Не за політичні вподобання, а за державу, за омріяний дім!

Я все життя займаюся питаннями державного, а точніше, народного суверенітету. Я його досліджую, викладаю, ціную. Саме тому я бачу, коли, де, хто і як на нього наступає чи використовує.

Мені не потрібно «згинатися» під конкретних політиків чи чиновників для самореалізації – свої амбіції щодо захисту народного суверенітету я втілюю через свою громадську організацію, створену з низів, із єдиною ідеєю: зробити Україну місцем, де хочеться жити і куди завжди хочеться повертатися, куди колись захочуть переїхати мої діти. 

Я одразу кажу, що політичних амбіцій не маю – я не претендую на владні посади. На участь у виборах до Європейського парламенту погодилась, бо бачила можливість для реального інструменту впливу на безпеку України та Європи, а не прагненням до влади заради влади. Це був крок задля захисту інтересів українців на міжнародній арені, і навіть від самої участі в цих виборах мені вдалося досягти результатів для того, щоб тримати українське питання на адженді політичних партій Бельгії. Після того мені пропонували очолити одну з багатообіцяючих партій Бельгії – я відмовилась. До того пропонували йти на місцеві вибори – я відмовилась. Нічого, окрім захисту міжнародного права, тобто реального інструменту впливу на міжнародній арені, мені взагалі не потрібно. Дотепер моя ГО є для мене найефективнішою в цьому плані.

Крім того, я свідомо відмовляюся від владних посад в Україні. Чому?

• Конформізм не для мене. На посаді часто вимагають мовчати, догоджати керівництву та приховувати правду, що суперечить моєму бажанню відстоювати справедливість.

• Незалежність від політичних і фінансових інтересів. Я не готова боротися за гроші платників податків, працюючи в системі, де рішення ухвалюються не заради народу, а заради зручності окремих осіб і їхніх інтересів.

Попри це, за мої жорсткі висловлювання та дії мене іноді звинувачують у тому, що я обслуговую владу чи опозицію: то Зеленського, то Порошенка, то Арестовича, то навіть росію, Америку чи ще когось. Кажуть, що я фотографуюся з певними людьми заради майбутньої посади. І що часто невчасно порушую питання, про які говорити «не на часі». Ніби хтось монополізував наративи і призначив їм дедлайн. І будь-яка правда, сказана поза дедлайном, обов’язково «грає на руку» комусь, тому її треба «поховати».

В неділю на нашій маніфестації я виголосила промову, за яку одні дякували мені за сміливість, а інші казали – «не на часі».

У своїй промові я звернулася до українців так:

«Ми боремося не лише із зовнішнім ворогом, але й із внутрішнім, який руйнує сам фундамент нашої державності. Ті, кому довірились наші партнери – ті, хто обслуговує державний апарат, – побачили фінансові потоки, що надходять для допомоги, сіли на них і плюнули народові в обличчя! Як результат, ми маємо демотивоване суспільство та розчарованих партнерів. Провали в мобілізації, слабке військове управління та недбалість у фортифікації коштують нам кілометри земель, тисячі життів і мільярди економічних втрат. А нас змушують мовчати, бо це – “не на часі”, бо в країні війна. У мене питання до тих, хто сів на потоки: а ви навіщо відкрили нам другий фронт? Народ – єдиний носій суверенітету України, і він боронитиме його до кінця, і якщо треба – від вас теж!»

Коли я кажу про «ті, хто сів на потоки», це відгукується тим, хто відчуває, що їх кинули; тим, хто змушений був залишити свій дім і боїться повертатися; тим, хто виїхав з України ще задовго до війни, адже не зміг жити в цій системі.

Але це не відгукується тим, хто вважає, що краще мовчати. Поки що. Ну поки що завжди. Просто щоб не псувати відносини з можновладцями, щоб користуватися їхніми ресурсами чи щоб не показувати слабинку ворогам (так, ніби якщо ти не покажеш, то вона зникне…).

Йдеться не про конкретного політика, а про систему.

