Сурма: україноцентрична газета

Історія в моментах Україна/московія (продовження)

Астольф де Кюстін – легендарний мандрівник, який відкрив нам справжню росію.

Коли ми оголошуємо ім’я Астольфа де Кюстіна, то говоримо про непересічну постать, справжнього аристократа, який запрошувався до найвищих кіл політичної й інтелектуальної орбіт Франції, про видатну особистість свого часу та, як показує сучасна російсько-українська війна, і сьогодення. Маркіз де Кюстін, опублікувавши свої подорожні щоденники і подавши їх у неперевершеній праці «Росія в 1839 році», зробив нас свідками й очевидцями життя і дивовижних подій Миколаївської росії. 

А чи тільки Миколаївської? Для відповіді на це питання ми пройдемо з Вами непростим і водночас визначним життєвим шляхом маркіза, що склався до цієї подорожі, під час неї, а також розглянемо наслідки після видання його книги.

Життєвий шлях майбутнього учня графа Жозефа-Марі де Местра вже з малих років склався в найдраматичніший спосіб – Велика французька революція забирає життя його батька і діда Адама де Кюстіна, генерала, учасника визвольної війни Сполучених Штатів, а його матір запроторюють до в’язниці. І тільки за щасливим збігом обставин до неї не дістались гострі леза гільйотини. Все це вплинуло на сприйняття маркізом тогочасної конституційно-монархічної форми правління у Франції, як недосконалої, та переконувало ставати на шлях пошуків більш досконалої для людства системи управління державою.

 Тож подорожі для нього стали інструментом його пошуків, продовженням його особистості. Іще за багато років до подорожі росією Астольф де Кюстін здійснив мандрівки до Англії та Шотландії, Швейцарії, Італії та Іспанії, де він описав не тільки географічні красоти цих країн, але й самобутність тамтешніх народів: їхні культури та звичаї, закони та неписані традиції життя, а також політичні устрої цих держав. Саме нестандартний, зокрема критичний, спосіб описів цих країн привернув увагу до нього з боку видатних його сучасників, представників інтелектуальної еліти, з якими він підтримував постійні ділові зв’язки протягом усього життя: письменника Оноре де Бальзака, поета Йогана фон Гете, політика та письменника Франсуа-Рене де Шатобріана, композитора Фредеріка Шопена, письменника та поета Віктора Гюго, письменника Фредеріка Стендаля та інших яскравих особистостей. 

Та все ж Астольфа де Кюстіна охоплює жага до пізнання росії саме після видання (у 1835 році) книги французького політичного діяча та письменника Алексиса де Токвіля «Демократія в Америці», що набула розголосу далеко за межами Європи. І саме ця подія відіграла визначну роль у його професійній діяльності, саме з цього моменту маркіз вирішив відкрити світу картину іншого полюсу – ще однієї молодої країни, що виходила на міжнародний рівень, країну з такою ж величезною територією, як і у Сполучених Штатів, російську імперію, яку усі знали як авторитарну державу, але досі не усвідомлювали до кінця її внутрішню складову.

Ухваливши рішення, маркіз навіть не усвідомлював, наскільки важкою буде та поїздка. Власне сама подорож росією того часу – це вкрай непростий шлях: 4 складних дні морем; система митниці, недовіра чиновників якої до іноземців може посперечатись із бюрократичною системою сучасної росії; нашестя клопів по всіх місцях відпочинку, що росіянами сприймалось, як норма та мучило його усю мандрівку; а ще він ледве витримував величезну швидкість, якою мчали кучери на дрожках (місцевих каретах), ба більше, навіть ті карети не витримували та руйнувалися на ходу від тих доріг, яких і не було від слова зовсім… 

Описові пасажі де Кюстіна підіймають нас до рівня високої культури великих  поетів слова 19 століття. Проте цитати про московитів та московію вражають дикунством цієї нації, послухаємо їх:

«В Росії деспотизм є на троні, але тиранія є всюди»;

«Ця імперія, якою б величезною вона не була, є лише в’язницею, ключ від якої тримає тільки імператор, і це в державі, яка може існувати лише здобуванням...» (виключно окупацією, як і сьогодні).

«У росіян є тільки назви всього, але нічого немає в дійсності (росія – це країна фасадів). Прочитайте етикетки – у них є цивілізація, суспільство, література, театр, мистецтво, наука, а насправді у них немає навіть лікарів. Тільки-но захворієш, нападе лихоманка, і доводиться самому себе лікувати або запрошувати лікаря-іноземця».

«Я бачив у кожного московита зовні пихату чванливість, а всередині – перелякане рабство. Взагалі вигляд московита – найбільш удавана й лицемірна з його якостей. Через те московити вважають своїм найзлішим ворогом того, хто відкриє їхній справжній вигляд… Навіть історія – це власність царя і він змінює її по своїй примсі. Він мало не щодня підносить своєму народу «історичну правду», оброблену відповідно до вимог сьогоднішнього дня».   

