Богдан Лепкий і його антологія «Струни»: від українського фольклору – до модернізму. Том перший
У минулій публікації я вже писала про українських антологістів – зокрема, на прикладі Івана Франка і його «Акордів». Але треба звернутися й до пізніших монументальних видань, ініційованих видатними українцями.
Ми знаємо Богдана Лепкого (1872–1941) як новеліста, романіста (цикл «Мазепа») і взагалі як блискучого, багатопланового письменника. Був він і поетом, і літературознавцем… Писав під псевдонімами: Федір Кригулецький, Сент Брень, Петро Тихий, Нестор, Ярослав Марченко, Л. Богдан, Нестор Л., Онисим, Тойсам. Ми знаємо, що він був автором вірша «Журавлі» («Видиш, брате мій…»), який став піснею – «Чуєш, брате мій», і це навіть гімн Українського січового стрілецтва. (Покладений на музику братом автора, Левом Лепким). Але мало хто знає, що Богдан Теодор Нестор Лепкий був і упорядником антологій української поезії. Тобто – ентузіастом своєї справи. Про це свідчить двотомна антологія «Струни». Видання вийшло в Берліні в 1922 р. Розгляньмо перший том.
Це вишукане оформлення антології: на обкладинці – давньогрецька ліра, яка нагадує й український інструмент.
Томи мають такий підзаголовок: «Антольоґія української поезії від найдавніших до нинішних часів для вжитку школи й хати влаштував Богдан Лепкий. Від „Слова о полку Ігоревім“ до Івана Франка».
Перший том базується на фольклорі, а далі – українські романтики й пізніші автори. Наприклад, починається уривками («виїмками») зі «Слова про похід Ігорів» в українських перекладах. Точніше, це переспіви. Наприклад, відкривається «Заспівом» у переспіві Богдана Лепкого (тут і далі цитується переважно у правописі антології): «Чи не добре булоби нам, браття, / Старосвітським ладом заспівати / Про лицарський похід, про завзяття // Князя Ігоря? Час звеличати / Сумні бої! Час правді до слова. / Як Боян, ми не годчі співати. // Гей Бояне, дивнаж твоя мова! / Раз, як вовк вона мчиться степами, / То щебече, аж ходить діброва». Є тут епізоди битв. Наприклад, «Погром», переспіваний Тарасом Шевченком: «Сперед світа до вечора, / А з вечера до досвіта / Летять стріли каленії, / Брязчать шаблі о шеломи, / Тріщать списи гартовані / В степу, в незнаємому полі, / Серед землі половецької». Є й знаменитий «Плач Ярославни» – у переспіві Панаса Мирного, схожому на українські народні пісні: «Ой то не сива зозуленька закувала, / Не дрібні пташки защебетали, – / То Ярославна, рано до схід сонця, слізно ридала, / Словами промовляла: // „Ой полечу, – каже, – я зозулею, / Та помчуся по синім Дунаю, / Сяду-впаду край річки Каяли, / Змочу свої боброві рукави, / Та обітру князеви керваві / На хоробрім тілі його рани“».
А оскільки наближаються Різдвяні свята, то буде доречним процитувати колядки, уміщені в цій антології. Вони входять до розкішного циклу фольклору. Зокрема, це колядка, записана на Золочівщині. У примітці упорядник пояснив діалектизм «красна» літературним «гарна». Ось текст: «Ой у садоньку павоньки ходять, ой дай Боже! / Павоньки ходять, пір’ячко ронять, ой дай Боже! / Ходить за ними красна дівчина, ой дай Боже! / Пір’ячко бере, в рукавець кладе, ой дай Боже! / Віночок плете, на голов кладе, ой дай Боже! / Та схопилися буйні вітрове, ой дай Боже! / Буйні вітрове, шайні дощове, ой дай Боже! / Та і схопили павяний вінок, ой дай Боже! / Занесли його на тихий Дунай, ой дай Боже! / Та надійшли туда три риболови, ой дай Боже! / Три риболови, панські синове, ой дай Боже! / «Чи не стрічали пав’яний вінок?» ой дай Боже! / «Хоч і стрічали, коли не знали, ой дай Боже! / А що ж нам буде за переємець, ой дай Боже!» / «Одному буде хустка шовкова, ой дай Боже! / Другому буде золотий перстень, ой дай Боже! / Третьому буде сама молода, ой дай Боже! / Сама молода, та як ягода, ой дай Боже!”».
