Кіно, театр та писанка в спадщині людства: культурні підсумки 2024

2024 рік, що минає, в Україні та світі був насичений. Але чим ближче до нас у календариках 2025-й, тим більше хочеться вірити, що «ну, от цьогоріч буде краще!». Також завжди цікаво робити ретроспективу, щоб ніби остаточно закарбувати в пам’яті головне. Пропоную разом озирнутися на культурний обрій 2024-го.

Українське кіно піднімає вітрила!

Де-де, а от у кінематографі Україна цьогоріч попрацювала плідно. Усього перераховувати не буду, бо, крім гідних робіт, були й такі, які б волів не бачити… Утім про хороше все ж є чимало розповісти, тож не гаймо часу.
«20 днів у Маріуполі» вписав себе в історію не лише України, а й світу. Стрічка здобула «Оскар» в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм». Картину створили члени знімальної групи інформаційного агентства Associated Press. Режисер стрічки, а тоді – відеооператор і журналіст Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка, продюсер Василіса Степаненко приїхали до Маріуполя лише за годину до того, як росіяни почали повномасштабний наступ. А вже через два тижні вони стали останніми міжнародними журналістами в оточеному Маріуполі. У газеті «Сурма» є великий матеріал про цей фільм, історію створення та його творців, принагідно пригадайте – «20 днів у Маріуполі»: заслужений «Оскар» з гірким присмаком.

Чи не найвідомішим документальним фільмом 2024-го стала стрічка Оксани Карпович «Мирні люди». Це спільна робота України, Канади та Франції розповідає про російську воєнну агресію і руйнування внаслідок війни. Фільм розкриває проблему дегуманізації, нищівних потуг тоталітарної російської машини, насильство, від якого окупанти отримують задоволення, водночас відчуваючи повну безкарність. Знімальна група проїхала тисячі кілометрів, щоб відзняти відеоряд для фільму в зруйнованих містах і селах Харківської, Київської, Миколаївської областей та на Донбасі. Головна особливість стрічки: в її основі перехоплені записи телефонних розмов російських загарбників із їхніми рідними. Детальніше у матеріалі газети «Сурма» – «Швидше вбивай всіх українців і їдь додому»: розмови російських вбивць у фільмі Intercepted.

Можливо, особисто мій фаворит серед українських художніх фільмів цьогоріч – це «Будинок Слово» Тараса Томенка. Робота над стрічкою тривала понад 10 років, а режисер в інтерв’ю зізнавався, що не міг дібрати найкращий момент для її втілення. Насправді у 2024-му в Україні відбувся сплеск цікавості до теми Розстріляного відродження, зокрема серед молоді (не в останню чергу через гурт «МУР», але це вже інша історія). 

«Будинок Слово. Нескінчений роман» – художній фільм на реальних подіях – драматична історія українських письменників, яких зібрали в одному будинку під одним дахом, щоб змусити їх працювати в ім'я системи. Історія про те, як комуністичний рай перетворюється на комуністичне пекло. Фільм отримав чимало критики, зокрема через історичні неточності. 

З боку глядача скажу: вже минуло понад пів року після перегляду, а я й досі фрагментарно пам’ятаю стрічку. Чорно-біла естетика, гарна гра акторів та намагання зобразити відомих нам літераторів не парсунами зі шкільних підручників, а реальними людьми – з вадами й емоціями. В будь-якому разі позитивний вплив від цього фільму перевершує негатив, адже молоде покоління необхідно зацікавлювати.

Також у 2024 році на українські великі екрани вийшла воєнна драма Валентина Васяновича «Відблиск». Головний герой стрічки – військовий хірург, який потрапляє у російський полон до в’язниці «Ізоляція» в Донецьку. Його рятує професія: агенти ФСБ, які катували полонених, мали радитися з лікарем. Після звільнення Сергій повертається додому, знову звикає до комфорту, вибудовує стосунки з дочкою та шукає нових цілей у житті. Світова прем'єра «Відблиску» відбулася на Венеційському кінофестивалі в 2021 році. Це перший український фільм періоду незалежності, який потрапив до основного конкурсу фестивалю – раніше Україну у Венеції представляла, зокрема, стрічка «Земля» Олександра Довженка. До речі, у фільмі знялися справжній хірург Олександр Данилюк, який зробив в польових умовах понад 70 операцій та журналіст Станіслав Асєєв, який два роки пробув у російському полоні в «Ізоляції».

Серед документальних стрічок не на тему війни можна назвати фільм про Назарія Яремчука «Яремчук: Незрівнянний світ краси». Естетичний байопік про постать незрівнянної краси, який пропонує глядачу інтерв’ю та архівні карди, а головне – неперевершений голос митця та всіма знані й улюблені пісні.

