Заберіть мене в любов!

(фантазія)

Він сидів на капустяній грядці вже кілька днів, але ніхто його не знаходив. Йшли до інших, а на нього не звертали ніякої уваги. Він ніяк не міг збагнути, чому. Адже облюбував собі великий листатий качан, який було помітно здалеку. Люди поспішали, як це вони завжди робили, ганяючись за примарним, химерним і пропускаючи потрібне, вагоме. Проходили повз.. Він терпляче чекав. Хоч іноді підступно, скрадливо в його маленьке серденько пробирався страх, а то й відчай, що його ніколи не знайдуть, і він так і зів’яне, засохне разом з незрізаними качанами. Пізно восени його поливатиме холодний проливний дощ, а взимку білий, пухнастий сніг накриє з головою в глибокому заметі. І він там засне навіки, так ніколи і не народившись. Це було страшно!.. Малюк щосили намагався проганяти від себе геть такі сумні думки, але вони бумерангом все повертались і повертались до його змученої голівки, яка боліла нестерпно.

Особливо він запанікував, коли знайшли і забрали його найкращого друга – сусіда праворуч. Вони собі стиха перемовлялися між собою, гомоніли, мріяли разом, гадаючи, яка буде та загадкова мама, яка неодмінно їх знайде, впізнає і відведе в любов. Сусіду поталанило раніше, ніж йому. З радісними вигуками до нього кинулася чорнява жінка, і той, щасливий, встиг тільки махнути Малюку на прощання пухкенькою, у зворушливих перетяжках рожевою ручкою і пропав назавжди. Малюк сумно похнюпився… Тепер – все! Тепер вже дійсно він залишився сам… 

Раптом він побачив недалеко від себе дівчинку. Сонце, що вже схилилось до заходу, легенько золотило її розпущене довге волосся, і вона здавалась закутаною тоненьким золотавим плащем. Дівчинка була теж маленька, правда, старша від нього самого, але все ж… Він позіхнув і байдужо відвернувся від неї. По нього повинна прийти доросла жінка, його мама, яка його неодмінно полюбить. Заради цієї любові, завдяки цій любові, для зустрічі з любов’ю, вони і з’являлися на світ, до часу ховаючись в капусті. Чекали терпляче в капустяній грядці на прихід тих, хто подарує їм таємничу солодку любов. Він це знав точно, тому нічого собі не робив з появи чарівної маленької незнайомки. Вона була для нього нецікава… Але дівчинка його побачила і підійшла зовсім близько.

– Ти чого тут сидиш? – запитала просто, як давнього знайомого.

– По мене ніхто не прийшов, – схлипнув Малюк. – Не прийшла мама.

– Твоя мама? – здивувалася Дівчинка. – А чому вона тебе залишила в капусті самого?

– Вона не залишила, вона по мене не прийшла…

– Ходімо зі мною, – запропонувала золотоволоса. – Скоро вечір. Тоді прийде ніч. Темна. Ти боятимешся.

– Я не можу. По мене повинна прийти мама, а ти – ще маленька. Ти не можеш бути моєю мамою.

– Але я можу бути твоєю сестрою. – Заперечила дівчинка нетерпляче. – Нумо. Ходімо! Зараз зовсім стемніє.

Малюк хотів сказати, що провів тут на грядці вже кілька темних ночей, і йому зовсім не було страшно. Правда, поруч були інші малюки, а тепер він залишався сам, зовсім один…

– А в тебе є мама? – запитав.

– Звичайно, – засміялася Дівчинка. – Звичайно, дурненький! В мене найкраща мама у світі. Вона буде і твоєю мамою. Хочеш?

– Дуже хочу! – зрадів Малюк. – А вона мене любитиме? – ще завагався на мить.

– Обов’язково любитиме! Обов’язково! Я впевнена! Моя мама всіх-всіх любить!... Побігли! Але ти, мабуть, ще не вмієш ходити, – раптом засмутилася Дівчинка. – Що ж робити? Я не здужаю тебе нести. Ти – важкий!

– Навчи мене ходити, – попросив Він.

– Давай руку!

Міцно вчепившись в руку нової знайомої своєю м’якою рожевою долонькою, Малюк впевнено, трохи спотикаючись, робив свої перші в житті кроки.

