Присвоїти не можна знищити. Микола Леонтович

Є чимало українських митців, яких росія присвоїла собі, називаючи їх «російськими». Ось кілька прикладів. Художник-мариніст Іван Айвазовський, кримець. Чи Архип Куїнджі – пейзажист, родом із Маріуполя. Його життя і творчість тісно пов’язані з Україною, але аж ніяк його ідентичність не є російською. Один із найгучніших (та водночас амбівалентних) прикладів це Микола Гоголь. Писав російською, але його твори пронизані українською тематикою і культурою. Сергій Прокоф’єв – композитор, родом із Донеччини. Його ранні роки та музичні впливи пов’язані з українським культурним середовищем. Це лише кілька імен, але їхня творчість демонструє багатство української культури, яку росія намагається асимілювати та привласнити. А якщо не вдається привласнити, тоді знищує. Як казав кремлівський карлик, «нравится, не нравится – терми моя красавица». А коли ґвалтівникові набридне, то вже перейдуть до відомого заповіту інтернаціоналістів: «До основанья, а затем […] Кто был ничем, тот станет всем». Музей Архипа Куїнджі в Маріуполі, наприклад, російська армія знищила вщент. А на садибу-музей Григорія Сковороди не пошкодувала дорогезну ракету: Сковорода ж бо ніяк не може стати російським, попри всі недолугі й карколомні спроби сучасних російських швондерів. А раз не вдасться перелицювати на свій копил – значить треба знищити. Це улюблена садистська забава московських імперіалістів. І так було завжди, а ХХ століття і трагічні долі українців у срср тому найближче свідчення. Ба більше, така сама доля чекатиме перекинчиків та новітніх яничарів, що, мов ті упирі, проявилися в сучасній російсько-українській війні. 

На початку осені цього року пам’ятник Миколі Леонтовичу, українському композитору, що подарував світові «Щедрик», демонтували у Покровську і перенесли на нове (тимчасове, надіємось) місце у Вінницю. Демонтували для того, щоб зберегти скульптурну композицію від російських обстрілів, бо фронт все ближче до Покровська. Символічне повернення. Як знаємо, восени 1904 року Леонтович переїхав із рідного Поділля у Покровськ і влаштувався викладачем музики й співів у місцеву залізничну школу. Під час революції 1905 року композитор зорганізував хор з-поміж робітників. І хор той брав активну участь у мітингах та протестах. Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, і він вирішив повернутися на Поділля. Ймовірно, саме тоді Микола Леонтович потрапив на мушку (спочатку царсько-російських, а далі й) радянських спецслужб. Ймовірно, саме в Покровську був написаний знаменитий «Щедрик». 

Визначний український композитор, хоровий диригент, педагог і громадський діяч, прожив неповних 43 роки. Його життя стало символом відданості українській культурі та музиці, а також незнищенності України. Микола Леонтович народився 13 грудня 1877 року в селі Монастирок (Вінницька область) у родині священника. Його батько грав на різних музичних інструментах і навчив Миколу основам співу та гри на скрипці. Цей ранній вплив пробудив у нього любов до музики. Леонтовичі протягом п’яти поколінь тримали лінію – усі за фахом були священниками, а й навіть майбутній композитор також пішов услід і мав продовжити династію. Але 1899 року по закінченню Подільської духовної семінарії у Кам’янці-Подільському Леонтович відмовився від духовного сану, відтак якийсь час учителював у сільських школах, а водночас самотужки удосконалював свою музичну освіту. Тяга до музики переважала все. Закінчивши духовну семінарію, Леонтович почав викладати музику, розвиваючи свої знання самостійно. Його перший значний успіх як композитора пов’язаний зі створенням хорів для народних шкіл, де він впроваджував українські народні мотиви у навчальний процес.

Творчий шлях і «Щедрик»

Леонтович присвятив себе обробці народних пісень, майстерно поєднуючи автентичність мелодій із гармонійними інноваціями. Він створив понад 150 хорових творів, серед яких найбільш знаною є композиція «Щедрик». Уперше «Щедрик» було виконано 1916 року хором Київського університету. Обробка Леонтовича швидко здобула популярність завдяки яскравій мелодиці та багатоголоссю. У 1921 році український хор під керівництвом Олександра Кошиця виконав «Щедрик» у США, що стало початком його всесвітньої слави. У 1936 році американський композитор Пітер Вільговський адаптував мелодію для англомовного тексту під назвою «Carol of the Bells». Сьогодні ця композиція є одним із найвідоміших різдвяних гімнів у світі. Про те, як Леонтовичевий «Щедрик», випущений з його легкої руки у світ, набув надзвичайної популярності на Американському континенті й просурмив на увесь голос «Україна є і вона співає» ми писали рік тому на сторінках газети «Сурма» («Різдвяна пісня в прозі: як українська щедрівка стала найвідомішою у світі колядкою»).

Громадська діяльність і педагогіка

Окрім музичної творчості, Леонтович був активним педагогом і громадським діячем. Він викладав музику в різних містах України, працював у сільських школах, організовував хори й оркестри. Його діяльність сприяла піднесенню української культури в часи, коли українці з останніх сил боролася за Українську державу.

Трагічна смерть

Життя Леонтовича обірвалося трагічно. У ніч на 23 січня 1921 року композитора було вбито агентом радянської влади в його батьківському домі. Офіційні мотиви злочину досі залишаються предметом дискусій, однак смерть митця стала величезною втратою для української культури. У 1990-х уже розсекретили рапорт начальника місцевої радянської міліції, де зокрема було написано таке: «В ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с. Марковки, Кубличской волости Николая Леонтовича 43-х лет, у которого Грищенко ночевал, и 26-го января Грищенко, скрывавшийся в м. Теплике, при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки ранил в живот милиционера Твердохлеба». Цілий тобі сюжет для кінофільму, який би популяризував Україну та її геніїв у світі. А з огляду на популярність «Щедрика» зробити це буде цілком можливо у світі.

Спадщина Леонтовича

Микола Леонтович залишив по собі спадок, який і сьогодні надихає. Творчий доробок Миколи Леонтовича нараховує понад 150 музичних творів, найвідоміші з яких це «Щедрик», «Дударик», «Пряля», «Козака несуть». Митець також захоплювався обробкою козацьких пісень: після подорожі на Хортицю композитор особливо надихнувся цим явищем української музики. У доробку Леонтовича збереглися обрядові, церковні, історичні, чумацькі, жартівливі, танцювальні, ігрові пісні. Його твори виконують по всьому світу, а «Щедрик» став символом української музики, здатної об’єднувати людей різних культур. У незалежній Україні композитора вшановують як національного героя: його ім’я носять вулиці, навчальні заклади, а пам’ять про нього живе в кожній ноті «Щедрика». 

Геніальний український художник Микола Пимоненко, якого росіяни називають (проте вже рідше) російським художником, мав двох відомих учнів: українських художників Бурлюка та Малевича. Бурлюк один із перших у світі почав імітувати народні примітивні картини. Зокрема, обігрував так звані народні ікони. А се явище суто українське, яке до росії з її «тріадою Уварова», аж ніяк не приплетеш. Щось подібне робив і Леонтович у музиці. І ця Україна, що співала і жила в його мелодіях, ясна річ, не мала шансів на існування в російській імперії, в радянському світі безликих, безнаціональних людей-гвинтиків. І якщо іменем Малевича аеропорт в Борисполі назвати не судилося, то після перемоги з нововідкритого столичного аеропорту імені Леонтовича навіть літаки злітатимуть веселіше, як ті ластівочки. Чому б ні?