Павло Грабовський: він перекладав Крістіну Россетті

Сьогодні ми маємо змогу читати елітарну літературу – і в оригіналах, і в перекладах. Українською публікувалось і публікується безліч прецікавих творів. Але уявімо добу, скажімо, ХІХ століття. Коли кожний твір – у тому числі зарубіжний – був сенсацією. Коли спрагло чекали на новинки. Але геть не всі іноземні мови були доступні. Тоді шедеври, які потрапляли до наших авторів, перекладались українською мовою – завдяки ентузіастам.

Наприклад, Павло Грабовський (1864, Харківська губернія – 1902, Тобольськ). Про нього вивчають у школі та в університеті. Знають, що він був поетом і більшість життя провів на засланні. Про тяжкі обставини його життя багато відомо, але менше знають, що він був перекладачем високого рівня та перший доносив до рідної авдиторії шедеври зарубіжної літератури. Як пояснював сам, хотів цим ділитися. Він писав, бо не міг не писати. Про це свідчать і його численні вірші, й інші тексти, і, звичайно, переклади, які він оформив в антологіях «Доля», «З чужого поля», «З Півночі». Тому цього разу хотілося б зупинитися на ньому як на перекладачі.

Він любив Байрона, Роберта Бернса та інших письменників – і геніальних, і талановитих, і менше відомих сьогодні, але тоді вперше відкритих українською мовою.

А що сказати про перекладацькі збірки героя моєї статті? У передмові до «Долі», під псевдонімом «Павло Граб», перекладач і упорядник пояснював: «Деякі твори привабили мене або формою художньою, або згодою думок з моїми власними; в інших я сам вишукував придатного виразу для своїх гадок та почувань».

Вибір численних поезій у цих антологіях вражає різноманіттям. З одного боку, це – притаманні тодішній добі вірші. Перекладач наводив перелік імен. Ось деякі з них – причому стільки! Цитую правописом оригіналу (публікація у Львові, 1897 р.): «Таким чином користував ся я творами отсих поетів чужосторонних, саме: анґлїйські (вкупі з американськими) – Едгар Пое, Віллям Купер, Томас Гуд, Льонгфелло, Вальтер-Скот, Вордсворт, Роберт Соуті, Теннїсон, Кембель, Фелїция Гіменс, Шеллї, Роберт Борнс, Елизавета Броунінґ; італянська поетка – Ада Негрі; – французькі – Пієр Дїпон, Сюллї-Прюдом, Катюль-Мендес, Боделєр, Коппе, Поль Верлєн, Барбє; нїмецькі – Ґете, Роберт Прутц, Шаміссо, Лєнау, Рікерт, Іван Шерр, Фрейлїґрат, Гервеґ, Гамерлїнґ, Улянд, Ада Крістен; грузинські – Чавчавадзе, Бараташвілї; вірменські – Патканян, Леренц; венґерські – Петефі, Арані; славянські – Вазов, Петро Нєґош, Юрий Якшич, Бранко Радичевич, Франц Мажуранич, Преширн, Гейдук, Тиль, Конопнїцька, Асник... У декотрих поетів я брав тільки мотив, переймав ся настроєм, а пересьпівував цїлком по свойому».

Звичайно, сьогодні деякі прізвища транслітеруються інакше – як в оригіналі: Едґар Аллан По, Роберт Бернс (Бернз), та ін. Але вражає рівень перекладів. Наприклад, шедевр Едґара По «Крук» і сьогодні звучить мелодійно, не кажучи про те, що ідею відтворено. Наприклад, діалог героя і крука (цитата в тодішньому правописі): «Там, у вічнім пеклї Ночі, / Де не знають дня нїколи, / Де тьма Ночі слїпить очі, – / Як ти звав ся?” – Крук поволи / Відповів на те: “Ніколи!”». Або інший геніальний вірш – «Аннабель Лі». Хоча сьогодні переклад Грабовського сприймається як дещо українізований, наче наші народні пісні, але все одно ідею відтворено: «Все те сталось давно, / Дуже сталось давно, / В королївстві морської землї: / Там жила, там цьвіла / Та, що завжди була, / Завжди звала ся Аннабель-Лї. / Ми кохались удвох; / Те кохання обох, / Нас держало обох на землї».

