Про український модернізм і не лише: антологія Богдана Лепкого «Струни» – том другий

У минулій публікації розповідалося про перший том визначної антології «Струни» – укладеної письменником Богданом Лепким (1872–1941), виданої в Берліні 1922 р. Відомо, що автор проекту і редактор зробив два томи за хронологією, почавши з фольклору. Далі – романтизм, дуже рясний у нашій літературі… А що було далі?

Другий том – іще незвичніший. Бо він багато для кого вперше явив цілу картину українського модернізму. Плюс треба врахувати, що там – багато зразків української поезії, сучасної тодішнім читачам. Є тут і Олександр Олесь, Василь Пачовський, і Петро Карманський, й Іван Огієнко, і Микола Вороний, і Дніпрова Чайка, і Володимир Самійленко, і Борис Грінченко, і Марія Загірня, і Уляна Кравченко, і ще багато авторів. У тому числі знаменитий вірш самого Богдана Лепкого – «Журавлі» («Видиш, брате мій…»). А також – щедро презентована поезія Лесі Українки. Є й уривок із її «Лісової пісні». А з віршів можна побачити і знаменитий «Contra spem spero», і «Lied ohne Klang» (тобто з німецької – «Пісня без звуку»), і «Розбита чарка», і «Надія», і «Ой, піду я в бір темненький…», й інші шедеври, без яких не уявити нашої поезії. Але тоді все це було новинкою для читачів.

Лепкий Богдан Сильвестрович

Отже, підзаголовок видання – «Антольоґія української поезії від найдавніших до нинішних часів. Для вжитку школи й хати, влаштував Богдан Лепкий». Тобто ця книга – і для читання вдома (для задоволення, а також для ознайомлення з рідною літературою), і для вивчення у школі. А сьогодні це – і університетський матеріал.

Друга частина відкривається поезією Івана Франка, причому найперший твір – це його шедевр «Каменярі». Сьогодні важко назвати українця, хто не знав би про цей вірш або не вивчав його. І саме ця поезія вражає багатьох. А ще у «Струнах» – інші Франкові твори, серед іншого як приклад декадансу. Зокрема, це зі збірки «Зів’яле листя». Скажімо, це вірш «Зелений явір», який став народною піснею: «Зелений явір, зелений явір, / Ще зеленіша ива; / Ой між усіма дівчатоньками / Лиш одна мені мила. // Червона рожа, червона рожа / Над усі цвіти гожа; / Не бачу рожі, не бачу рожі, / Лиш її личка гожі. // Золоті зорі в небеснім морі / Моргають серед ночі, / Та над всі зорі внизу і вгорі / Її чорнії очі. // Голосні дзвони, срібнії тони, / Слух у них потопає, / Та її голос – пшеничний колос, / Аж за серце хапає. / Широке море, велике море, / Що й кінця не видати, / Та в моїм серці ще більше горе: / Я на вік її втратив». (Тут і далі цитати наводяться переважно за правописом антології). Або інший його відомий вірш – «Як почуєш»: «Як почуєш часом край свойого вікна, / Що щось плаче і хлипає важко, / Не трівожся зовсім, не збавляй собі сна, / Не дивися в той бік, моя пташко! // Се не та сирота, що без мами блука, / Не голодний жебрак, моя зірко, / Се розпука моя, невтишима тоска, / Се любов моя плаче так гірко». А ще тут уміщено багато інших поезій, зокрема знаменитий «Пролог» із поеми «Мойсей», «Гімн», «Земле моя, всеплодющая мати…» та інші. Богдан Лепкий явно мав на меті показати багатогранність генія – від громадянської до любовної та релігійної лірики.

Ніщинський Петро Іванович

Є й менш відомі автори. Наприклад, Петро Ніщинський. Тут уміщено його один вірш – «Порада». Про що ж вона? Це – настанова дівчині, написана на мотив коломийки: «Дівчинонько, голубонько, чого ти сумуєш? / Твоя доля за плечима, ти її не чуєш. // Шануй людей, молись Богу, то Бог і поможе: / Як не тепер, то на той рік таки буде гоже. / Годі ж, серце, сумувати! Не зітхай важенько, / Бо як будеш журитися, зав’яне серденько. // А без серденька на світі не можна прожити, / Чи вже ж хочеш таки віку собі вкоротити? // Як би, серце, мав я силу, тоді б инша мова: / Я б випросив тобі долю у самого Бога. // Годі ж, годі, моє серце, годі сумувати! / Тобі треба, як квіточці, рости й процвітати. // Рости ж, моя роже повна, рости, розцвітайся, / А як часом спітка лихо, ой, не піддавайся!». 

