Чи потрібно допомагати Україні у сфері кіберзахисту?
Близько двох років (2020-2021) я лупав ту скелю, прямо та чітко заявляючи: програма USAID «Кібербезпека критичної інфраструктури України» є профанацією, імітацією та окозамилюванням. На пальцях та на конкретних прикладах пояснював, що все це виключно заради попилу грошей американських платників податків і ніякої користі українському народу не несе.
Чиновники USAID ніколи не ставили за мету вирішити якісь проблеми України, їхня мета була лише витратити виділені бюджети і написати красиві звіти. Причому вимоги до тих звітів настільки складні, що навколо них виникла самостійна індустрія. А ще я акцентував увагу на тому, що такий підхід несе більше шкоди для України, ніж користі.
Тому призупинення президентом Трампом будь-яких «програм допомоги» є не просто логічним кроком – це буквально нагальна потреба, і про це знали усі посвячені (хоча майже всі засунули язики глибоко у нутрощі).
У серпні 2020 я навіть написав скаргу до Office of Inspector General стосовно програми USAID «Кібербезпека критичної інфраструктури України». Яка була потужно проігнорована. Рівно нуль реакції з американської сторони. Хоча наслідки таки були – незалежні українські експерти зазнали переслідувань з боку української влади.
Чи вважаю я рішення пана Трампа про призупинення на 90 днів всіх програм зовнішньої допомоги правильним?
Абсолютно. Поясню на простому прикладі.
Програма USAID «Кібербезпека критичної інфраструктури України» почалася у 2020-му і завершилася у 2024-му. Призначення – забезпечити кіберстійкість української критичної інфраструктури. Станом на початок повномасштабного вторгнення ця інфраструктура навіть близько не виглядала захищеною і тому миттєво стала жертвою хвилі росіянських кібератак.
Хоча бюджет програми у 38 мільйонів доларів США був витрачений весь до цента і навіть був розширений після 24/02/2022.
То на що пішли гроші американських платників податків?
Багато на що. Переважно на потужні круглі столи, незламні тренінги від американських професорів, гігантські виплати людям, які ніколи не чули про кібербезпеку, мутні мутки з ГОшками від міністерства цифрових махінацій та розпил на «кіберакселераторах» з майже нульовою ефективністю.
Я навіть придумав спеціальний термін для цього всього: «юсейдити гроші».
У сухому залишку: на програму було витрачено чотири роки та 38 мільйонів американських доларів, але «кібербезпека критичної інфраструктури України» виявилася такою ж слабкою, як раніше.
Чи потрібно допомагати Україні у сфері кіберзахисту?
Так, однозначно.
Але така допомога має бути сфокусована на досягненні чітких результатів, з очевидними наслідками, орієнтованою на суто практичний результат.
Хтось обов’язково спитає: «А що ти сам зробив?»
Доповідаю: особисто я розробив кілька планів, «дорожніх карт» з обрахунками, пропозицій, заснованих саме на цих критеріях. Розсилав свої пропозиції півтора десятку міжнародних організацій, зокрема до корпорації Google, ЄС-вської ENISA, відповідних агенцій Швеції, Фінляндії, Литви та багатьох інших. Викладав публічно та обговорював приватно з різними людьми та організаціями, зокрема посольствами провідних західних держав.
Спектр наслідків був доволі широкий: від повного нерозуміння до обіцянок «подумати, де знайти фінансування».
Але по суті не змінилося рівно нічого, що мене повністю демотивувало. Тому зробив для себе однозначний висновок: програми західної допомоги у кіберсфері – це історія виключно про розпили між чиновниками різних країн, і користь для України там на останньому місці. Зрозумівши це – закинув цю тему «до кращих часів».
Чи настали ці часи? Поки складно сказати.
Абсолютно не виключаю, що коли вщухне початкова хвиля політичного хайпу – більшість «програм допомоги» будуть відновлені. Але вже з новими бенефіціарами.
Позитивні зміни у нашій країні повинні робити ми самі, і при цьому не покладати завеликих сподівань на доброго й мудрого західного дядю.
Хочеш зробити щось добре – зроби це сам. Професійно, чесно, прозоро – якщо хочеш дійсно щось змінити на краще.
І для цього зовсім не обов’язкові шалені західні мільйони.