«Коли ти зрозумієш, що твоя нація може зникнути, тоді сприйматимеш цю війну інакше». Інтерв'ю з військовослужбовцем
Андрію 39 років, у мирному житті був столяром. Зараз він оператор БАК вогнеметного батальйону 704 полку РХБ захисту Командування Сил підтримки Збройних Сил України. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України «Золотий хрест», медаллю «За оборону України» та медаллю «За поранення».
Про те, чому оператор БПЛА у сучасній війні страшніший за снайпера та чого не можна робити на позиціях; про специфіку роботи з дронами і чому варто вивчати ворожий досвід; як мотивувати майбутніх бійців та чого окупанти бояться більше, ніж вогню, а також про те, що потрібно для перемоги, – читайте в інтерв’ю.
– Андрію, як для тебе почалась повномасштабна війна?
– Ми жили під Києвом. Я в перший день повномасштабного вторгнення пішов по автомат, щоб захищати свою сім’ю. Тоді ще видавали по паспорту зброю. Танки не палив, але дві кишені патронів та автомат у мене були. Село, де ми жили, вже тоді було окуповане, і я пішов до взводного: кажу, відпускай мене або з автоматом, або без, але я піду додому, адже там мої дівчата лишились самі: дружина і донька. Він погодився, але сказав мені вслід: якщо дійдеш і евакуюєш сім’ю, долучайся до війська. І я дійшов.
– Окупантів дорогою зустрічав?
– Їх багато було, і трупи їхні всюди були. Наші тоді вже добре дали їм прикурити. Я в сутінках ішов, тож вони мене не помітили. Зайшов до хати, дівчата були шоковані – вони думали, що мене вже нема. Окупанти поставили свої КПП, тож ми виїжджали у складі колони. Пощастило, проскочили без пригод.
– Як ти потрапив у 704 полк РХБ захисту?
– Евакуювались ми до Львова, потім я пішов у військкомат в одному з райцентрів області, звідти за розподілом 16 березня 2022-го потрапив у 704-й. З армією я був трохи знайомий: з 2003-го по 2005-й був на строковій службі. За перший рік служби в 704-му освоїв безпілотники: DJI Mavic та після поранення – FPV.
– Яким був твій перший виїзд?
– У травні 2023-го ми поїхали під Бахмут. У нас була розвідувально-ударна група. Я спочатку менше виїжджав, літав на мавіках. Гранати кидали будь-які – весь «лендліз» йшов за милу душу. Тоді й пішла пруха. Ми 40-50 скидів за день робили. Є фото, де дверний проєм був завішаний кільцями від гранат після наших скидів. А в серпні я перевівся до групи FPV-дронів, так почалась моя FPV-кар’єра.
– З мавіка на FPV легко перейшов?
– Посидів на симуляторі кілька днів. І полетів. Спеціаліст «Самурай» спаяв 20 дронів, їх треба було облітати, так я і навчився.
– З ким працював?
– Сподобалось працювати з ТГр «Адам», вони знають свою роботу. Я їм дуже вдячний за все. Ми багато з ними працювали. Це мої побратими, яким довіряю.
– Як ти отримав поранення?
– Завершували зміну, останній дрон підключаємо, але щось пішло не так. Він упав. Починаємо змотуватись, аж раптом прилітає нам ВОГ (осколковий снаряд – ред.). У мене травмоване око, атрофія зорового нерва. Контузія, по сьогодні свистить у вухах. Ліг на місяць у госпіталь, пройшов ВЛК, пішов у відпустку, а після повернення поїхав на Кремінну.
– Які завдання там виконував?
– Переважно займались розвідкою і корегуванням. Дві-три доби у бліндажі, на передових позиціях, як піхота. Переді мною посадка, а далі вже ворог. У нас, на відміну від піхоти, був значний радіус патрулювання – 10-12 км. Наша група з трьох чоловік і артилерію корегувала, і фільмувала, і багато іншого робила. Зустрічали під Кремінною ворожі колони і знищували. По них летіло все: не розбереш, чи снаряд, чи міна, чи FPV. Мої безпосередні завдання: знайти, скорегувати, зафільмувати. Так працювали з жовтня по січень.
– Дрон опанувати може кожен?
– Якщо є бажання, значить освоїш. На мавіку в мене донька літає з 4 рочків. А от FPV не кожен потягне. Я вибираю сам собі горобчиків, яких вчитиму літати. Вибрав собі хлопця, натаскав його – і за 10 днів він вже літає. У мене є своє обладнання, дрони, ноутбук, симулятор. Поки симулятор не пройдеш, вживу ніхто не дасть політати. Побачив, що летить, – погнали. Раз упав, другий, перебрав дрона, перепаяв сам, я показав йому, що, куди і як крутиться. І зараз він поїхав з хлопцями на виконання. На мавіку літатиме. Після FPV на мавіку просто, а от навпаки – ні.
– З якими типами дронів ти працював?
