Ціле більше від суми його частин

Це про цілісне бачення світу. І ця річ дуже важлива – особливо сьогодні. Згідно з холістичним (цілісним) поглядом, суттєвими властивостями організму є властивості цілого, які не має жодна з його частин.

Хоча ми і можемо розпізнати індивідуальні частини у будь-якій системі, ці частини не є ізольованими, і тому природа цілого завжди відрізняється від простої суми його частин.

Відповідно при холістичному підході якість елементів може бути виведена лише зі структури цілого. Тому холістичне мислення не концентрує увагу на самих елементах, а цікавиться принципами їхньої організації.

І якщо згідно з холістичним принципом всі частини функціонують задля збереження цілого, і тому поза цим цілим втрачають сенс, перестають бути тим, чим вони були в організмі, то в механістичному підході – вони пов’язані принципом детермінізму, і, відповідно, можуть існувати самостійно одне від одного.

Людина з холістичним (цілісним) мисленням схильна будувати максимально повні картини того, що відбувається, виявляти зв’язки між, здавалося б, дуже різними явищами, ситуаціями, подіями – її уявлення про світ є цілісним.

І навпаки, людина з механістичним (фрагментарним) мисленням бачить лише окремі речі, події. Вона не схильна виявляти зв’язки явищ. Вона бачить у тому, що відбувається, лише конкретне і миттєве – потік окремих подій.

У ХVIII столітті питання доцільності в науці та філософії ставилося передусім як питання доцільності у природі.

До такої постановки питання спричинив розвиток природознавства в XVII столітті. Цей розвиток відбувався в умовах механістичного пояснення – згідно з механізмом причинно-наслідкового зв’язку явищ у фізиці (Декарт, Галілей) та астрономії (Ньютон), що стало ключем до наукового пояснення природних процесів.

Пояснити факт чи явище природи означало, згідно з поняттями «передової» науки, вивести цей факт чи це явище із загальних законів фізики та механіки.

У Новий час розвиток наукової думки пішов ще далі – шляхом спрощення образу цілого і частини, а поява експериментального методу дослідження в природознавстві призвела до виникнення аналітичної школи мислення.

Відбувся розрив аналізу та синтезу при дослідженні складних об’єктів, що призвело до концептуального протистояння метафізичного та емпіричного методів у розгляді проблеми співвідношення частини та цілого.

В емпірично орієнтованій науці Нового часу пізнання будь-якого явища чи об’єкта здійснювалося переважно у русі від пізнання частин до пізнання цілого, – тобто шляхом аналітичного розчленування.

Ця тенденція збереглася аж до середини XX століття, паралельно до того, як метафізика все більше віддалялася від ідеалу наукового знання, аналітичний підхід виявився не тільки основним, а й єдиним джерелом наукового знання.

Істотною особливістю науки Нового часу стала опора на постулати природознавства, де домінувала ідеологія механістичного матеріалізму.

Але в другій половині ХХ столітті почав здійснюватися перехід від механістичної до холістичної парадигми. Основний конфлікт між механістичним та холістичним світоглядами припав на розуміння взаємини частин та цілого.

Відновлення холістичного мислення стало справжньою революцією в історії західної наукової думки.

Цим ми завдячуємо Яну Крістіану Смутсу – філософу, фельдмаршалу Британської армії, прем’єр-міністру Південно-Африканського Союзу (1919-1924 рр. та 1939-1948 рр.), який спираючись на ідею, яка сягає «Метафізики» Аристотеля, що «ціле більше, ніж сума його частин», розробив «філософію цілісності», видавши книгу «Холізм та еволюційний розвиток». (Holism and Evolution).

Почитайте. Але спочатку – Аристотеля, потім – Смутса.