Юрко Тютюнник – українець-воїн славного родоводу

Хіба можна спинити стихію?

Не спинити ж нікому життя?...

Україна діжде буревію,

Не згноїти ж бо того зерна!

Юртик

Під цим невигадливо-щирим псевдо криється не хто інший, як Юрій (Юрко) Тютюнник, один з центральних персонажів української воєнної історії минулого століття. Герой-відчайдух, що захланно боровся за Україну у вирі національно-визвольних змагань початку ХХ століття і рятував її від зовнішніх ворогів: більшовиків та білогвардійців. Та все ж внутрішні вороги «допомогли» йому – зрештою він потрапив у полон, його використовували для пропаганди, піддаючи насмішкам і знущанням, вдруге арештували, а відтак був розстріляний. Тютюнник навіть після арешту порівнював радянську владу із царською, вказуючи на соціальні та політико-економічні конфронтації, які червона влада закладала у суспільство. Вони ж, вважав Тютюнник і знищать лад. Свою ж боротьбу провадив до кiнця, фактично до остаточної поразки визвольних змагань 1918-1922 рокiв, хоча планував чергове повстання на 1923 рік.

Карколомна біографія Юрка Тютюнника і сповнений ламаних траєкторій доль його життєвий шлях не є достатньо дослідженими навіть нині, хоч певні зрушення за майже 20 років відбулись – реабілітовано борця за незалежність України лише 1997 року постановою Генпрокуратури України.

То хто ж такий Юрко Тютюнник? 

Вiн був, за свідченнями сучасників, постаттю досить неоднозначною. Знайомі з ним відгукувались про Юрія як про багатогранну особистiсть. Адже, крiм таланту полководця, вiн вiдзначився ще й лiтературною та акторською дiяльнiстю. Проте центральною ідеєю його життя була любов і служіння Україні, про що й не раз свідчила його дружина: «Все покине, i мене, i дiти, що їх так дуже любить, а пiде боротися i вiддасть без вагання життя за Україну». Дружина і доньки Юрія Тютюнника не вижили у влаштованому катами України Голодоморі-геноциді. 

А ми позначмо на нашій ментально-історичній мапі дві точки для рецепції постаті Тютюнника: він – Генерал-хорунжий Армії УНР (1) і онук Тараса Шевченка (2). Отож, воїн (1) і українець зі славетним родоводом (2). 

Розгляньмо коротко обидві ці реперні точки нашого сприйняття Юрка Тютюнника, що дозволить нам скласти собі опукліше й рельєфніше враження про нього і його боротьбу.

Народжений на Великдень 1891 року в селі Будище на Звенигородщині Юрко од самого дитинства знав, що таке боротьба за життя. Змалку був дуже кволим, аж мати, залишаючи його на сестру чи самого, змирилася з думкою, що він, як і 9 її інших дітей, віддасть богові душу. З 14 дітей дорослого віку досягли лише п’ятеро. А попри те мати його дуже любила і клала спати коло себе аж до п’ятирічного віку, про що є дуже щемкі та щирі спогади самого Юрія. Старші брати його розповсюджували заборонену літературу серед селян, за що якось було арештували всю родину Тютюнників. Закінчив Юрій два класи школи в селі, тоді агрошколу в Умані, а вже 1913 року призвали його на службу до війська. Потрапив у Сибірський стрілецький полк у Владивосток, туди, де Маньчжурія, Український Зелений Клин та тигролови. У складі того ж підрозділу пішов на Першу світову війну, отримав поранення в голову. Склав іспити на гімназійний курс, закінчив школу прапорщиків на Кавказі, отримав друге поранення у боях на землях литвинів (себто в Білорусі), а відтак потрапив на службу до Сімферополя, де й діждався Лютневої революції 1917 року. Її Тютюнник сприйняв з оптимізмом. Підтримав створення Центральної Ради, а заступником голови Сімферопольської гарнізонної ради солдатських депутатів був призначений членом полкового комітету. На початку квітня 1917 року заснував у 32-му піхотному запасному полку, в якому служив, Український військовий клуб, що пізніше став 1-м Сімферопольським полком імені гетьмана Дорошенка. Український військовий клуб імені гетьмана Полуботка – так-так, той самий клуб, заснований Миколою Міхновським, що мав за мету українізацію військових частин, дислокованих на території України, з  подальшим створенням українських збройних сил. Як і полуботківці, Юрій Тютюнник не підтримав Другий універсал УНР, до речі. Та й наперед скажемо, що весь час він тримався в опозиції до уряду і зокрема до Петлюри. І саме конкуренція Петлюри та Тютюнника стала однією з причин поразки останніх спроб визвольних змагань, себто Другого зимового походу армії УНР. 