Вище я згадувала про мого фаворита серед цьогорічних українських фільмів. Але це не зовсім так. Почесне перше місце з «Будинок Слово» поділяє український ігровий повнометражний фільм «БожеВільні». Історична драма переносить глядача в 1970 роки – часи каральної психіатрії, коли обвинувачених за статтею «антирадянська діяльність» відправляли не до в'язниці, а до психіатричних лікарень спеціального типу, приписуючи їм вигаданий в кабінетах КДБ діагноз – «млявоплинна шизофренія». Головний герой Андрій Довженко, якого блискуче зіграв Костянтин Темляк, є збірним образом волелюбної людини, яка потрапила в лещата КДБ через відверте несприйняття божевільних правил комуністичного устрою. 

«Конотопська відьма» – цей фільм розділив глядачів на фанатів та хейтерів, але варто сказати, що непоміченою стрічка не стала. Отже, йдеться про український містичний фільм жахів 2024 року режисера Андрія Колесника, продюсерки Ірини Костюк і сценариста Ярослава Войцешека. За сюжетом, прадавня відьма з Конотопу давно зреклася власних чаклунських сил. Тепер вона живе звичайним життям з українським хлопцем на ім'я Андрій. Проте її мирне життя зазнає краху, коли розпочинається повномасштабна війна з росією, і місто частково захоплюють окупанти. Намагаючись врятувати кохану, Андрій гине в неї на руках. Жінка повертає власні сили та мститься загарбникам, жорстоко та нещадно. Варто попередити, що у фільмі присутні жорстокі сцени насильства над окупантами.

Театр в аншлагах

Від кінематографу плавно перейдемо до театру. Недарма добірку фільмів-2024 я завершила стрічкою «Конотопська відьма», адже її театральна тезка стала феноменом сцени й утримує це звання вже навіть не порахувати, скільки часу. 

Фото: Театр Франка

«Конотопська відьма» за повістю Григорія Квітки-Основ'яненка (де розповідається про життя містечка Конотоп, козацьку старшину, сотника славної конотопської сотні Микиту Уласовича Забрьоху, його писаря Прокопа Ригоровича Пістряка та про відьму Явдоху Зубиху) під керівництвом режисера-постановника Івана Уривського зарграла новими барвами. 

«Для мене головною темою став вибір між двох сил – Світла і Темряви. Це у глобальному розумінні, але цей вибір може бути набагато об'ємніший і різноманітніший. У повісті присутні історія кохання і відчуття неминучої війни, адже ж одним із лейтмотивів твору є те, що до сотника постійно надходять листи-накази, аби він із своєю сотнею виступав у похід на захист держави. І ще багато різних підтем, які є суголосними із нашими проблемами: тема влади, яка випадково потрапляє не до тієї людини, а вона через лінощі та нерозуміння призначає своїм намісником ще більш невідповідну особу, яка за будь-яких обставин прагне скористатися з цієї ситуації у власних інтересах. Автором у творі закладено чимало сенсів політичних, життєвих, духовних… Певною мірою це своєрідна казка із жахливим фіналом. Персонажі зрікаються Віри і покладаються на темні сили. А людина без Віри перестає бути Людиною, перетворюючись на пішака, який не здатен ані змінити власне життя, ані протидіяти тому, що відбувається навколо», – розповідає режисер.

На тлі війни вистава «Конотопська відьма» театру ім. Франка стала однією з найпопулярніших на українській театральній сцені, квитки на неї розкуповувалися зі швидкістю світла: люди вишуковувалися в довжелезні черги до кас, коли були проблеми з перекупами. З'являлися фейкові гастролі з виставою, які заманювали глядачів. До речі, навіть зараз, через рік після прем’єри, купити квитки вкрай складно. Благодійні покази вистави зібрали понад 5 мільйонів гривень для потреб ЗСУ. До речі, у січні вистава поїде в європейське турне. У 2024 році театральна сенсація стала лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

Приємно усвідомлювати, що в культурних підсумках року присутній театр. Це чимало говорить про культурне відродження нації. «Конотопська відьма» – це сенсація, але вона не єдина вистава, яка збирає овації та аншлаги. У цьому легко переконатися, коли намагаєшся знайти квитки бодай на якусь виставу. 

Ще однією визначною подією року стало внесення української писанки до нематеріальної культурної спадщини людства.

До речі, про культурні феномени. Не так давно ми вам розповідали про «S.T.A.L.K.E.R. 2» («S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl»: захват у світі та сльози в москалів) – він окупив інвестиції та вийшов у прибуток. Також ведуться перемовини, що гра може отримати адаптацію від Netflix.

Насамкінець не залишу вас без десертних приємностей: Верховна Рада України позбавила деяких з російських артистів можливості вихвалятися почесними званнями народного чи заслуженого артиста України, а також пільг, що виплачуються тим, хто такі звання має. До списку увійшли «улюблені» зрадниці Ані Лорак і Таїсія Повалій, а також росіяни Басков, Кіркоров та інші. Ці особи не заслуговують ані на місце в українському культурному середовищі, а ні на ще бодай одне речення в цій статті.

Ось такий рік видався в українській культурі. Висновок один: є до чого прагнути, водночас є чим пишатися.