Або рідкісна колядка, узята із «Трудів» Павла Чубинського: «Заграно, забубняно а в княжім дому рано: / А збирайтеся, зїзжайтеся, бо ми поїдемо та поїдемо, / Бо ми поїдемо та поїдемо та до славного міста, / Бо ми виб’ємо та вишебемо кам’яну стінку, / А візьмемо та привеземо та Івасеві жінку. / Не гнівайся, тестю! Не у мнозі зять їде, / Не багато бояр везе / Да сто коней верхових да сімсот возових». Ми бачимо, що ця колядка нагадує весільну пісню.
Багато тут весільних, колискових, обжинкових, похоронних та інших пісень. Тобто показано всі періоди життя людини. Наприклад, така весільна, де віддзеркалюється обряд: «Біжи, біжи, кониченьку, в тестя двір, / Та до мої Марусеньки поза стіл; / Пустимо стрілку перлову, / Виб’ємо стінку кам’яну, / Візьмемо Марусеньку молоду». Або така: «Стала зоря до місяця / Рано, раненько: / «Місяченьку, мій братіку. / Не заходь же ти наперед мене. / Та взійдемо обоє разом, / Освітимо небо і землю.» // Стала Маруся до Юрочка: / «Мій Юрасеньку, мій друже вірний! / Не сідай же ти наперед мене. / Та сядемо обоє разом, / Та взвеселимо отця і неньку, / Усю родиноньку”». У цих піснях добре показано міфологічну модель, порівняння людей із місяцем, зірками тощо. Але є й менш оптимістична, проте справді філософська пісня – і теж весільна: «Казав ти мені, кленів листоньку, / Що не будеш падати. / А тепер падеш, / Земленьку криєш, / Тугу серденьку чиниш. // Казав ти мені, рідний батеньку, / Що мя не даш від себе, / А тепер даєш / І сам не знаєш, / Яка доленька жде мя».
Є тут і релігійні, й історичні, і взагалі різноманітні народні пісні. Цінним є те, що упорядник їх не просто зібрав, а й класифікував. Певною мірою «Струни» можна розуміти як наукове видання.
І, звичайно, кожний твір тут – це шедевр. Наприклад, така пісня на любовну тематику, де рослинна символіка символізує героїв: «Болить мене голівонька від самого чола, / Не бачила миленького ні нині, ні вчора; / Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся, / А як вийду за ворота, від вітру валюся. // Ой бачиться, що не плачу, самі сльози ллються; / Від милого людий нема, від нелюба шлються; / Нема мого миленького, нема мого сонця, / Ні з ким мені розмовляти сидя у віконця. // Нема мого миленького, нема його тута, / Посходила після дошу шалвія і рута; / Я шалвію пересію, руту перетичу, / Таки свого миленького к собі перекличу. // Барвіночку зелененький, стелися низенько, / А ти, милий чорнобривий, присунься близенько. / Зелененький барвіночку, стелися ще низже, / А ти, милий чорнобривий, присунься ще близше».
Є тут уривки і з Івана Котляревського: «Енеїда», «Наталка Полтавка» та ін. Багато віршів із цих творів стали народними піснями. Є тут і Петро Гулак-Артемовський – у тому числі його переспіви балад Ґете та інших романтиків. Є ціле гроно українських романтиків різних шкіл: Левко Боровиковський, Євген Гребінка, «Руська трійця» та ін. Є тут харківські романтики, є інші. Є Амвросій Метлинський, Віктор Забіла, Микола Костомаров… Велика добірка з Тараса Шевченка. Тут і вірші «Нащо мені чорні брови», і поема «Неофіти», і «Великий Льох», і уривки з поеми «Сон»… І вірші, які сьогодні стали хрестоматійними – наприклад, «Заповіт», «Мені тринадцятий минало…», «І золотої, дорогої…» Геніальний Кобзар тут представлений у різних іпостасях, вірші – і ліричні, і полум’яні, й трагічні. Видно, що автор антології дуже любив і цінував Шевченкову творчість.
