Людина-легенда: Олександр Муратов

21 квітня 2025 року виповнилося б 90 років відомому українському кінорежисеру, поету, письменнику, художнику, журналісту, Заслуженому діячу мистецтв України Олександру Ігоровичу Муратову. Але, на превеликий жаль, він тиждень не дожив до свого ювілею - 14 квітня Олександр Ігорович відійшов у засвіти. Він був не просто надзвичайно талановитою людиною, але й без перебільшення легендарною особистістю. Саме на біографії таких людей мали б виховуватися молоді українці. Але, на жаль, цього немає, бо немає української України. Держава Україна є, але вона парадоксально не українська. Звідси виходить і першопричина всіх наших проблем. Здавалося б, таку людину держава б мала возвеличувати до небес, нагороджувати, всіляко підкреслювати, що наша нація вдячна їй і в невідплатнім боргу. Але скільки разів кандидатуру Муратова подавали на звання Народного артиста України. І щоразу під абсолютно надуманим приводом «совки» Міністерства культури в цьому відмовляли. Може вони й не совки, а просто агенти кремля? Не знаємо. Іде ж війна, і не лише на полі бою, але й на культурному фронті. Чому так сталося, ви зрозумієте, коли прочитаєте біографію Муратова. Є сподівання, що хоча б на 90-річчя Олександра Ігоровича його зрештою знайде заслужена нагорода, якої він не дочекався при житті?

Олександр Муратов народився 21 квітня 1935 року в Харкові. За сімейними обставинами декілька років прожив у своєї прабабусі в селі Ліщинівка Кобеляцького району на Полтавщині. В березні 1941 року повернувся до Харкова. Наприкінці червня почалася війна і його батько та мати були мобілізовані на фронт, а хлопчика відправили до дитячого будинку в Самарканді (Узбекистан). Там його і знайшла мати, якій вдалося вийти з оточення. А далі доля п’ятнадцятирічного хлопця склалася так, що він у 1950 році став зв’язковим та розвідником СБ УПА на Станіславщині (нині Івано-Франківщина). Це ж треба мати таку неймовірну силу духу, бути настільки чесним з самим собою, сміливим і національно свідомим, щоб у 15 років зрозуміти, що реально відбувається в Україні і за що воює УПА. Та у нас і донині трапляються люди, вже не молоді, які прожили довге життя, але так нічого й не второпали. Саме тоді, у 1951 році, Сашко й написав оці вірші, відчуваючи безперспективність подальшої боротьби з московською навалою в Україну, але все-таки не втрачаючи надію.

Contra spem spero

(«Без надії сподіваюся»)

Бандера – наче пантера,

Напружена злістю пружина.

Він в Мюнхені. Ми у схроні.

І нам він ввижається джином,

Таким же не дуже реальним,

Таким же безмежно могутнім.

Стискаються наші астральні 

Тіла перед ним присутні.

Немає ні допомоги,

Ні їжі, ні порятунку.

Приймач наш як голос Бога,

Віщає то вісті, то «Думку».

(про давніх часів перемоги

Співає капела «Думка») 

І чуємо: люди не знають,

Що ми ще не кинули зброю,

Що опір невгасно триває,

Що жертвуємо собою

Так може ці жертви вже марні,

Нікому вони не потрібні?

…Сидіти б у тихій кав’ярні

У Мюнхені чи у Відні

І сняться брудними ночами

І Ворскла, і рідна Полтава.

Нас хід історичний розчавив

Безжалісна доля спіткала

Поснули озброєні вуйки,

Всесвітні прослухавши вісті

Ховались від польської «двуйки»

Ховаються від емгебістів.

Їх в схрони затиснула вдача

Мене привела сюди віра.

Душа моя скиглить і плаче.

Нудьга каламутна і сіра.

Не вірю (та все ж таки вірю!)

У нашу святу перемогу.

Не хочеш, а станеш тут звіром

Нічим не подібним до Бога.

І думаєш: зверхник Бандера

У Мюнхені горя не знає, 

А я тут в есересерах

Безславно у схроні конаю.

