Пусті заводські цехи: шлях до невдач і поразок
Уже одинадцять років в Україні війна. І четвертий рік великої і страшної війни. Здавалося б, за цей час, уже не мало би бути жодного підприємства, яке б хоч частково не працювало на перемогу…
Але це, на жаль, не так. Часто можна почути – де власне виробництво танків, ракет, снарядів, патронів тощо? А справді де?
Чому українські заводи, так як це було, наприклад, у Другій світовій, не переобладнуються та не починають працювати для фронту? Адже тоді за десятки днів ті заводи, що випускали трактори, починали випускати танки, ті, що випускали сівалки – починали випускати артилерійські установки, а ті, що випускали велосипеди, ставали патронними заводами і т. д. То чому ж зараз не так, адже уже одинадцятий рік воюємо?
А відповідь проста – немає у нас таких заводів, то і немає, що перепрофільовувати. Продали і розтрощили все. Все приватизували і стерли з лиця землі і навіть під час війни продається останнє.
А немає заводів, немає обладнання, немає спеціалістів. Ось і все. Як я розумію, що десь спробували запустити власне виробництво мін, а вони, як бачимо, йдуть браковані. І це, можливо, якраз і не вина того, хто це організував, тому що людина ризикнула, але ж виробництво мін – це не лише відповідне обладнання, але і люди, які б могли керувати цим обладнанням, розбиратися у тому, чим наповнюють корпуси мін тощо. А вони є?
Ось саме тоді, коли батько чи мати після заводської зміни приходили б додому і розказували дітям, скільки вони за зміну виробили снарядів для фронту, і формувався б патріотизм у дітей. І жодна дитина з такої сім’ї не йшла б на дискотеку танцювати під російський шансон. А звичайно, коли чиновник чи депутат приходить і вдома хвалиться скільки він за день «відмив», то і його діти поводяться відповідно. Адже виховання дитини починається із сім’ї. І ось ті мажори, які на українських вулицях слухають російський гімн, це не що інше, як відображення того, про що говорять у них вдома, на кухні і кого підтримують їхні батьки.
Я колись писав про те, що ТСК ВР вивчала питання, як патронний завод (а це усе обладнання), який був у мобілізаційному резерві України, ділки від влади продали тихенько Іраку і ті його там встановили. Але там був ще один нюанс – ще більше року спеціалісти із діючого ще тоді Луганського патронного заводу за відповідну плату їздили туди, щоб навчити персонал та запустити завод. А чи є у нас зараз достатньо спеціалістів, щоб запустити хоч якесь серйозне виробництво?
Ось і тільки є прориви у виробництві дронів, де люди самі об’єднуються, застосовують свої знання та руки і щось роблять. Розпродуємо і розвалюємо все державне, ось уперлися лише з надрами. Намагаємося уже продане втюхати третьому клієнту…
А чи знаєте ви, що найсильніші держави – це ті, де 25-35% виробництва належить державі і прибуток від цих підприємств іде у держбюджет.
Влада України виставляє на торги уже і «Енергоатом», посилаючись на те, що довкола все приватне. Але ж це брехня. Он у Франції вся атомна енергетика зосереджена в акціонерному товаристві, у якому 86% акцій належить державі, а 14% – тим підприємствам, які займаються безпосередньо переробкою урану.
Тому і не дивно, що у нас ті великі кошти, які йдуть ззовні як допомога, витрачаються на підвищення зарплат чиновникам, перекладання тротуарної плитки, купівлю реакторів та на будь-що, але не на виробництво озброєння, адже це клопітно і ризиковано, а кошти потрібно швидко освоїти, та і відкати на таких «тендерах» уже відпрацьовані.
Тому в нас і бронь від армії сьогодні мають чиновники, артисти, поліціянти та інші подібні спеціалісти, а не інженери, токарі, слюсарі, зварювальники…
Ось тому і маємо аншлаги на концертах «95 кварталу» та пусті заводські цехи, а звідси і поразки.
Про автора: Сергій Медвідь –
письменник, академік Академії
інженерних наук, кандидат
аграрних наук.