– З крилом не працював, цікаво спробувати. Поки що лише мавік і FPV. Але я постійно вчусь. Щоб воювати далі і знищувати ворога, треба щось робити, не час пересиджувати в хаті.
– Чого не можна робити на позиціях?
– Не можна допускати великого скупчення особового складу на одній позиції. Тебе ніхто не має бачити. Ми навколо бліндажа розсипали травлене зерно, щоб миші не збирались. Миші вночі світяться, як зірочки на небі. Тепловізійний мавік ворога бачить мишу, вона має високу температуру тіла. І логічно, що там, де скупчення мишей, є люди. Миша йде на тепло і їжу. Я, наприклад, після себе сміття ніколи не залишав – усе закопуєш або забираєш.
– Як відбувається координація між вами в групі?
– Спочатку я вилітаю і шукаю ціль. Мені кажуть приблизно, звідки ворог «плюється». Треба робити огляд 360 градусів і з різних ракурсів дивитись. Якось у Серебрянському лісі знайшов ворожий мінометний розрахунок – «Васильок», а тоді FPV його знищив. Окупанти бояться FPV навіть більше, ніж вогню. На ходу випадають з машин, як бачать дрон.
– А коли працюють ворожі РЕБи, як їх оминати?
– Ніяк. На свій страх і ризик працюєш. Якщо починає сипатись відео, якщо це мавік, то воно з кольорового стає чорно-біле, як наче телефон заглючив, і ти нікуди не рухаєшся. Оце робота РЕБ. Тоді вже стараєшся робити різні маневри. Дронам на оптоволокні на РЕБи байдуже.
– То як можна знешкодити безпілотники на оптоволокні? Який захист від таких дронів?
– Треба пристосовуватись. Самої обережності замало. З кулемета ти дрона не зіб’єш, майстерному дронареві обдурити кулеметника це раз плюнути. Щоб стрілкотнею збити дрон, треба бути снайпером і мати везіння. А ось дідовою рушницею або дробовиком збити дрон на оптоволокні можна.
– Як погодні умови впливають на роботу дронів?
– Я літаю і в туман. Коли 40-50 м вгору ти нічого не бачиш, то рухаєшся по напрямку посадки. Визирнув з туману, роздивився, перевірив обстановку і назад в туман пірнув. Мавіком для розвідки ми переважно літали на висоті 280-350 м. Ставили спарені батарейки, щоб вистачило надовше.
– Дрони радикально поміняли війну. А як буде далі?
– Далі буде ще краще. Або важче. Тут уже залежить від багатьох факторів. Зараз уже є FPV з дробовиком: два стволи на дрон чіпляють. Він збиває дрони противника в польоті. Калаша чіпляли на дрон. У таких, як ми, нема гуманізму щодо ворога, а є лише одне завдання – знищувати його.
– Як окупанти визначають наші позиції?
– Так, як і ми визначаємо їхні. Але також вони стріляють хаотично. Розуміють, що звідкись щось летить, і луплять туди пакетом градів, а це 40 ракет. Воно лягає під твоїм бліндажем, ти шокований, все сиплеться. Думаєш, зараз прилетить ще раз і похоронить тут. З «Рапіри» стріляли по наших позиціях. А 152-й артснаряд накриває так, що не позаздриш.
Щоб не викрити свою позицію, ми під Курдюмівкою спочатку десь кілометр летіли на висоті 2-3 метри, а тільки потім підіймалися. Щоб ворог не відстежив, не треба вертатися тим самим маршрутом на свої позиції. Відпрацювати навички на практиці, багато чого осягнути – тільки так знатимеш, що робити.
– Які типи гранат використовували для скидів?
– Залежить від поставленого завдання. Головне, щоб був результат. Бачиш: сидить окупант, скидаєш йому осколково-фугасний – і його розриває. А загалом фантазії немає меж: пам’ятаєш дрони-дракони? Вони поливали ворога термітом. І це було феєрично.
– А що найскладнішого було в роботі?
– Дорога на позиції й назад. Ми виїжджали на шведській БПМ CV-90 – крута машина, яка проходить всюди. А все решта – то тимчасові труднощі: залежить від того, як ставишся до ситуації, до війни, наскільки ти готовий і можеш виконувати завдання. Щоб мене не збили свої ж, треба налагодити комунікацію між підрозділами.
– Що допомагає виживати?
– Якщо ти хитріший за ворога, значить ти живучіший. Якщо ворог тебе побачив, він тебе не відпустить живим. Все залежить від того, як ти думаєш.
Противник переважає нас в живій силі і швидко вчиться. У нас стільки людей немає, тому треба їх ошукати, ввести в оману. І знищити. Щоразу на позиції я виїжджав не сидіти в бліндажі чи тримати лінію окопів. Спочатку я йшов, щоб вбивати. Потім я йшов їх шукати, щоб убивали вже інші. За Україну треба не вмирати, а вбивати.