Цікаво тут відкрити Панаса Мирного як поета, а не лише прозаїка. Зокрема, це вітальне слово – «Привіт М. Драгоманову на ювілей його 30-літньої праці». Це великий вірш, де про Михайла Драгоманова сказано як про віщуна поступу, пророка, справжнього героя, алегорично показано його тяжку долю, сповнену випробувань. Прикметні такі строфи: «І там сумним вигнанцем на чужині / Ти не забув святий свій заповіт; / Ти вівтар склав своїй старій святині, / Своїм думкам, красі минулих літ. // Повсюди Ти розніс величне слово, / Своїх братів з тяжкого сну будив / І наче бич з небес святих громово / Карав єси завзятих ворогів. / І голос Твій до нас доносивсь, Друже, / І гоїв дух і серце нам недуже».

Або менш відомий поет – Марко Мурава. Хто це? – Батько Богдана Лепкого, Сильвестр Лепкий (1845–1901), священик Української Греко-Католицької церкви, сам письменник і діяч. Тут – його вірш «Обмова», який нагадує народні мотиви: «Ой скрипливі воротонька, / Тяжко їх заперти! / Голосная обмовонька, — / Від слави не вмерти. // А я тії воротонька / Засувом засуну, / А щоб в голос не скрипіли, / Й рукою не труну. // А я тую обмовоньку / Обійду без слова; / Наговоряться обмовні, / Вкучиться обмова. // Я в скрипливі воротонька / Не піду, не піду, / Хоч сам на сам сяду в хаті / До свого обіду». Цікаво, що цей поет писав не лише українською, а й польською та німецькою мовами. А ще – найпершим з-поміж галичан перекладав Вільяма Шекспіра українською саме з оригіналу. Тобто знав англійську мову.

Манжура Іван Іванович

Опублікований тут і знаний харківський поет Іван Манжура, якому належала і патріотична, і любовна, і пейзажна, і філософська лірика. Вірш «Лелії» насправді змальовує людську долю і душу. Або, наприклад, вірш «Первий сніг» нібито описує пейзаж. Але далі – алегорія. Це помітно під час розгортання двох строф: «Ще вчора сонечко так гріло, / Чабан з отарою бродив, / Озиме пишно зеленіло / І лист у лузі гомонів; / Сьогодні ж степ увесь неначе / Застлав сріблястий оксамит, / І вітер жалісливо плаче, / І сонце ллє не той мов світ. // Оттак і серце моє вкрите, / Мов сніговий на нім покров, / Бо вже тепер йому не світе / Ані надія, ні любов. / Учора ж, як воно втішалось! / Не знало щастячку де край; / Усе, усе йому всміхалось, / І скрізь здавався світлий рай…». А ще тут є його поезія на біблійну тематику – «Буря на озері». Тут автор узяв кілька євангельських епізодів. Як відомо, в Євангелії від Матвія розповідається про бурю на Генісаретському озері (яке також називали морем). У перекладі І. Огієнка (митрополита Іларіона) про це сказано так: «І коли Він до човна вступив, за Ним увійшли Його учні. І ось буря велика зірвалась на морі, аж човен зачав заливатися хвилями. А Він спав. І кинулись учні, і збудили Його та й благали: Рятуй, Господи, — гинемо!” А Він відповів їм: “Чого полохливі ви, маловірні?” Тоді встав, заказав бурі й морю, — і тиша велика настала. А народ дивувався й казав: “Хто ж це такий, що вітри та море слухняні Йому?”» (Мт., 8:23-27). У розділі 14-му розповідається знаменитий у мистецтві епізод із ходінням по воді: «А човен вже був на середині моря, і кидали хвилі його, бо вітер зірвавсь супротивний. А о четвертій сторожі нічній Ісус підійшов до них, ідучи по морю. Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й казали: “Мара!” І від страху вони закричали... А Ісус до них зараз озвався й сказав: “Заспокойтесь, — це Я, не лякайтесь!” Петро ж відповів і сказав: “Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді”. А Він відказав йому: “Іди”. І, вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса. Але, бачачи велику бурю, злякався, і зачав потопати, і скричав: “Рятуй мене, Господи!” І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: “Маловірний, чого усумнився?” Як до човна ж вони ввійшли, буря вщухнула. А приявні в човні вклонились Йому та сказали: “Ти справді Син Божий!”» (Мт., 14:24-33). Так розповідається в перекладі Біблії сучасною українською мовою. У вірші І. Манжури сказано й те, як апостоли несподівано побачили Ісуса Христа. І далі – як апостол Петро пішов до Нього по воді. Як було далі, ми знаємо з Євангелія – у тому числі про віру і маловір’я. А як розповідає про це український поет (який, вочевидь, читав Біблію старослов’янською)? Він тримається тексту Святого Письма, але подає розгорнуто – і читач бачить пейзаж, причому психологічний: «Ревуть та клекочуть на озері хвилі, / Апостольський човен пливе; / Держатись на хвилях стає не-посилі, / А буря все дужче реве. // Вже острах апостолам серце здіймає, / Погасла надія свята; / Далеко ще беріг, помоги немає, / І ропщуть слабії уста. // Коли се на зустріч із видом спокійним / На хвилях страшенних онтам / У божеськім сяєві, тихім, прозірнім / Явився Учитель їх сам». Далі – не лише сюжет, а й психологія, у тому числі спробу Петра піти по воді до свого Учителя. Фінал – як у євангельському першоджерелі, а мораль – сучасна, адресована всім: «Ось чує апостол, що він потопає, / В воді уже чресла його… / “Спаси, о Месіє!” — у голос взиває — / “Спаси Ти раба свойого!” // “Гряди, маловіре!” — він благости повен / Прорік йому. Хвилі лягли… / “Чого усумнився?…” І поруч у човен / Безсмертний із смертним війшли. // І ми так до правди, нікчемнії мира, / Де тільки вона замигтить, / Ідемо серед бурі, і поки в нас віра, / Нас буря отта не страшить. / Коли ж маловірря замісто надії / І віри панує в душі, / Нема нам рятунку! Ми гинем слабії… / Месіє благий, поспіши!».

