Збити з пантелику вікно Овертона

З димаря бліндажа вилітає залп іскорок: на мить зависають в повітрі ерзац-зірочки і розтріскуються на ніц – не встигаєш і загадати бажання. Після вчорашньої зливи розпогодилось так, що видно всю баню – небесну твердь – сузір’я творять неймовірні візерунки. А он, гляди, супутнички чи й безпілотнички – не відрізнити здаля від зірок, хіба знаття, що то штучні тіла на небі, дозволяє не вестись на «провокації». 

По долині туман упав, як співає народна пісня. То не туман – підрозділи аерозольного маскування застосовують димову завісу, збиваючи ворога з пантелику.

Вираз «збити з пантелику» означає спантеличити або ввести в оману, дезорієнтувати чи збити з правильного шляху. А етимологія (походження) доволі цікава. Слово «пантелик» ймовірно є запозиченням із грецької мови. Його коріння веде до грецького слова «παντελής» (pantelēs), що означає «цілковитий», «повний», «досконалий». У староукраїнській та розмовній мові «пантелик» міг означати «розум», «здоровий глузд» або «спосіб мислення». Вираз «збити з пантелику» буквально означає «вибити людину зі звичного способу мислення чи логіки». Якщо когось «збити з пантелику», отже людина перестає чітко розуміти ситуацію або губиться в думках. Цей вираз усталився в українській мові як ідіома та використовується для позначення ситуації, коли хтось збентежений або дезорієнтований. В американській англійській є таке слово «confused», що означає спантеличений, збентежений, дезорієнтований або той, хто не розуміє ситуацію чи інформацію. Його вживають для опису когось, хто має труднощі із засвоєнням чи інтерпретацією чогось або не може зрозуміти, що відбувається. Коли людина втрачає землю під ногами в погоні за нав’язаними цінностями чи хибними цілями в житті, фактично вона збита з пантелику. Однак визначення цінностей і цілей починається з їхнього формулювання і усвідомлення, достоту як і виконання бойового наказу починається з його усвідомлення. Усвідомлення основане на коректному формулюванні, яке своєю чергою є не чим іншим, як правильним називанням речей. Коли Конфуція запитали, з чого б він почав, якби отримав владу, він відповів: «Я б почав із виправлення імен». Конфуцій вважав, що якщо імена (себто назви речей) використовуються неправильно або двозначно, то виникає плутанина в словах, що призводить до плутанини в думках. Якщо думки неясні, то вчинки стають неправильними. А неправильні вчинки ведуть до порушення порядку в державі. А це, своєю чергою, руйнує справедливість і гармонію в суспільстві. А тому точність і правильність у називанні речей є основою порядку і гармонії в суспільстві. Здавалось би, очевидні речі. Але зате проте однак. 

Важливо, що мова не лише описує реальність – вона формує наше сприйняття цієї реальності. І коли слова перестають називати речі своїми іменами, суспільство ризикує втратити здатність відрізняти правду від неправди. Ілюзія правдивості створюється за допомогою інформаційного шуму, який сьогодні без перебільшення є зброєю. Доктрина Герасимова, відповідно до якої росія вчиняє агресію, передбачає пропорцію застосування воєнних фізичних засобів (летальної зброї) до використання гібридних інформаційних засобів війни як 1 до 4. Надмірне продукування контенту створює ефект інформаційного шуму, через який важливі події тонуть у потоці розваг, скандалів і хайпу. Політики та медіа використовують цей шум для замилювання очей – чим більше інформації, тим важче знайти істину. Багато нині говорять про антиутопії, зокрема Орвела і постправду. Література традиційно дає відповіді на багато запитань, зокрема в царині людського. І тут літературу ніколи не замінить ШІ. Але не Орвелом єдиним. У романі Жозе Сарамаго «Сліпота» люди втрачають здатність бачити очевидне через постійну маніпуляцію та перенасичення тривіальними новинами. Маніпулятори не приховують правду – вони просто роблять її непомітною в потоці абсурду. Нині ж соцмережі винагороджують емоційно заряджений контент, що формує упередження та поляризує суспільство, а політичні сили грають на страхах і надіях, затьмарюючи критичне мислення. Можна спостерігати таке прикре явище у суспільстві, як втома від правди. Постійне викриття скандалів у ЗМІ призводить до парадоксальної реакції – суспільство стає байдужим. Люди відчувають безсилля перед потоком негативу та просто відключаються.

