Кирило-Мефодіївське товариство: «Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати росію…»

Середина ХІХ століття. Україна у складі російської імперії, де посилюється політика централізації та русифікації. Українська культура та мова зазнають утисків, селянство страждає під гнітом кріпацтва, а фактично рабства. Поодинокі ініціативи української аристократії або зазнають невдач (як, наприклад, ідея відновлення Гетьманату Василя Капніста наприкінці XVIII століття), або хиляться на московський копил і танцюють під царську дудку за царські гроші.

У 1835 році Київ втратив одне зі своїх найважливіших історичних надбань у сфері євроінтеграції – Магдебурзьке право, що століттями символізувало автономність і самоврядність міста. Його місце посіла міська дума, повністю залежна від волі місцевої адміністрації. Так багатовікова традиція самоврядування поступилася місцем бюрократичному диктату імперської системи. Тим часом уряд російської імперії, невблаганний у своїй централізаційній політиці, видав постанови, які знищили правову унікальність південно-західних і литовських губерній. Литовський статут – колись основа місцевого законодавства, разом із його сеймовими конституціями, був скасований, а натомість прийшов диктат законів російської імперії. Нокаутом плюснуло 4 березня 1843 року – Литовський статут остаточно втратив чинність у Чернігівській та Полтавській губерніях. Цей день став ще однією краплею в океані зусиль імперії, спрямованих на уніфікацію та знищення історичної й правової самобутності українських земель.

Водночас у Європі попкорном народного гніву вибухають національні революції, загалом відомі в історії під назвою «весна народів». Активно поширюються ідеї національного відродження та соціальної рівності. Польське повстання 1830-1831 років, революції в інших європейських країнах та виникнення таємних товариств не могли не вплинути на українську інтелігенцію, яка прагнула захистити свою ідентичність і добитися політичних змін. У той час в Києві виникає гурток українофілів, що згодом перетвориться на таємну політичну організацію під назвою «Кирило-Мефодіївське братство». 

Їх було 12. Апостоли правди і науки, передвісники українського національно-визвольного руху. Це одна з перших українських політичних організацій ХІХ століття, яка, по-перше, стала ідейним підґрунтям для подальших визвольних рухів, а, по-друге, опиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху. Тобто поєднала минуле із майбутнім. Маючи форпост в історії, вони фундували майбутнє. Діяли кирило-мефодіївці під прикриттям в умовах імперського тиску царської росії. До організації належали: ініціатори створення братства і його засновники Микола Костомаров, Микола Гулак, Опанас Маркович, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський, до яких згодом доєдналися Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Микола Савич, Дмитро Пильчиков, Олександр Тулуб, Іван Посяда. А у квітні 1846 року до славного товариства долучився Тарас Шевченко. Діяльність Кирило-Мефодіївського братства це один з класичних прикладів боротьби за українськість та формалізація віковічних прагнень українського народу до соціальної й політичної справедливості. Кирило-мефодіївці мали на що опертися в національній традиції. Вони взорувались насамперед на українські православні братства, що активно діяли в XVI-XVII століттях у культурно-просвітницькій та соціально-політичній царинах суспільного життя. За покровителів були обрані просвітники слов’ян, тож братчики носили перстень, на якому викарбувано було таке: «Святі Кирило і Мефодій, січень 1846 року». Ідеологічною основою товариства став документ під назвою «Книга буття українського народу», написаний Миколою Костомаровим. У творі, який кілька разів переписувався і мав не одну редакцію, засуджувалося самодержавство, розглядалася історична місія українського народу та висловлювалася ідея рівності всіх слов’янських народів. Її в грубім та лаконічнім переказі можна звести до спроби синтезу християнської та національної ідей та відповідно їхньої адаптації на українськім ґрунті. Іншим важливим текстом була «Записка» Василя Білозерського, яка визначала ключові напрями діяльності товариства: ліквідація кріпацтва, введення демократичних свобод, розвиток освіти українською мовою та об’єднання слов’ян у федерацію. Братчики жили в полоні слов’янофільських ідей, тому логічно для них було вважати, що український народ має достатньо потуги, а ще й божу волю на те, щоб допомогти росіянам звільнитися від деспотизму, яку справедливо називали вони бідою, а полякам як братам слов’янам західним – мали допомогти позбавитись од бундючного аристократизму польських еліт. Такі ідеї формувалися під авторитетом Костомарова та його «Книг буття українського народу». Кирило-Мефодіївське товариство поставило собі за мету об’єднання слов’янських народів у федеративну республіку з гарантіями рівності, свободи й соціальної справедливості. Україна, за планами членів товариства, мала посісти важливе місце у цій федерації, відновивши власну державність і зберігши національну культуру. Чільних членів Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Василя Білозерського вабили ідеї християнського соціалізму, якщо це можна так назвати. Вони виступали проти самодержавства, кріпацтва та соціальної нерівності, закликали до об’єднання слов’янських народів на засадах рівності. Їхня діяльність базувалася на національно-визвольній ідеї, що поєднувалася з прагненням до демократичних реформ. Однак варто згадати про іншу гілку товариства, напрямок, який розробляв молодший їхній побратим, Георгій Андрузький. На час вступу до Кирило-Мефодіївського братства він був студентом Київського університету, де вивчав право. Андрузький написав два проєкти Конституції: «Проєкт досягнення можливого ступеня рівності і свободи (переважно в слов’янських землях)» та «Ідеал держави». У цих текстах він осмислював модель федеративної слов’янської республіки, яка мала поєднати в собі конституційний досвід США і критичне переосмислення державотворчих традицій російської імперії. Але зрештою розчаровано висновував уже на засланні (його не оминула доля інших братчиків): «Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати росію, а вона зміцнювалася віками».