Зрозуміла симпатія до романтиків, помітне зацікавлення символістами як тими, хто тоді вперше заявив про себе. З іншого боку – це індивідуальний смак перекладача та упорядника. Ми можемо зрозуміти, які саме твори і яких напрямків подобалися Павлу Грабовському. І, звичайно, він хотів, щоб улюблені ним поезії зазвучали українською не лише для нього одного.

Наприклад, австрійський поет і драматург Роберт Гамерлінг: «Не виспівуй про те, пташко, / Що навік пройшло: / І згадати про все тяжко, / Що колись було. // Не розказуй тим про долю, / Хто її не зна, / Хто несе саму неволю, / У ярмі кона. // Не воруш на кладовищі / Тиші-забуття; / Що для мертвих співи віщі / Про нове життя? // Тим, хто в горі, без кохання / Вік прожив, як день, / Не нагадуй безталання, / Не співай пісень!».

Або англійська поетеса доби прерафаелітів – Крістіна Россетті. Перекладач відтворив її ім’я як Христина. Ось український переклад Павлом Грабовським її знаменитого вірша: «Як лежатиму я в домовині німій, / Не тужи, не ридай наді мною; / Ні дерев, ні квіток на могилі моїй / Не сади, друже милий, весною. // Нехай буйна трава там зростає, нехай / Її мочить роса із дощами… / Хоч забути – забудь, хоч кохати – кохай: / Я не встану з холодної ями. // Люба тінь, холодок – їх не треба мені, / Бо навіки в землі заночую; / Не зворушать мене соловейків пісні; / Ні роси, ні дощу не почую. // Ясний ранок свіне, чи день білий мине – / Я дрімать собі нищечком буду; / Радий буду згадать все важке, все сумне, / А ще більше, як все те забуду». Поезія сумна, але завдяки тому, що були ці творці, ми пам’ятаємо і англійську поетесу, і українського поета-перекладача. Також цікаво те, що в оригіналі не збагнути, від чиєї особи монолог, бо в англійській мові неможливо за закінченнями зрозуміти, хто це звертається – чоловік чи жінка. (І цей вірш можна розуміти і так, і так). Відтак, українець відтворив у близькій йому манері – від чоловічої особи. Тобто, відтворюючи англійський вірш українською, Павло Грабовський фактично – може, несвідомо – написав про себе. Отже, це доля поета.

Узагалі впадає у вічі любов героя моєї статті до англійського, ірландського та шотландського романтизму. Це не лише сум, але й героїзм, а також і заглиблення – у природу, у себе. Також його приваблювала поезія про боротьбу. Наприклад, англійський романтик Персі Біші Шеллі. Один із його віршів поет переклав так (тут популярний на той час у романтичній літературі морський пейзаж): «Повій, вітре, згромадь хмари, / Страшну бурю підніми, / Реви, прірво, валяй скали; / Вдарте з силою, громи! // На всі боки плискай, море, / Шуміть, сосни вікові… / Враз оплачте людське горе, / Змийте туги світові!».

Або французька література. Знаменита поезія Поля Верлена, яку потім не один раз перекладали. Але зачин – у Павла Грабовського. Оскільки триває осінь, наведу приклад цього осіннього вірша. Читаючи саме цю українську версію, стає зрозуміло, що й це – портрет перекладача, його доля: «Хмура осінь. Голосіння / Безвідрадне світове / Зворушає знов боління, / Моє бідне серце рве. / Проминуло життя втішне; / Ледве дишу, весь поблід; / Спогадавши про колишнє, / Гірко плачу йому вслід. / Що ж? До краю треба плутать; / Вітер лютий дме в кістки, / Мов те листя мене крутить / Та швиря на всі боки».

Є в цих антологіях і любовна лірика. Наприклад, Сюллі Прюдом: «Тьохне соловейко чи запахне ружа, / Та й нема нічого, і тепло мина, / Замість його душу огортає стужа… / Де ж свята весна? // Все чогось шукає іншого людина… / Поцілунки щирі… Де їх дальший слід? / Що на світі певне? За зміною зміна… / Це вже з роду в рід! // Ненадовго тішить кохання щасливе, / Приязні з братерством не стає на рік… / Де ж те почування любе, незрадливе, / Що жило б повік?».