Є й менш відомі автори, але цікаві, із Шевченкового кола. Наприклад, Олександр Афанасьєв-Чужбинський. У нього є мила пейзажна замальовка, яку, однак, не можна вважати простою: «Мов синяя стрічка, Донець під горою, / Круг його ліси та широкі луги; / Мов килим шовковий, здаються весною / У квітах пахучих його береги. // А там зеленіє гора за пісками. / Через гору стежечка геть простяглась, / Пішла по байраках, горами, степами, / І в двір аж у панських будинків як-раз. // За тії будинки ховається сонце – / Далеко та тінь полягла по луці; / І дівчина гарна стоїть край віконця, / І перстень аж сяє на білій руці».
Є тут і Леонід Глібов (в антології – Глібів). У нього – і байки, і ліричні вірші (не забуваймо, що він був і потужним ліриком). Наприклад, мудрий вірш-настанова: «Не плач, поет! хоч як там трудно, тяжко буде; – / Не плач, не треба сліз твоїх; / Плаксивих дум тепер ніде не люблять люде, / І лишенько чуже – їм сміх. / Всім веселійше жить, коли кругом сміються, / Бо горя скрізь доволі є; / І через золото, он кажуть, сльози ллються, – / На щож ще горенько твоє? / Не плач, поет! жалійсь про все собі самому, / Неси в могильний свій скиток. / «Він, –скажуть, – гореньком не докучав нікому, / Йому хвала, йому вінок!”». Фактично цю поезію адресовано і поколінню автора, і наступним генераціям, і – самому Глібову, чиє життя не було легким (попри веселість багатьох віршів «дідуся Кенира») і навіть трагічним. А байки – просто не у брову, а в око, така тут влучна мораль. Наприклад, «Чиж та голуб», де фінал: «Ото на себе не надійся, / Чужому лихові не смійся!». Або просто перлинка – «Півень і перлинка»: «Під тином Півень, біля хати, / Знічев’я смітник розгрібав / І квокчучи там дещицю клював, — / Наїдку не було, а так — аби клювати. / У сміттячку углядів якось він / Блескучу, кругленьку Перлинку, / І дорогу таку новинку / Узяв та й викинув під тин. / «Не хочу я таких дурних новинок», / Промовив він: «нащо здалась вона? / За жменю цих цяцькованих Перлинок / Не дав би я і зернятка пшона, — / Нехай дурний індик ковтає». / Так недотепа-неборак / Ганьбуе те, чого не знає, / І думає, що добре так».
Є тут багато й інших цікавих поетів, як Степан Руданський (автор не лише співомовок, а й лірики, навіть пісенної, в антології він – Стефан), і Осип-Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич (під псевдонімом Данило Млака), і менш відомі. Наприклад, «Веснянка» Миколи Вербицького. Починається начебто як оспівування весни, за мотивами народних пісень (недарма ж така фольклорна назва), але далі – уже патріотизм і сучасні інтонації: «Ой не віє буйний вітер – / Ледви подихає; / Знову долі виглядаєм, / А долі немає... // Брати мої, товариші, / Орли молодії! / Осідлаймо, брати мої, / Коні воронії, // Та поїдьмо на тих конях / По широкім полю – / Здоганяти, переймати / Козацькую долю! // Запитаймо долю-волю, / Де вона блукає? / Попрохаймо – нехай до нас / В гості завітає».
Перший том завершується віршами Михайла Старицького. Ми знаємо його як блискучого драматурга (хто не знає «За двома зайцями» або п’єс «Не судилось!», «Талан» та інших), романіста (трилогія «Богдан Хмельницький), перекладача, але він був і цікавим поетом. Наприклад, це вірш «Виклик», покладений на музику. Сьогодні ми знаємо його як пісню «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна!» і навіть можемо наспівати. Б. Лепкий умістив цю поезію в антології. У «Струнах» привертає увагу й вірш «До молоді», де вже зрілий літератор так звертається до нового покоління: «Поки живий, — мерщій несіть / Сліпому світило просвіти, / І в серце, смертію сповите, / Живу надію закропіть! // Вшануйте, друзі, рідну річ, / Назвіте голосно своєю, / Та розженіте над землею / Непереможню, темну ніч».
Скільки століть тому написано всі ці рядки. Але дійсність показує, що жодний із цих творів не застарів.
Також видно, що Б. Лепкий подавав українські пісні, вірші, байки, поеми, балади за хронологією. Таким чином, навіть у необізнаного читача складалося правильне враження про нашу літературу. Сподіваюся в наступній публікації зробити продовження – огляд другого тому «Струн».
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).