Знецінення героїв: як українське суспільство забуває про своїх ветеранів і до чого тут держава

Після гучних заголовків, щемливих сюжетів та масової підтримки у дні важких боїв ветерани війни нерідко залишаються сам на сам із новою реальністю – байдужістю суспільства. Ті, хто ще вчора стояли на передовій, захищаючи державу від агресора, сьогодні стикаються з недовірою, приниженням або й відвертою зневагою, і часто власне від держави, за яку віддали здоров’я. Збори на армію починають активно поповнюватися, коли «привіт» від кацапів прилітає поряд із домівкою, хоча кожен день для хлопців на передовій може стати останнім. Як так сталося, що герої з фронту повертаються не в рідну домівку, а в холодну байдужість?

Війна не закінчується після демобілізації

Україна з 2014 року живе у стані війни, яка після повномасштабного вторгнення у 2022 році охопила всю країну. За цей час сотні тисяч українців пройшли фронт. Частина з них повернулася додому, але відчули, що їхня боротьба не закінчилася: замість поваги й вдячності – мовчання, стереотипи, а іноді й ворожість. З одного боку, через страх і нерозуміння цивільними військових, з іншого – влада за стільки років не напрацювала механізм інтеграції ветеранів у суспільство. Це все лежить на плечах ініціативних та свідомих українців. А що робити з неініціативними і несвідомими? Вони ж також є частиною цього суспільства, і ветерани живуть, зокрема, поруч з ними.

За даними Мінветеранів, станом на початок 2025 року в Україні нараховується понад 1,2 млн осіб, які мають статус учасника бойових дій. Проте лише мала частина з них відчуває, що їхній досвід та жертовність мають реальну цінність у мирному житті.

Проблема працевлаштування: «Нам не потрібні проблемні»

Однією з найболючіших тем для ветеранів є повернення до цивільного ринку праці. Роботодавці нерідко демонструють приховану упередженість, бо не розуміють специфіки військового досвіду. Побоювання щодо можливих психологічних труднощів – таких як ПТСР, гіпернастороженість чи імпульсивна поведінка – породжують страх перед тим, «як з ними працювати». Ці стереотипи закладають глибокий бар’єр: формально дискримінації немає, але на практиці – ветерани систематично не проходять навіть перші етапи відбору. 

За кожним сухим відмовним листом – історія: військовий, який роками ризикував життям, повертається додому і чує, що він «занадто нервовий», «не впишеться в колектив», «непередбачуваний».

Звісно існують громадські ініціативи щодо інтеграції ветеранів у цивільний ринок праці, але їхніх потуг замало. І от на четвертому році повномасштабної війни у Верховній Раді зареєстрували законопроект щодо підтримки працевлаштування учасників бойових дій (реєстраційний номер 13180-1). Документ пропонує встановити норматив робочих місць для УБД для роботодавців:

• одного робочого місця – для роботодавців, що мають від 8 до 25 працівників;

• 5% – для роботодавців, що мають понад 25 працівників;

• 10% – для органів державної влади та місцевого самоврядування.

Також встановити виплату компенсації за працевлаштування УБД для роботодавців, які виконують норматив. Компенсація виплачується у розмірі фактичних витрат роботодавця на сплату ПДФО, ВЗ та ЄСВ за УБД, які безперервно протягом повного звітного кварталу були працівниками такого роботодавця. Забезпечується фінансування витрат на професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку УБД та виплату компенсацій роботодавцям за працевлаштування ветеранів. Це здійснюватиметься за рахунок коштів, що надходять до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття від сплати роботодавцями внеску на підтримку працевлаштування УБД. Двоякі думки щодо цього: з одного боку – добре, що взагалі є такі ініціативи, з іншого – де вона була раніше?

Так би мовити, офтоп: ще б наша «славетна» бюрократія «цифровізованої» держави щадила військових та їхні родини… Але це вже зовсім інша історія.

Суспільна реакція: від героїзації до «втоми»

У 2022-2023 роках суспільство активно підтримувало ЗСУ. Проте поступово почала проявлятися «втома від війни». Це не означає байдужість до фронту – це означає втрату емоційного ресурсу. Але водночас з цією втомою приходить і небезпечне явище – забування про живих героїв. І тут я вже особисто не розумію, як «наші» так голосно кричать про те, що «Захід втомився від війни та України», водночас не помічають слона у власній кімнаті. 

Ветерани часто помічають, що на них дивляться як на «чужих», «непотрібних», «небезпечних». Вкотре повторюся: коли ви відводите очі на вулицях від ветеранів з ампутаціями – це також не ок. 

На додачу – хвиля негативу в соцмережах, де окремі користувачі обурюються через «пільги» або «незаслужені привілеї» – так, таке також буває. 

«Вони повертаються з фронту, а ми їм ще й щось винні?» – така фраза, на жаль, звучить дедалі частіше. Вона – індикатор соціального розриву. Звісно, притомних і вдячних громадян набагато більше, але всі ми знаємо, що ложка дьогтю псує бочку меду. Якби влада проводила просвітницьку політику нормально, а не через «телемарафон» і бородаті «квартали», то, можливо, частка освічених українців зросла би в рази. Але маємо, що маємо, на превеликий жаль.

Психологічна незахищеність і замовчування

Ще один аспект – ментальне здоров’я. ПТСР, тривожність, депресія – реальність для багатьох військових. Проте звернення до психолога досі стигматизується. Система реабілітації перевантажена, а державні програми часто не мають необхідного фінансування.

У підсумку – ветеран залишається сам на сам із болем і мовчанням. Саме у такій ізоляції виникає ризик алкоголізму, суїциду, деструктивної поведінки. Ветеран не потребує жалю – він потребує поваги, роботи, психологічної підтримки та рівного ставлення.

Що робити?

1. Освіта та просвіта суспільства. Потрібно змінювати риторику – від жалю до поваги. Ветеран — це не «проблема», а ресурс. Його досвід, дисципліна, стійкість можуть стати цінними для суспільства.

2. Зміни на рівні бізнесу. Програми адаптації ветеранів у компаніях, пільги для роботодавців, які беруть ветеранів, державне замовлення на перепідготовку.

3. Муніципальні ініціативи. Ветеранські хаби, доступ до юридичних і психологічних консультацій, менторські програми.

Державна система має бути прикладом: позитивним і вартим, щоб її наслідували. Якщо ветеран не відчуває підтримки від держави, суспільство не буде сприймати його як пріоритет. Має бути чітка політика – не лише символічна, принагідна, «урапатріотична», а й практична. 

То все-таки: Україна відходить від СРСР чи ні? Того, де культ «пабєди» раз на рік лунав з усіх прасок; того, де в післявоєнні роки ветеранів, які віддали здоров’я, кінцівки – кидали напризволяще, забираючи з вулиць, щоб «не псували картинку»? Забувати тих, хто нас захищав, – небезпечно. Байдужість до ветеранів – це пряма дорога до прірви. Недовіра до влади не повинна віддзеркалюватися на захисників: вони також воювали не за владу, а за кожного з вас, за вашу домівку. Страшно, що взагалі доводиться писати про це. Україна має шанс стати суспільством, яке не лише воює, а й вміє повертати своїх героїв додому – з гідністю, а не з болем. Не чекайте ні від кого змін, а творіть їх своїми руками.