Отож у травні 1917 року в Сімферополі вже був «український запасний полк в кількості 5811 солдатів і 36 офіцерів, які просили військового міністра УНР про затвердження». Тютюнник також став обраним делегатом від українців сімферопольського гарнізону на Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, куди швиденько й вирушив, щоб його не злапав розгніваний Керенський зі своїми посіпаками. На тому з’їзді Тютюнник членом Центральної Ради, зупинився у Києві і почав працювати в Українському революційному центрі. Був безпартійним та підтримував радикальні течії у Центральній Раді. Так сформувався його політичний світогляд: Тютюнник сприймає революцію в Україні саме як революцію національну. Але він не ставить короткочасних і корисливих цілей, але єдино підпорядковується найвищій меті: «Я лише правду кажу, що нема нiде такої розсвареної iнтелiгенцiї, як наша. А це свiдчить, що вона не має нi крихти геройського духа. Бо геройство... не лише на фронтi, але також i в тiм, щоби пiдпорядкувати свої намiри, iдеї, свої дiла iншiй людинi, якщо вона має таку саму мету, лише iншi, ще хосеннiшi iдеї. Скажiм, я республiканець, а оце гетьманцi йдуть у наступ на ворога, щоб визволити Україну. Тож я не буду дивитися збоку, як вони змагаються, тому лише, що вони гетьманцi. Якщо я герой, якщо люблю Україну понад усе, тодi я помагаю гетьманцям у їх боротьбi. Пристаю до них i йду з ними. Скажiм, що гетьманцям удалося визволити Україну й видвигнути там свого гетьмана. Якщо я герой i люблю щиро свою Україну, тодi я радiтиму всiєю душею успiху гетьманцiв. Хоч у моїй програмi нема гетьмана, але Україна вiльна. Нарiд немає ярма над собою, ми маємо державу. Оце є геройство i пiдчинення своїх особистих амбiцiй та рахункiв загальному добру. Ми цього не знаємо. Нашi люди кричать на ввесь свiт, що лише їх думки найкращi, їх намiри, їх способи й програми. I такi суперечки, тi ворожнечi не мають кiнця. А велике дiло занедбане». Що ми бачимо в цих словах, які цитує Клавдія Бобикевич у книзі «У тіні героїв» (повість, що проливає світло на досі невідомі епізоди життя Тютюнника в селі Саджавка й галицької громади, опублікована в 1940 році в США)? Бачимо вплив ідей Донцова. І це ми можемо собі підтвердити, ознайомившись із нещодавно розсекреченим архівом спецслужб, де в протоколі допиту Тютюнника він каже, що якщо Донцов не змінив своїх поглядів, то і він (Тютюнник) як дотримувався їх, так і дотримується (на момент допиту). І це дуже прикметна деталь, що дозволяє сприймати постать Юрка Тютюнника в націоналістичній оптиці: завзято став до українізації армії, прихильник ідей Міхновського, опозиція до УНР, сповідування ідеології Донцова. І хоч були прикрі епізоди, коли Тютюнник вже було, вагаючись, ставав на бік червоних, але потім таки повертав зброю проти них, побачивши їхні облудні наміри окупувати і визискувати Україну. Був певний час, коли стоячи на чолі десятків тисяч озброєних козаків, Тютюнник контролював величезні території від Київщини до Херсонщини. Було, що двічі тікав від смерті з полону. Було, що наступав і відступав, виробляв стратегії і будував плани. Юрій Тютюнник був одним з керівників Першого зимового походу армії УНР. Після невдачі та інтернування українських вояків до Польщі він, щоправда, зброї не склав. Натомість спланував чергову авантюру – Другий зимовий похід, що завершився невдачею і трагічною стратою українців під містечком Базар та відходом Тютюнника з групою вояків назад до Польщі.

Згодом у Саджавці на Галичині йому якось закинули комплімента про файну українську вимову. Тютюнник же й відказав: «Ми всі з Полтавщини так говоримо. Але я також i працював над моїм говором довгий час. Я є внук Шевченка […] Нема як тим жартувати. Я внук його сестри. Хоч як це, може, й дивно, одначе це щира правда i нема що тут змінити».