Ще один феномен, породжений соцмережами, це фрагментація реальності. Алгоритми соцмереж створюють «інформаційні бульбашки», де кожен бачить лише ту реальність, яка підтверджує його погляди. Це посилює маніпуляцію: факти втрачають вагу, натомість панують інтерпретації, які домінують у кожній такій бульбашці. Майстерність відволікання від чогось важливого, що відбувається тут і зараз або має статися, базується на комунікативних стратегіях, тобто на виборі слів та створенні відповідного емоційного ефекту. Коли великі кризи маскують дрібними сенсаціями районного розливу чи квартирного масштабу – здійснюються інформаційні спецоперації з відволікання. 

Як же слова можуть приховувати реальність? Політики та медіа часто використовують евфемізми – м’які або завуальовані вирази, які приховують справжню суть подій. Наприклад, «оптимізація» замість «скорочення», або болючий приклад: «спецоперація» замість «війна». Такі формулювання знижують емоційний вплив і створюють ілюзію контролю над тими, кого вдається контролювати. Використання евфемізмів сприяє нормалізації кризових ситуацій – щось страшне перестає бути таким, коли його називають «технічними труднощами». Неприємні чи непопулярні дії часто «упаковують» у позитивно забарвлені терміни. Наприклад, «реформа» може приховувати скорочення соціальних гарантій, а «гуманітарна допомога» – політичний вплив чи контроль. Так мова стає інструментом відволікання уваги: суспільство не обговорює суть проблеми, бо фокус зміщений на безпечне формулювання. Маніпуляція мовою – перший крок до зміщення моральних меж. Через поступове впровадження нейтральних або позитивних термінів суспільству підсовують раніше неприйнятні ідеї. Спершу вони подаються як «альтернативна думка», потім – як «норма». Прямі дії політиків часто ховаються за бюрократичними формулюваннями: «відповідно до протоколу», «об’єктивні обставини», «технічна необхідність». Така мова знімає особисту відповідальність із тих, хто ухвалює рішення, і розчиняє провину в системі. Коли на горизонті з’являється реальна загроза, її інформаційно «глушать» другорядними, але гучними темами: скандалами з публічними особами, фейковими кризами, перебільшенням незначних подій. Наприклад, під час ухвалення суперечливих законів інформаційне поле часто заповнюють емоційно зарядженими, але не критичними сюжетами – зірковими плітками чи локальними конфліктами. 

Щоб зайшло свіже повітря, відчиняють вікно, але іноді це може бути вікно Овертона: так суспільству нав’язують неприйнятні ідеї. Вікно Овертона – це концепція, яка пояснює, як ідеї, що спершу здаються неприйнятними або радикальними, поступово стають соціально прийнятними й навіть нормативними. Це теорія американського політолога Джозефа Овертона.

Як працює Вікно Овертона? Є 6 етапів зміщення суспільної норми. Перший – Немислиме (Unthinkable). Ідея або явище на цьому етапі вважається абсолютно неприйнятним, аморальним або навіть табуйованим. Наприклад, у певний період уявлення про легалізацію наркотиків чи евтаназію сприймалося як дикість. Етап другий – Радикальне (Radical). Ідея все ще маргіналізована, але з’являється як «альтернативна точка зору». Третій етап це Прийнятне (Acceptable). Ідея перестає бути шокуючою та починає з’являтися в публічних дискусіях. Медійні платформи запускають матеріали у форматі «за і проти», нормалізуючи сам факт дискусії. Четвертий етап – Розумне (Sensible). Ідея отримує репутацію «раціональної», а її прихильників починають сприймати як прогресивних. З’являються заклики до «толерантності» та «неоднозначності» в оцінках. Етап п’ятий – Популярне (Popular). Ідея стає суспільно прийнятною, її починають відстоювати впливові сили: партії, громадські організації, знаменитості. Вона закріплюється в популярній культурі через фільми, серіали, рекламу. Противники ідеї починають виглядати «ретроградами», «консерваторами» або «ворогами прогресу». І нарешті завершальний етап – Політика (Policy). На цьому етапі певна ідея переходить у площину державної політики: ухвалюють закони, які легалізують або закріплюють нові соціальні норми. Попередні критики ідеї можуть бути маргіналізовані або піддаватися репресіям.

І якраз мова є ключовий інструмент зміщення Вікна Овертона в плані маніпуляції термінами та контекстами, що відіграє вирішальну роль у просуванні ідей. Коли «катування» перетворюється на «посилений допит», «війна» – на «миротворчу операцію», а вторгнення в іншу країну «облагороджене» «боротьбою за права», то це саме воно. Але найстрашніше тут явище інверсії моралі: те, що вважалося злом, стає «індивідуальним вибором», а його заперечення – проявом фанатизму.