Є тут і Олена Пчілка та її знаний вірш «Переможець», неодноразово друкований в інших українських виданнях (як антології «Акорди», про яку була моя стаття). Є Володимир Навроцький, в якого – проста зовні, але щира лірика. Цікаво, що за фахом він узагалі був економістом-статистиком. Це не заважало йому відзначатися в царині поезії, літературознавства, публіцистики, збирання фольклору. Усна народна творчість дуже позначилася на його віршах – помітна любов до коломийок. Це, наприклад, «До ластівки»: «Люба ластівочко, милий пташку мій, / Ти мене не кидай, не лети в вирій! / Піднесись до хмари, поверни долом / Понад нашим краєм, над нашим селом! / До мого віконця, спустись, прилини, / І радісну пісню мені задзвони, / І голоском своїм тугу мні розвій — / Зажди, щебетушко, не лети в вирій! / А ластівка каже: “Не вдержиш мене! / Мене тая туга з віконця жене. / А люде лихії гонять зпонад стріх, / І в хмарах ще чути їх пакісний сміх. / Ні волі, ні миру, ні сонця — твій край! / Не гай мене, друже, — я лечу у рай!”».

Є тут і творчий колега Лесі Українки – Максим Славінський, відомий своїми віршами, перекладами, спогадами (а ще – трагічною долею). Знаємо також, що геніальна письменниця перекладала разом із ним Гайнріха Гайне, і у Відні вийшов спільний літературний проект – збірка цього німецького романтика. Б. Лепкий умістив у «Струнах» не лише власні вірші поетів, а й переклади. Зокрема, у Славінського він узяв саме українську версію – «З Гайне». Багато хто сьогодні пам’ятає цей вірш: «Коли розлучаються двоє, / За руки беруться вони / І плачуть і тяжко зітхають, / Без ліку зітхають сумні. / З тобою ми вдвох не зітхали, / Ніколи не плакали ми; / Той жаль, оті тяжкі зітхання / Прийшли до нас згодом сами. / Злякалася квітонька лотос, — / Од проміння ясного дня / Схилила головоньку долі, / Жде ночи і тихо дріма. / Коханець її, місяченько, / Збудив її світлом ясним: / Вона повернулась весела / До місяця личком своїм. / Цвіте, і палає, і пильно / Вглядається вгору вона; / Її обгорнуло кохання, / А з ним і журба чарівна…». Але не всі знають, хто перекладач. А Славінський уловив не лише ідею та настрій цієї поезії, а й ритм. Є тут і уривок «З «Прометея» Ґете», тобто обрано й героїчну поему.

Буквально очі розбігаються. Адже якщо далі характеризувати цю антологію, то не вийде обмежитись однією статтею. Тому – підсумок. Це видання «Струни», укладене справжнім письменником (і поетом!), показує українську літературу в дуже різних жанрах і стилях. Можна починати читати з будь-якого автора – а можна знайомитися з нашою словесністю за порядком. Кожний поет тут представлений як складна, яскрава індивідуальність. А разом усі утворюють картину української літератури. Хотілося б перевидань «Струн», оскільки це не просто ошатна, а й енциклопедична антологія, яка ще раз показала європейський рівень українського художнього слова.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).