Несподівано бачити тут і французьку поезію прикладу декадансу. Наприклад, це надзвичайно цікавий і модний наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., але зі скандальною славою, символіст Шарль Бодлер. Але тільки справжній поет і перекладач може вловити, що це – талант і справжня поезія. Сьогодні Бодлер – це справжній, оцінений за заслугами, поет. Його читають і широко вивчають. Але на той час, коли ці вірші тільки з’явилися, вони шокували непідготованих читачів. Тобто – як і в інших ситуаціях – український перекладач виявив самостійне мислення і мужність, донісши до свого читача поезію цього автора. Зокрема, Павло Грабовський переклав такий бодлерівський вірш: «Що вам небо з довічними муками, / Що вам осуд законів земних? / Не злякаєш вас совісті гуками; / Добра слава, мовляв, для дурних. // Так ідіть же шляхами протертими, / Загрузайте в вонючім багні, / Де злочинства, знущання над жертвами, / Наче змії, клекочуть в огні. // Дурманійте нелюдською спрагою, / Мерзіть тіло, і душу, і честь… / Запечуться уста ваші смагою, / А в розпусті ви знайдете месть!».

Є в цій антології й менші відомі сьогодні, але цікаві поети. Наприклад, такий французький автор як Катюль Мендес. Перекладений вірш і сьогодні звучить дуже сучасно: «Геть щоденні близесенькі цілі, / Подамося в далекі краї! / Нас пригоди спинити не в силі, / Одірвати від гадки тії. / Хай о скелю розіб'ють нас хвилі, / Хай закрутять лихі течії, – / Сміло сядьмо в човни швидкокрилі, / Сміло правмо в чудовні краї! / Пошукаймо справдешнього раю, / Між краями найпершого краю, / Хоч помрем, не знайшовши його, / І для нас, може, навіть ніколи / Не розкриються світлі околи / Чарівничого краю того!».

У поезії він любив класичну форму. Це помітно і у власних віршах Павла Грабовського. Наприклад, «Мало нас, та се – дарма…», який закінчується так: «Мало нас, та се – дарма, / Міцна віра рушить скали… / Тим загибелі нема, / Кому світять ідеали!». Відомо, що поет вірив до кінця життя в ідеали.

Принципова позиція автора помітна в багатьох його віршах. Особисті переживання в нього переплітались із загальними (як і в шедеврах, які він перекладав). Ліричні герої багатьох класичних віршів були близькі Грабовському. Це видно в його власній поезії. Це, скажімо, такий твір: «Хай серце крається, хай збільшується рана, / Затроєна розпукою зневіри… / Душа моя, в сумну жалобу вбрана, – / Я певен: діжде свого свята – рана, / Зневаживши дрібні людські кумири. / / Вона квилить собі, підтята на хвилину, / Та минув час, встає свідомість владно: / Я певен нині, що всі муки скину, / Що збережу завзяття до загину… / О доле, доле! Де ти ділась зрадно?».

Узагалі впадає у вічі, що його лірика – афористична. Тому він обирав і зарубіжну класику, і сам надавав афористичності своїм віршам. Цікаво спостерегти перетікання, оскільки багато віршів Павла Грабовського не лише щирістю, інтонацією, але й формою цілком можуть уважатися шедеврами і досі звучать по-сучасному. Наприклад, такий вірш, до якого важко щось додати: «Легко сказати: не плач, не журись, / Смерті не клич за години, / Духом не падай, а жваво борись / За визволéння людини! // Легко сказати: та де їх знайти – / Ті загартовані душі, / Щоб спромоглися все лихо знести, / Очі заткати та уші? / // Легко сказати: та як від борця / Будемо ми вимагати, / Щоб він нічого, крім з терну вінця, / В жизні не смів забажати? // Легко сказати; та замість того / Звернемось краще до себе, / Щоб запитатись у серця свого: / Як рятуватись від тебе?».

Хотілося б, щоб переклади і власні вірші Павла Грабовського більше видавались і досліджувалися. Навіть не знаючи біографії автора, а читаючи ці тексти, можна переконатися в тому, що вони створені на високому рівні. А якщо врахувати умови, в яких писав цей поет і перекладач, то ми ще більше вражаємося. Отже, хочеться більш системного вивчення творчості цієї різнобічної постаті. Адже завдяки цьому поету ми – це ми, не кажучи про українську ідентичність і право на власну культуру.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).