– Дуже добре! – підбадьорювала його Дівчинка. – Ти чудово йдеш. Ніколи не повірила б, що ти оце робиш перші кроки

– Перші – пихтів Малюк, – запевняю тебе! Перші. Там ми не ходили. Ми просто сиділи в капусті і чекали.

– Що по вас прийдуть?

– Так!

– А хто вас туди посадив? – невгавала Дівчинка. Вона була дуже допитлива. – Чого ти зупинився?

– Знаєш, – зніяковіло зізнався, – я не можу, я не вмію…

– Чого не можеш?

– Не можу одночасно вчитися ходити і розмовляти, задовольняти твою цікавість.

– Гаразд! Дивись, як це просто. Спочатку правою ніжкою, тоді – лівою, правою, лівою, правою, лівою… Зрозумів?

– Ні.

– Чому? – здивувалася. – Це ж так легко!

– Я не знаю, яка в мене ліва ніжка, – пояснив.

– Ти про це не думай. Починай з тієї ноги, що я, і все! Розумієш?

– Так! Тепер зрозумів. З тієї ноги, що ти…

– Так!

– Права, ліва, права, ліва… – бурмотів Малюк собі під ніс, поспішаючи за Дівчинкою.

Так вони повільно дійшли до самого дому...

********** 

Того ранку Ірка прокинулась задовго до сходу сонця. Ще вікна синіли. Ще навіть не починали рожевіти пухнасті хмаринки… Ще кімнатою бродили невиразні тіні… Абсолютно порожньою кімнатою!.. Вона відразу кинулась в спальню, де на великому ліжку спала мама.

– Мамо! Де братик? Куди ти його поділа? Де він?

– Який братик? Про що ти, доню? – здивувалась жінка.

– Братик… Я його привела ввечері з капустяної грядки.

– Тобі наснилося! – здвигнула плечами і засміялася мама. – Про що ти говориш?

– Ні, ні, – аж захлиналася в плачі Дівчинка. – Я його привела додому. Знаю, що привела! Я пам’ятаю!

– Тобі наснилося! То був тільки сон! Ще не час братику з’являтися. Треба почекати, мабуть, зо два-три тижні.

– Але ж я його вже привела!

Жінка хотіла щось відповісти доньці, заперечити, та різкий біль, що пронизав зненацька все тіло наскрізь, кинув її навзнак, і вона важко впала на підлогу.

– Ой, – застогнала від страху і болю, – Ірко, доню, біжи по тата!

Ірка щодуху кинулась до вітальні, де останнім часом спав на дивані тато, бо не поміщався на одному ліжку з розповнілою мамою. Але він вже сам поспішав до спальні і губив по дорозі капці.

– Що? Що трапилось? – злякано крикнув тато.

– Перейми… Передчасні перейми, – простогнала мама, кусаючи собі губи, щоб не кричати від нестерпного болю. Викликай «невідкладну допомогу»! Швидко!

Маму повезли в ніч… Тато поїхав з нею… Ірку забрала до себе бабуся.

Бабуся теж поставилася скептично до схвильованої розповіді онучки про братика, знайденого в капусті, але не сміялася. Вона ніколи не сміялася з Ірки, якщо та нічого смішного не оповідала. Вона просто їй не повірила. Ірка не розуміла, чому їй ніхто не вірить. Її рука, здавалося, ще зберігала тепло Його м’якої долоньки, а у вухах лунав тихий сумовитий голосок…

Коли мама нарешті повернулася з лікарні з тугеньким згортком, оповитим блакитною стрічкою, Ірка, зазирнувши в той згорток, відразу Його впізнала.

– Привіт! – зраділа Дівчинка. – Ти куди подівся? Я хвилювалася!

– Уа, уа, уа, – виправдовувався згорток, а, може, і щось пояснював….

– Безсовісний, – тихенько, щоб не почула мама, шпетила його Ірка. – Мене не одуриш! Я добре знаю, що ти вмієш і ходити, і розмовляти. Забув, як ми з тобою ішли додому з капустяної грядки?

Малюк щасливо посміхався до неї беззубим ротиком і пускав райдужні бульки…

– Добре, добре вже, – змилосердилась над ним Ірка. – Лежи, белькочи, коли тобі так подобається. Я тебе не видам. Я ж твоя сестричка! Старша сестричка! І я тебе дуже люблю!..

КІНЕЦЬ