Система, де владні структури перетворюються на інструменти для заробітку коштом державного бюджету, а не для добробуту народу. Це про тих чиновників, які отримують зарплати з податків, мають необмежений доступ до цінної інформації і контактів, і винаходять «точки входу та виходу» – хитромудрі схеми, завдяки яким вони обертають державні кошти на свою користь.

Це про тих, хто віджимає ресурси у справжніх громадських організацій, здобутих важкою працею на ідеологічних засадах, а потім подає чужі проекти як свої власні, презентуючи їх міністрам і владним структурам. Це про тих, хто своїми маніпуляціями та тиском знецінює всіх, хто намагається стати на заваді їхньому «потоку» – постійному механізму перенаправленню русла грошей і ресурсів, що руйнує сам фундамент державності.

Як казав Джохар Дудаєв:

«Якщо боягузтво нинішніх батьків називати обережністю, обов’язково настане час, коли рабство дітей назвуть вірністю».

Ви маєте право мовчати, але я обираю сказати.

Я не підтримую якусь конкретну політичну фігуру в Україні. Я підтримую інституції, але не заради окремих осіб, а заради збереження державності. Я не підтримую, коли іноземні лідери тиснуть на українського президента, змушуючи його щось робити чи не робити. Це приниження честі і гідності нашого народу.

Вибори та ротація влади

Вибори були надзвичайно потрібні одразу після деокупації українських земель. Або ж країна мала бути передана під управління військового генерала, здатного діяти в кризових умовах. Проблема в тому, що фахові люди виїжджають з України, адже не знаходять себе в системі, яка віддає перевагу зручності замість розумності. І зараз потрібна ротація влади – але не під дулом рушниці, не під шантажем та не в умовах воєнного стану. От деяких чиновників варто поміняти ASAP.

Чи потрібне перемир’я для виборів? Так, але для цього росія перше має покинути наші землі, повернути всіх військовополонених, цивільних і викрадених дітей. Інакше це буде черговою можливістю для кремля створити хаос, яким він же ж і скористається.

Українські надра та зовнішній вплив

росія десятиліттями говорить своїм громадянам, що США веде війну проти неї за природні ресурси. І виправдовує свою імперіалістську політику саме таким наративом. Браво Трампу, він обнулив роки боротьби з пропагандою і «легітимізував» всі мотиви росії для всяких соловйових. Всім, хто показував на нас пальцями, що в нас зовнішнє управління – карт бланш. Ну маємо, що маємо. Тепер дивимось прагматично. 

Надра належать народу – так написано в Конституції.

Але реальність така, що значна частина надр уже під контролем росії, інша – в руках олігархів. Якщо все залишиться як є, ми втратимо і це. Дати можливість США використовувати надра – це не просто економічний маневр, а засіб захисту України. Проте умови мають бути чітко прописані:

• росія більше ніколи не матиме змоги нападати (підтримка США щодо членства України в НАТО була б саме тим, що треба);

• будуть виконані всі умови справедливого миру;

• США не відчують себе тут, як у Сомалі, адже ми бачили, як арабські країни та династії Перської затоки капіталізували американський інтерес до своїх копалин;

• українці не повинні втратити більше, ніж здобути.

Залучення Європейського Союзу як посередника могло б стати гарантом виконання цих зобов’язань. Як майбутній член ЄС, Україна могла б використати свою нинішню позицію та інтерес США для переговорів про вступ, що додатково посилило б енергетичну безпеку Європи.

І головне – президент має домовитися з українським народом!

Бо колись ми вже здали ядерну зброю – теж під тиском.

Той, хто не вчиться на помилках, приречений їх повторювати. Перший крок – називати речі своїми іменами, говорити про них і працювати над їх виправленням.

Нехай сьогодні наші слова звучать як крик правди, а завтра – як фундамент нової, сильної України.

Про автора: Марта Барандій — українська активістка, юристка-міжнародниця, засновниця громадської організації «Promote Ukraine». Організаторка численних заходів, присвячених геополітичній ситуації в Україні після Революції гідності.