Діяльність товариства мала просвітницький і водночас політичний характер. Члени організації проводили таємні зустрічі, на яких обговорювали національні й соціальні питання, а згодом поширювали витяжки своїх ідей серед інтелігенції та студентства. Проте, на жаль, товариство не мало широкої підтримки серед селянства, однак його програми закликали до соціальної рівності та скасування кріпосного права. Учасники також планували створення друкованих видань, які мали б популяризувати їхні погляди. Проте варто сказати, що протягом діяльності Кирило-Мефодіївського товариства його ідеологія поступово змінювалася. Спочатку основна мета організації полягала в об’єднанні слов’янських народів, але з часом вона набула конкретнішого спрямування, зокрема щодо рівноправного співробітництва між слов’янами та відродження української нації. Велику роль у підготовці до створення товариства відіграв Микола Костомаров, а творчість і погляди Тараса Шевченка справили значний вплив на його учасників. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало лише 14 місяців, після чого було ліквідоване владою через донос студента Київського університету Олексія Петрова. За цю «послугу» Петров отримав посаду в таємній поліції. Напередодні Великодніх свят учасників товариства заарештували й перевезли до Санкт-Петербурга. Після завершення слідства братчики отримали різні вироки: Микола Гулак провів три роки у Шліссельбурзькій фортеці, Микола Костомаров – рік у Петропавлівській фортеці, а Георгій Навроцький – пів року у Вятській в’язниці. Інші члени були вислані до віддалених регіонів російської імперії. Тараса Шевченка відправили рядовим до Оренбурзького корпусу, де він провів 10 років заслання. 

Хоча товариство проіснувало недовго, його вплив на український національно-визвольний рух був значним. Воно стало однією з перших значних спроб об’єднати національні та соціальні прагнення українців, дало поштовх розвитку української політичної думки та формування національної ідентичності. Ідеї членів Кирило-Мефодіївського товариства пізніше знайшли відображення у творчості Тараса Шевченка, який їх критично переосмислив, а також у діяльності інших національних рухів кінця ХІХ та початку ХХ століть.