Хто вирішуватиме майбутнє України після війни
Зустрів допис, що після зустрічі у Парижі «потрібно посилювати дружбу з Європою, а про вибори президента забути». Так, Європа – це наш дім, а питання з виборами президента під час війни, звичайно, складне і його краще відкласти... Але ж, згадати хоча би 1 статтю Конституції України, де написано, що «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава», і почати її та інші статті Конституції виконувати й повернутися у Конституційне правове поле – для цього не потрібні вибори.
Також для створення професійного уряду національної довіри не потрібні вибори. Для повернення до парламентсько-президентської форми правління і нівелювання ОП – також не потрібні вибори...
Чи одним махом консервуємо все: президента, ОП і уряд та, лише зігнувши голови, обороняємося і чогось чекаємо?
Я впевнений, що багато із вас погодяться зі мною у тому, що Конституція України або діє, або не діє. Закони – або працюють, або не працюють. Ну не можна одним і тим же людям сьогодні порушувати і топтатися по Конституції, а завтра шукати у ній справедливості. Пересічний громадянин України уже заплутався у визначенні, що таке український патріотизм.
Я згадую засідання Верховної Ради 30 березня 2020 року і тих, хто вночі, під час ковіду, порушуючи усі закони і мораль, по-злодійськи голосував за розпродаж України разом із тими, хто сьогодні дає накази на арешти.
Плескали у долоні, коли прийняли цей злощасний закон, раділи, топталися по Конституції, законах і регламенті ВР... Хоча знали, що це порушення Конституції, хоча знали, що це питання має бути винесене на референдум, і знали те, що більше 70% українців проти такого «ринку землі». Але партії «ЄС», «Голос» і «Слуга народу» в ту ніч стали однією командою. А тепер пішло щось не так? І тепер ви знову хапаєтесь за прапор патріотизму і згадуєте Конституцію України, яку самі ж і розтоптали. Якийсь виходить «яловий» патріотизм.
*****
Часто потрапляє на очі інформація про те, що деякі росіяни (та навіть деякі українці) говорять, що після закінчення війни українці помиряться із росіянами і будуть дружити, як раніше. Звичайно хочеться, щоб ця війна закінчилася якнайшвидше і нашою перемогою. І я вірю, що так і буде. А от як із післявоєнною дружбою між українцями і росіянами – я не можу собі уявити. Адже демографія річ уперта і її не зміниш.
Це ще зараз деякі представники старшого покоління українців, які пам’ятають радянський союз, «братні» народи, які жили у ньому, якісь спільні справи із росіянами, службу в армії, якихось родичів у росії тощо можуть говорити про повернення після війни до якоїсь дружби між народами... Але ж вони старіють і відходять. А їхнє місце посядуть ті, які у 2014 році, коли росія розпочала війну проти України, лише пішли у перший клас, а сьогодні уже закінчують школу, ті, чиї рідні загинули на фронті чи під час обстрілів, ті, домівки яких розбомбили росіяни, ті, які ось вже роками ховаються по підвалах під час нальотів, ті, які народжуються під обстрілами...
То з якими росіянами мають відновлювати «дружні» стосунки ті покоління українців, які з першого свого дня народження чи навчання бачать в росіянах лише ворогів, відчувають це від сирен у щоденних буднях та похоронах українців, загиблих з вини росіян.
Я навіть не уявляю, скільки потрібно років, щоб ці покоління українців, які втратили своє дитинство по бомбосховищах і підвалах, втратили своїх рідних, у яких вкрали найщасливіші роки життя, могли колись взагалі бачити у росіянах якусь народність.
І ось ті брехуни і провокатори з однієї й іншої сторони, які десь розказують про якусь післявоєнну «дружбу» між українським і російськими народами, які цим стимулюють продовження війни та заколисують народи, бо «все одно ж потім будемо друзями...», а цю війну перекладають лише на путіна, чомусь забувають, що це будуть вирішувати уже не вони і не ті, хто зараз при владі, а ті, хто сьогодні замість того, щоб сидіти за партами, сидить у бомбосховищах...
А я думаю, що вони все своє життя будуть пам’ятати і своїм дітям розкажуть, хто наш ворог. Тож, які там будуть стосунки між українцями і росіянами – уже будуть вирішувати вони.
Про автора: Сергій Медвідь –
письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат
аграрних наук.