Данте і його ставлення до зрадників
Данте у своїй «Божественній комедії» поміщає зрадників, вмерзлих по шию в льодяне озеро Коцит, з обличчями, зверненими донизу, у IX коло Пекла, вважаючи їх найсерйознішими грішниками, під охорону Люцифера.
Це IX коло поділено на чотири пояси: Каїна, Антенора, Птоломея та Юди. 
Зокрема, Каїн уособлює зрадників рідних, Антенор – зрадників батьківщини (це той, що зрадив Трою та ліхтарем з міського муру подав знак грекам до штурму), Птолемей – намісник в Єрихоні, який, запросивши до себе свого тестя і двох його синів, підступно вбив їх на бенкеті, як зрадників гостей, та Юда Іскаріот – зрадників своїх благодійників, який продав себе за тридцять срібників, зрадивши довіру Господа.
Чому саме таке ставлення у Данте до зрадників? Для цього потрібно повернутися в ті часи, коли писалася «Божественна комедія». Її, мабуть, не було б, якби не ґвельфи та ґібелліни, війна між якими для Данте була не порожнім звуком. Отже, дуже стисло та схематично.
Упродовж XII–XV століть в Священній Римській імперії відбувався перманентний збройний конфлікт між прихильниками Папи та імператора – так званні Війни ґвельфів і ґібелінів.
Ґвельфи асоціювали себе з Папою Римським. До них примикали, як правило, ті, кому не подобалися тиранічні замашки ґібеллінів, та ті, хто хотів зберегти більш-менш представницькі органи управління і свою участь у них – купці, банкіри та ін. У Флоренції, що тоді була центром європейської торгівлі, їхні позиції були досить потужні.
Їхні супротивники ґібелліни хотіли, щоб Папи не втручалися у справи незалежних італійських республік, міст та герцогств. В імператорі вони не бачили загрози своїй владі, адже він сидів в Ахені, за Альпами, і до Італії діставався не часто.
У результаті цієї боротьби у Флоренції владу захопили ґвельфи, всі ґібелліни були видворені з міста. Але політична боротьба тривала й далі: флорентійські ґвельфи розділилися на дві фракції – поміркованих білих ґвельфів, готових до примирення з колишніми політичними противниками, та папських радикалів – чорних ґвельфів.
Данте якраз і перебував в епіцентрі всіх цих політичних подій. Він був активним громадянином, брав участь у політичному житті рідного міста, воював за нього в перших рядах, у якийсь момент навіть обіймав посаду пріора. Але місто не відплатило йому подякою.
Правлячі позиції на той момент у Флоренції займали саме білі ґвельфи, до яких належав і майбутній всесвітньо відомий поет.
Але невдовзі в місті владу захопили чорні ґвельфи на чолі з Папою Боніфацієм VIII. Багатьох білих ґвельфів стратили, решту позбавили майна і вислали. У лавах вигнанців опинився і Данте. Більше того, повернення на батьківщину обіцяло йому страту через спалення. Перспектива, скажу вам, така собі.
Свою «Божественну комедію» Данте писав уже «в еміграції», тому не дивно, що багатьох своїх політичних противників він помістив у пекло. Наприклад, Папу Боніфація немало-небагато у восьме коло, за симонію.
До білих ґвельфів Данте належав невипадково. Він покладав великі надії на сильного імператора, який одного разу перейде Альпи, припинить міжусобні чвари та об’єднає Італію. Він настільки вірив у цю ідею, що коли імператор Священної Римської імперії Генріх VII Люксембурзький направив свої озброєні стопи до Італії, захопив північні території і навіть обложив Флоренцію, він його підтримав. Для флорентійських чорних ґвельфів це була зрада.
Саме тоді він пише свій трактат «Про монархію», де дає теоретичне обґрунтування ґібеллінству і розкриває свою ідею всесвітньої монархії. Але Генріх VII не виправдав дантівських надій. Імператор не об’єднав Італію, не навів лад, а тільки ввів там нові податки. Не захопив він і Флоренцію та не повернув Данте із заслання.
Флорентійці Данте цього не пробачили – ні під жодну з амністій він не потрапив.
До кінця життя він так і не повернувся на свою улюблену батьківщину, двадцять років провів у поневіряннях по Європі і помер у Равенні, далеко від рідного дому.