Ще раз щодо ротації еліт...
Згідно з Вільфредо Парето
В основі кожного політичного процесу лежить протистояння еліти і контреліти.
Контреліта – це люди активного пасіонарного типу, яким не знайшлося місця у владі, яких відкидає правляча еліта. Вони збираються, групуються, консолідуються і починають війну з елітою. Якщо їхня ізоляція й маргіналізація радикальна, то тим більш радикальним буде їхній виклик Системі.
Тому, розглядаючи протистояння еліти і контреліти, нам зовсім не важливо, якою ідеологією виправдовують свій порив контреліти, і на якій світоглядній платформі стоїть еліта правляча. Це залежить від конкретних історичних обставин та настроїв в суспільстві.
З точки зору неомакіявелістської школи, функціональна технологія балансу еліт набагато важливіша схоластики ідеологій, якими прикриваються сили, що ведуть боротьбу за владу.
Адже Нікколо Макіявеллі перший запропонував винести за дужки ціннісну сторону політичного процесу, зосередивши свою основну увагу на описі технологій отримання та утримання влади.
Розгляньмо і ми структурні зміни в Політичному, виносячи за дужки морально-ціннісну риторику будь-яких політичних партій і рухів.
Теорію ротації еліт розробив авангардний італійський соціолог, економіст, політолог та філософ з макіявелістськими симпатіями Вільфредо Парето.
Він скептично ставився до демократичних режимів, називаючи їх демагогічною плутократією, вважаючи, що в політичному житті діє універсальний закон, при якому меншість (еліта) завжди обманює маси.
Говорячи про кругообіг еліт, їхню постійну зміну, він називав історію «кладовищем аристократії», тобто привілейованих меншин, які борються, приходять до влади, користуються цією владою, занепадають та замінюються іншими меншинами.
Необхідність постійної заміни і циркуляції еліт він обумовлював тим, що колишні еліти втрачають енергію, ту, яка допомогла їм колись завоювати місце під сонцем.
Суть теорії Парето полягає в наступному:
Існує «правляча еліта», що перебуває в даний момент при владі. На протилежному полюсі розташовується «потенційна еліта», «контреліта», яка може і хоче стати правлячою, але поки такою не є.
Існує також «антиеліта», що містить антисоціальні елементи.
Є також «не-еліта», тобто маси, соціальний тип, нездатний перетворитися в еліту за жодних обставин.
«Еліта» складається з авторитетних, активних, діяльних, вольових, розважливих людей, здатних до здійснення владних функцій, які бажають їх здійснювати і здійснюють на практиці в силу свого положення.
«Контреліта» складається з точно такого ж типу – діяльних, вольових, розважливих людей, здатних до здійснення владних функцій і охочих їх здійснювати, але позбавлених цієї можливості з якихось причин. Контреліта виступає проти чинної еліти в тому випадку, якщо не може інтегруватися до неї еволюційним чином. Якщо ж ротація проходить безболісно і правляча еліта досить відкрита, то цього протесту не відбувається.
«Антиеліта» складається з активних, творчих і неординарних людей, які виступають проти еліти і її правил на основі індивідуального анархічного бунту.
Антиеліта не має місця ні в якому суспільстві і абсолютно не готова до влади, не дивлячись на пасіонарність, талановитість і високу активність.
Цей тип характерний для творчої богеми, кримінального співтовариства, анархістськи орієнтованих груп.
Антиеліти відрізняються від контреліт, з якими вони солідаризуються під час революційних фаз, тим, що не мають відповідальності та позитивного порядку денного.
«Не-еліти» (маси) – це соціальний тип, принципово нездатний до здійснення владних функцій, з невисоким рівнем волі і раціональності, податливий та адаптується до будь-яких форм владного контролю, що володіє зниженим рівнем пасіонарності і вузьким світоглядом, що не допускає узагальнень або відповідальних рішень.
Правляча еліта завжди діє приблизно за одним сценарієм, що повторюється цикл за циклом: домігшись влади високою напругою сил і волі на першому етапі, еліта прагне зміцнити своє панування на другому, старіє і слабшає на третьому, і падає на четвертому, поступаючись місцем іншій еліті.
Нова еліта відрізняється динамізмом, творенням, міццю. Вона відкрита до новизни і легко вбирає в себе гідні цінні кадри.
Потім вона замикається в собі, стає менш проникною – проникнення в неї вкрай ускладнене і вибіркове.
І нарешті, на останній стадії циклу правляча еліта взагалі не сприймає людей осторонь, вважає за краще передавати владу абсолютно недієздатним, але своїм представникам, ніж діяльним і ефективним чужакам.
Так еліта починає вироджуватися і слабшати. Відриваючись від контакту з масою, еліта втрачає енергію і силу, перетворює владу на привілей, втрачає можливість адекватно реагувати на політичні і соціальні виклики.
Закон ротації еліт, прекрасно підтверджений історичними фактами, показує, що для самозбереження панівні еліти повинні постійно підтримувати цикл поновлення, підтягуючи кадри з різних сфер суспільства.
Критичним порогом є поява «контреліти».
Як тільки це відбувається, при владі виникає серйозний конкурент, здатний її повалити. Якщо і на цьому етапі не вжити зусиль щодо активізації ротації, старі еліти приречені.