– Чи вивчаєш ти ворожий досвід в плані безпілотників?
– Безумовно. Я переглядаю тисячі разів відео, як вони працюють. І постійно вчуся. Для того, щоб наші хлопці не гинули, треба, щоб такі, як я, йшли туди і робили свою роботу. Я не хочу сидіти просто так. А хочу робити історію. Треба досконало вивчити їхню тактику, зрозуміти, як вони працюють і зробити краще. У них теж є серйозні фахівці, яких спеціально навчають і тренують.
Чому Херсон потерпає від ворожих FPV? Бо окупанти там вчаться на наших цивільних. А коли навчились, їх перекидають уже на ЛБЗ. Тренуються на цивільних, бо ті не сильно тікають. А військовий уже розуміє, що таке FPV. Я своїх хлопців так натренував, що вони боялися на перекур виходити.
– Які фішки роботи на дронах ти б виділив, якщо порівнювати з іншими видами зброї?
– Оператор БПЛА це як снайпер. Тільки в рази страшніше в плані ураження і завдання втрат ворогу. БПЛА повітряного типу це також розвідка згори, а згори видно все. Від нього не втекти, від нього не сховатись. Як не крути, а людина мусить вилазити з-під землі, виходити з будівлі, така наша природа. Під землею довго не посидиш. А я прилетів, роздивився з усіх сторін – і перебування людини мені видно зразу. Ти ніяк це не замаскуєш. Стежка, сміття, сліди життєдіяльності. У мене на мавіку 52-кратний Zoom Enterprise. Від мене не сховаєшся.
– Які знакові цілі ти вражав за час роботи?
– Все, що іде, біжить, повзе; все, чим ворог керує; кулеметне гніздо, бліндаж, міномет, – все треба знищувати. А розвалити на друзки розрахунок БПЛА противника це святе діло. Це не тільки обов’язок, а й задоволення. Я ніколи нікого не відпускаю живим.
– Пригадай якийсь епізод, що ніколи не забудеться.
– У дружини день народження, а я під Бахмутом. Підписав FPV-подарунок окупантам від неї.
– Від чого залежатиме перемога у війні?
– Для перемоги треба працювати. Не варто себе обнадіювати чи накручувати зайвого. Головою, ногами, руками і бажанням треба наближати перемогу. Якщо люди йтимуть самі, то це буде класно. Але я не піду на позиції з людиною, яка тільки думає, як втекти. Я не візьму його в роботу. Для того, щоб піти на ЛБЗ, треба ще заслужити. Це не так просто, будь-кого не візьмуть. Я мушу розраховувати, що він мені прикриє спину в найважчий момент.
– Як можна мотивувати людей?
– Насамперед навчати. Не просто привести і віддати в підрозділ. Треба спочатку навчити. А той, хто учить, той і мотивує. Спочатку треба вивчити людину. Проявити інтерес, розкрити майбутнього бійця. Зрозуміти, чи може він автомат тримати, чи зможе він пульт тримати, чи, можливо, він з ПТКР стріляти хоче. Кожному своє.
– Що б ти порадив людям, які хочуть долучитися до Сил оборони, зокрема працювати на дронах?
– Рано чи пізно пройти БЗВП доведеться усім, а от вибрати собі напрямок – це вже хто на що здатен. Безпілотники не всі потягнуть, але, наприклад, геймерам у цьому буде легко. І є багато таких людей, як можуть бути корисними у війську. Тому порада така: треба вчитися. Коли ти навчений, ти більше аналізуєш і більше думаєш, розумієш. На полі бою в кожного своя спеціалізація, свій сектор відповідальності, свої завдання.
– Яка твоя персональна мотивація воювати?
– Вони нас убивають уже 400 років. Мого прадіда розкуркулили більшовики. Коли ти зрозумієш, що твоя нація може зникнути, тоді ти сприйматимеш цю війну інакше. Це наш шанс на нормальне життя. Варто усвідомити, що може зникнути одна з найбільших у Європі націй. Наші предки були видатними: від доньок Ярослава Мудрого, які були королевами Франції, Норвегії, Данії, до великих винахідників, науковців та митців. Наші корені по всій Європі. Я знаю своє генеалогічне дерево на 300 років. Але моє прізвище росіяни перекрутили. І вони з усім так роблять: усе перекручують і псують. І якщо не я тепер це зроблю, то хто це зробить?
Я лежав у госпіталі в одній палаті з сержантом і капітаном, які брали участь у боях за Роботине. І той сержант виніс пораненого капітана на собі, водночас відбиваючись від противника. У капітана вся спина перешита, його ледве зібрали докупи. А сержант розказував такі історії, що повірити складно. У них був бліндаж з одним виходом – просто люк наверх. І ось іде на них ворожа група. Сержант гранати кинув, а тоді вслід вискочив і з кулемета їх всіх там і поклав. Як термінатор. Оце і є мотивація: в голому полі стояти за своє до останнього. Більше нема чого сказати.