Неправда! Це заздрість і втома.

Я тут не заради Бандери.

Я відданий ділу святому

Борюся і contra spem spero!

Ось, де приклад для підростаючого покоління українців, який має використовувати наша освіта і просвіта. Харківські хлопці, наші герої, які нині воюють проти навали орди московитів-андрофагів в Україну у складі знаменитих підрозділів ЗСУ «Азову», Третьої окремої штурмової бригади, «Кракену» тощо, мабуть, і не знають, що у них був предтеча Олександр Муратов.

Зараз, у час війни, немало зневірених людей, які думають, що «все пропало». А як було п’ятнадцятирічному хлопцеві боротися за Україну, знаючи, що його в будь-який момент можуть вбити або, захопивши в полон, піддати страшним тортурам. Яка величезна кількість наших героїв, життєвий шлях яких має слугувати підвалинами виховної роботи української держави.

Коли прийшов наказ вийти зі схрону і натуралізуватися, продовжуючи боротьбу іншими методами, Олександр поїхав подалі від України до москви, де його ніхто не знав. Там він у 1952 році вступив до Всесоюзного державного інституту кінематографії на операторський факультет. Потім уже в 1953 році перейшов на режисерський факультет, який і закінчив у 1959 році. У 1956 році проходив виробничу практику у О.П. Довженка на зйомках фільму «Поема про море».

І ще одна риса характеру Олександра Муратова. Він ніколи не здається. Тому і написав в автобіографії, що з 1952 по 1991 рік проводив постійну антирадянську діяльність. Хіба могли йому це пробачити знавіснілі «совки». 

Звичайно, що найбільший внесок Муратов зробив у розвиток української кінематографії. Аж 38 фільмів, художніх і документальних у творчому доробку майстра. В них він виступав як сценарист чи режисер або в обох ролях одночасно. 

Свою творчу біографію митець почав разом з тодішньою дружиною і надалі відомою режисеркою Кірою Муратовою. У співавторстві вони зняли фільми «Біля крутого яру» (1961) і «Наш чесний хліб» (1964). Саме у стрічці «Біля крутого яру» визначився особливий пафос його подальшої творчості, який можна визначити, як ліричний гуманізм. Фільм «Наш чесний хліб» перероблявся на вимогу ідеологічної цензури кілька разів протягом 3 років, і, незважаючи на художні здобутки, в широкому прокаті пройшов майже непоміченим. 

Як чудовий драматург Муратов часто обирав твори відомих письменників, зокрема Миколи Хвильового, за прозою якого у 1991-1996 роках було знято кінотрилогію «Танго смерті», «Геть сором!» і «Вальдшнепи», яка здобула премію Всеукраїнського культурно-наукового фонду Т.Г. Шевченка «За визначний внесок у національне та державне відродження України». Етичні засади, світоглядні особливості «романтичного вітаїзму» (або «активного романтизму») Хвильового надзвичайно близькі О. Муратову. Дослідження моральнісного аспекту життя, «запаху наших днів» (за словами Хвильового), стали наріжним камінням творчості українського режисера. 

Зазначимо, що першим у незалежній Україні режисер звернувся до теми культурної спадщини татарського народу, знявши фільм за новелами М. Коцюбинського «Татарський триптих» (2004).

Творчий шлях О. Муратова був досить тернистим. Складна доля була у фільмів «Маленький шкільний оркестр» (1968), «Чи вмієте ви жити?» (1970), розкритикованих офіційною владою, сценарій картини «Помилуй і прости» (1988) пролежав двадцять років. В одному зі своїх інтерв’ю на запитання: «Який фільм ви любите більше?», режисер відповів: «Важко сказати, всі вони мені, як діти – різні, але мої рідні».

«Я крокую по білому світу,

не залазячи в збочення льох.

Бо нечисте додасться до звіту

в час розплати, як викличе Бог»

Олександр Муратов

Співавтор: 

Марина Братерська-Дронь – 

доктор філософських наук, професор, українська кінознавиця.

Про автора: Петро Масляк – 

доктор географічних наук, професор