Любити Україну до глибини кишені. Євген Чикаленко

Євген Чикаленко – одна з тих постатей, без яких історія українського національного відродження початку ХХ століття виглядала б інакше. Землевласник, громадський діяч, видавець і меценат, він залишив незгладимий слід у боротьбі за збереження і розвиток української культури в умовах імперських утисків. 

Але чому Євген Чикаленко, заможний поміщик і забезпечений пан, якому нічого не бракувало і водночас скучно теж не було, адже він професійно займався аграрною справою, раптом став одним із найактивніших учасників і рушіїв українського життя початку ХХ століття? Відповідь на се є проста, але не банальна: він був ідейним прихильником відродження і постання України. Чикаленко мав той патріотизм, якого бракує нашим новомодерним вельможам і чиновникам: «Коли товариші мої мріяли безпремінно про Волгу, [...] я думав тільки про працю на Україні серед свого народу». Батько його заклопотаний був справами господарки й не сильно думав над питаннями виховання дітей та не мав часу літати у високих емпіреях, а мати й поготів: ставилася до ідеї українства з деяким презирством. Вона згодом навіть покинула родинний маєток, перебравшись до цивілізації: хотіла чути на собі холодну металеву «руку города» (як писали про урбанізацію на початку 1920-х). А не провансальський легіт українських сільських пасторалей. Старший брат Євгена соромився свого походження і перевчився на московську мову. Однак приклад старшого брата Чикаленко не брав за взірець, навіть навпаки: якось так воно складалося, що Євгенові зустрічалися на життєвому шляху люди, котрі лише зміцнювали його переконання й національні почуття. У Єлисаветграді (нині Кропивницький) Чикаленко товаришував з родиною Тобілевичів (навіть сидів за однією партою з), а відтак у Києві з Володимиром Антоновичем та Миколою Лисенком. З юних літ, як він описує у листах, Євген мріяв про відродження сильної козацької України, скасування Емського указу та запровадження української школи. Але водночас марних надій він не плекав, мав тверезий погляд на дійсність, а перспективи швидкого постання України-фенікса з попелу трагічної історії бачив у чорних тонах, мав здоровий песимізм щодо спромог українського народу в його пасивності, роз’єднаності, непоступливості і впертості. Ганив українців за провінційність і хуторянську психологію. Чикаленко був успішним землевласником і  агрономом-новатором, адже мав заслужений доробок в агрономії. Сучасники-аграрії дивувалися: як так, що його землі завжди найкраще родили. Знав секрет? А сам Чикаленко казав: я просто давав землі можливість відпочити. З іншого боку, Чикаленко продавав свої землі селянам за доступною для них ціною, але ставив свою умову: вони користуватимуться чорним паром та новими технологіями. Тепер же українську землю, найбільшу цінність для сотень поколінь українців, найдорожчу у світі і унікальну за своїм походженням і потенціалом землю, виставили на продаж, мов простацький крам – і без жодних умов. Тільки скуплять її практично за безцінь не українці, яким українська земля належить по праву, а ті, хто мають більше грошей. Цікаво, що б сказав Євген Чикаленко на це?

…попри свій непростий характер він був популярним серед сучасників. До нього тягнулися, ним цікавились, до нього дослухалися. Він завжди перебував у вирі подій, активно підтримував зв’язки з чільними діячами українського руху, його вабив гостросюжетний вир нових задумів, громадської роботи, суспільно-корисних справ. І в тому суєтному морі історичних коловоротів Чикаленкові вдавалося проявляти свої найкращі людські якості. Його чесноти були еталонними в окремих, але частих проявах: шляхетний, відданий справі, щирий, розумний і відвертий. За це його особливо цінували близькі друзі. Чикаленко навіть було зізнавався, що ніколи не шукав для себе вигідних знайомств, прихильности авторитетів, натомість пріоритетом у зносинах з людьми для нього завше були «етичний ценз і моральна чистота». 

Народився Євген Чикаленко 21 грудня 1861 року в селі Перешори (Одеська область). Родина була заможною, що дозволило Євгену здобути ґрунтовну освіту. Проте головним впливом на його світогляд стала близькість до народного життя. На своїх землях він апробовував новітні сільськогосподарські методи, намагаючись підвищити добробут селян. Ще в юності Чикаленко усвідомив важливість рідної мови й культури. У період, коли українська мова зазнавала переслідувань, він став одним із тих, хто підтримував її розвиток не лише словами, а й ділом. Чикаленко став правдивим інвестором в українську культуру. Найвідомішим його проектом стало фінансування газети «Рада» (1906-1914), яка була однією з небагатьох українськомовних газет того часу. Завдяки його підтримці видання існувало навіть у періоди економічних труднощів. Фактично газета працювала в мінус, але Чикаленко часто не зважав на це, навіть заставляв свою власність, аби продовжувати фінансувати таку, здавалось би, безнадійну справу. Проте такі люди, як Євген Чикаленко добре знають: вода камінь точить, а добрими ділами міряють людину. Не словами, а ділами. «Легко любити Україну до глибини душі, спробуйте любити її до глибини власної кишені», – казав Чикаленко і кожного місяця упродовж віддавав десяту частину прибутків на українські справи. Окрім преси, Чикаленко активно підтримував освітні проекти. Він виділяв кошти на видання українських книг, стипендії для студентів та організацію культурних заходів. Його допомога стала опорою для багатьох дієвців, котрі в майбутньому формували обличчя омріяної ним України. Та Чикаленко був не лише меценатом, але й працював і лишив по собі спадок на творчій ниві. 

Його «Щоденник» і «Спогади» є безцінними джерелами для розуміння тогочасного життя, суспільних настроїв та боротьби українців за свої права. Він писав тексти скрупульозно, ретельно, з глибоким усвідомленням важливості історичної пам’яті, залишаючи нащадкам власний погляд на події. Цей імператив і стимул жертвувати (як нині кажуть, донатити) заради майбутнього став своєрідним кредо не лише для нього, а й для багатьох його сучасників. Помер Євген Чикаленко 20 червня 1929 року в еміграції, у Чехословаччині. Проте його ідеї й потуги, докладені до формування української справи – попри шторми історії, суспільні трансформації, соціальні катастрофи, війни та революції – продовжують надихати. Приклад Євгена Чикаленка демонструє нам, як навіть одна людина, якщо впряжеться у справу, на кін якої ладна покласти своє життя, може стати рушійною силою змін, навіть у найскладніші часи. Нині ім’я Євгена Чикаленка символізує для українців силу ідеї, самопожертву заради нації та незламну віру в майбутнє. Віру й переконання, впевненість у тому, що таке майбутнє, яке ми можемо створити собі самі, настане. І така віра сьогодні, в розпал страшної війни, особливо цінна і потрібна. Бо коли, здавалось, нічого не врятує, впевненість у своїх силах і віра в свій народ та свою державу стають понад усе. Приклад Чикаленка це ще одне нагадування нам про те, що розбудова країни починається з кожного з нас.