«…Ці незчисленні будови висловлюють лише одну й ту саму ідею, яка панує тут над усім: війна підтримана жахом. Кремль – це безперечно витвір понадлюдської істоти, але істоти злотворної. Слава в рабстві – така є алегорія, зображена цим шайтанським спорудженням… Це місце побуту для постатей Апокаліпси. Даремно кожна вежа має свій окремий вигляд та призначення, бо всі вони мають те саме значення – озброєнний терор!».

«Чим більше я придивляюсь до росії, тим більше розумію я імператора, коли він забороняє росіянам подорожувати й робить труднощі для приїзду чужинців. Політичний режим у росії не витримав би і двадцяти років вільного сполучення із Заходом Європи… 

Не слухайте белькотань росіян: вони приймають поліцію та страх за основи суспільності. На їхній погляд бути дисциплінованим і покірним – це бути цивілізованим».

«Поліція настільки проворна, коли треба мучити людей, але не спішить, коли звертаються до неї за допомогою».

«…Інші нації зносили тиранію, московська нація її одушевила, вона ще любить її…».

«Уся московська нація перебуває в гіршому рабстві… Московити переконані, що уся їхня країна з усіма багатствами і з усіма людьми є приватною власністю царя і він має «божественне» право робити, що захоче з маєтками і людьми. Московити не мають простих моральних засад. Вчитися від чужаків хоч пристойної поведінки не хочуть, вважаючи своє найкращим». 

«…Вищі стани, хоча й самі є рабами, поводяться з нижчими, як з рабами... Не маючи простої культури, московити вважають обман найбільшою мудрістю. У брехні вони не мають ні меж, ані найменшого сорому. Звичайні людські чесноти є для них такими чужими і незрозумілими, що вони підлість вважають за високу доброчесність. Цей народ ненавидить свободу, протестує, якщо йому її накидають. Якби який цар царював так, як королі в Європі, тобто керував би державними справами, не втручаючись в приватне і громадське життя своїх громадян, то московити такому не покорялись би й, напевно, вбили б».  

 «Ці люди розучились жити, як дикуни, але не навчились жити, як істоти цивілізовані»

«… Хай буде тигр замість Бога, щоб лише не зникла імперія – така була політика, що створила росію. Та мене жахає більше терпеливість жертв, аніж жорстокість тирана. Це політика інстинкту, чи політика розрахунку… Що для мене є важливим та що я бачу з жахом – це те, що вона триває вічно…».

А цитуючи та коментуючи М. Карамзіна стосовно кривавого тиранічного періоду правління Івана Лютого, Астольф де Кюстін пише: 

«У керуванні справами життя цієї потвори є суміш енергії та підлості. Він загрожує своїм ворогам, доки вважає себе сильнішим, а переможений – він плаче, скиглить…» (як і сьогодні так само скиглять захоплені у полон російські військові, які тиснуть на жалість та прикидаються жертвами своєї влади)

А як же вдало маркізу де Кюстіну вдалося напророчити революцію на росії, що відбулась у 1917 році: «Ця нація, народжена і вихована в рабстві, біситься, коли хоч трохи ослабляється деспотія царя. Московити покірні, тільки якщо перебувають у ярмі».  Микола Другий був тим самим слабким царем, про якого писав маркіз, той здав свою російську імперію, навіть не доклавши жодних зусиль, а згодом ще й написав маніфест про зречення з престолу. А московити привели чергову «сильну руку», що їм так до вподоби, та яка править ними й досі. 

До слова, допоки владу має жорсткий цар, доти революції на росії не буде, жодних наївних сподіванок. І чи то на зміну «путіних» прийдуть «навальні», у яких «Крим – не бутерброд», то на жодні зміни у внутрішній та зовнішній поведінці росіян немає сенсу чекати, без Нюрбергу чи Гааги не бачити нам демократії та цивілізації у нашого сусіда. На жаль.  

Повертаючись до Астольфа де Кюстіна, ми бачимо, що він своєю працею початково і не прагнув критикувати російського імператора, саму країну та її жителів, він лише бажав дістатися до здорового глузду в них. Але правду вони, на жаль, сприйняли, як критику. Як і сьогодні – ображаються, коли ставляться до них критично, очевидно маючи свої внутрішні комплекси неповноцінності нації. Бо, як правильно підмітив класик: «Якби хто назвав французів рабами, то такого б обсміяли та не звернули би уваги». Але нездорова злість та ненависть росіян до Кюстіна й заборона його книги в росії аж на 150 років показує, що тільки істинна правда здатна викликати такий спалах гніву в них.

Тож, Астольф де Кюстін очевидно став єдиним іноземцем у всій московитській історії, який так влучно, реалістично та повнокровно описав внутрішній стан російської самобутності, що допоможе нам, сучасникам, зрозуміти сутність нашого північно-східного сусіда і зробити відповідні висновки щодо відносин із ним у майбутньому...

«Чувствую страшную правду и досадно, что чужой дотронулся 

к больному месту и миришься с ним»

брошура до книги Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році»,

російський публіцист 

Олександр Герцен

Продовження буде…


Прокоментувати в Телеграм-каналі "Сурма. Україноцентризм."