбувалася неймовірна подія, – хор під орудою О. Кошиця привіз до Америки особливу народну щедрівку в обробці Миколи Леонтовича «Щедрик». Згодом, у 1936 році, американський композитор українського походження Петро Вільговський, написав до «Щедрика» низку англомовних текстів, сотворивши «Carol of the Bells» («Колядка дзвоників»), яка стала найпопулярнішою різдвяною мелодією Америки.
У Чикаго митрополит Шептицький зупинився на довший час, щоб поправити стан свого здоров’я. У своїх листах до о. Понятишина наприкінці жовтня 1922 р. митрополит нарікав також на хвору руку та дошкульний біль від кожного руху. Не одужавши повністю, Андрей Шептицький планує свої нові поїздки та перед поверненням до Європи відвідує Сент-Луїс у штаті Міссурі, а звідти переїздить до Філадельфії.
Перед своїм відбуттям до Європи Андрей Шептицький вирішив зустрітися із держсекретарем Чарльзом Г’юзом. Аудієнцію знову допоміг влаштувати сенатор штату Нью-Джерсі Джозеф Фріліггайзен. Зустріч влаштували в той самий день, коли митрополит Шептицький прибув до Вашингтона. В цей час у Вашингтоні діяло представництво Західно-Української Народної Республіки на чолі з Лукою Мишугою. Зустрівшись о 8-й ранку в офісі представництва ЗУНР, митрополит Андрей Шептицький та Лука Мишуга підготували письмовий меморандум-звернення до держсекретаря. Допомагало їм у цьому відоме чиказьке подружжя Пелеховичів – адвокат Богдан Пелехович перекладав текст з української на англійську, а пані Юлія Дичко-Пелехович як секретар передставництва – друкувала. Аудієнція була призначена на о пів на другу годину пополудні. До цього часу був готовий текст звернення, який містив історичні дати боротьби України за незалежність, важке становище українців, переслідування греко-католицької церкви під польською окупацією та вимога допомогти Україні.
Зустріч із Чарльзом Г’юзом відбулася в позитивному ключі. Держсекретар надав слово митрополиту, уважно його слухав, усміхався та демонстрував свою прихильність. Андрей Шептицький насамперед дякував за прийом та переказував вітання президенту Гардінгу. Потім описав свою місію в Америці: допомога українським сиротам. Перейшов він і до становища Східної Галичини під польською окупацію. Оскільки доля Галичини ще не була вирішена остаточно, митрополит Шептицький просив взяти до уваги його думку і переглянути українське питання при розгляді союзниками. Насамкінець митрополит вручив письмовий меморандум. Держсекретар пообіцяв докладно вивчити наданий йому документ і провів гостей до виходу. На превеликий жаль, зустріч не принесла бажаних результатів. 15 березня 1923 року Паризька конференція залишила Східну Галичину під Польщею без жодних забезпечень прав для українців як більшості населення цієї території. Місія митрополита Андрея в Америці завершилася. 12 листопада 1922 року він виїхав залізницею з Нью-Йорка до Квебеку, звідти разом із канадським єпископом Никитою Будкою відплив до Відня.
Підсумовуючи місійну подорож митрополита Андрея Шептицького по Америці, його незмінний помічник о. Петро Понятишин писав: «Митрополит був насправді героєм християнського милосердя і гідним шляхетної назви “батька сиріт”. Любов до свого народу та милосердя, що ними визначався митрополит ціле своє життя, які в особливий спосіб проявив за час свого побуту в Америці, нехай будуть двома квітами, вплетеними у великий вінок похвал, на які заслужив собі митрополит».
В історії України ХХ століття постать митрополита Андрея посідає особливе місце, адже немає жодної сфери суспільної діяльності, якою б не опікувався Шептицький. Отож, не повинно бути жодної людини, яка б не прийшла поглянути на його унікальні реліквії, відчути дух велетня віри та України та вклонитися йому.
Фото з архіву УНМ: Бенкет на честь митрополита Андрея Шептицького та Олександра Кошиця і Українського Національного хору під його орудою в Конгрес готелі. Чикаго, 30 жовтня 1922 р.
Фото з виставки присвяченої митрополиту Андрею Шептицькому у виставковій залі на першому поверсі УНМ.
Про автора: Галина Парасюк – архівіст Українського Національного Музею в Чикаго.