Іван Карпенко-Карий – новатор української комедії

Чи любите ви комедії? Це справді терапевтичний жанр – особливо, якщо розумна комедія. Є класичні, які живуть століттями. Проте… коли саме в нас виник цей жанр?

Дуже давно. Український фольклор відзначається гумором. Можна згадати традиції мандрівних дяків та інші дійства, побудовані на комічному. Але що сказати про комедію, написану саме як текст? І яка може бути високою літературою?

Про цей жанр іще сказано в «Наталці Полтавці» Івана Котляревського, де Петро, який побував у місті та бачив комедії в театрі, висловлюється так: «Се таке диво – як побачиш раз, то і вдруге схочеться».

А що сказати про справжнє реформаторство нашого театру, який став професійним у ХІХ столітті, попри всі заборони на українську культуру? У «Сурмі» вже була моя публікація про театр корифеїв. До його репертуару також входили п’єси класика, якого вивчають у школі, але якого ми ще як слід не знаємо.

«Це зачарований будинок! Тут все і страшно, і смішно, і цікаво!» Ці слова з «Паливоди XVIII століття» можуть бути мотто до всієї творчості одного автора, народженого у вересні. Це Іван Карпенко-Карий (1845–1907), справжнє прізвище якого Тобілевич. Він походив із дворянського роду, але обрав українську ідентичність, коли це було небезпечно.

Його ім’я носить Київський національний університет театру, кіно і телебачення. Цього автора увічнюють. За його п’єсами створювали фільми. Драматургію ставлять у театрі. 

Ми вивчали його п’єси «Сто тисяч» і «Хазяїн». З менш відомих можуть згадати «Мартина Борулю», «Безталанну», «Суєту», «Житейське море», «Чумаків», «Саву Чалого»… Але насправді наш класик набагато різноманітніший. Тематика його творів – українська, але Карпенко-Карий рано почав читати зарубіжних геніїв – від Шекспіра до Кальдерона, від Дідро до інших – і будував власні твори на європейських засадах, знаючи, що таке справжня драматургія (помітно, що його п’єси нелінійні та часто з підтекстом). Якщо уважно читати, то ці тексти набагато складніші. А ще ці комедії не просто для сміху. З-поміж них є й трагікомедії («Хазяїн», «Житейське море»…), тобто автор явно модифікував жанр. Ерудицію Карпенка-Карого помітно в багатьох п’єсах. Наприклад, актор Іван Барильченко в «Житейському морі» каже: «Усе життя людське – спектакль: траґедія, комедія, мелодрама, і фарс, і оперетка – разом усе». Хіба це не перегук із Шекспіром і написом на театрі «Глобус»: «Світ – театр, і люди в ньому – актори», або «Весь світ лицедіє»? (Власне, схожі тези висловлювали ще до англійського генія). 

І що ми знаємо з біографії нашого драматурга? Наприклад, не так відомо, що він народився у тодішній Херсонській губернії (а нині це Кіровоградська область), а вмер у Берліні. Що розширив і розвинув жанр комедії. Що мав непросту долю. Що втратив дружину і доньку. А хутір, який йому належав і де його поховали, звався Надія. Сьогодні там – музей Карпенка-Карого. Але про все – за порядком.

Він походив із дуже талановитої родини Тобілевичів – яка й створила театр корифеїв. Був братом акторів і режисерів Миколи Садовського, Панаса Саксаганського і співачки-сопрано та актриси Марії Садовської-Барілотті. Псевдонім обрав собі сам. Починав як чиновник, але за літературну і нелегальну діяльність був оголошений неблагонадійним, звільнений. А ще замолоду грав в аматорських виставах – може, звідси бажання зробити театр професійним? І це в Тобілевичів вийшло. Він заарештовувався, пережив висилку… але активно писав і друкувався. Власне, у 80-х рр. ХІХ ст. почав як плідний драматург. Він не боявся протестувати (як і Панас Саксаганський) проти переслідування українського театру. 

Чи можна застосувати стару літературу до сучасних потреб? Так! Наприклад, коли читають або дивляться фарс Ярослава Стельмаха «Кохання в стилі бароко», не всі замислюються, що це – перероблена комедія Карпенка-Карого «Паливода XVIII століття». Бароко – наша культура, барокова доба асоціюється саме з українською ментальністю. Високе – і низьке, божественне – і рясна орнаментальність, краса релігійних споруд, безліч символів… Алегоричне – і земне. Тому стільки гумору, герої часто комічні, їхні любовні зальоти то щирі, то смішні (стільки незручних ситуацій!) Так, у «Паливоді…» починається веселим бенкетом, на якому співають українські пісні – про комарища, наприклад. І раптом (у мистецтві важливе це «раптом») головному герою – безіменному графу – доповідають: «Скривдили тебе, ясновельможний пане! Банітою, паливодою об’явлено, до двору не пускають, у Варшаві жить забороняють!

Тхоржевський. А за що? Що ми зробили? Що п’ять сел спалили, три сейми розігнали та чотирьох панянок украли?

Турський. Але ж і заміж ми їх віддали!».

Наприкінці все завершується щасливо. Виявляється, головний герой усіх розіграв перевдяганнями, містифікаціями та іншими колізіями. Він удає «поганого хлопця» (точніше, інші розігрують гостей, розповідаючи небилиці про графа), насправді виявляючись добрим. Варто просто прочитати цей твір. Нарешті, граф обіцяє бути зразковим у всьому: «Кінець комедії… Просю вибачить, що попали на один із самих поганеньких моїх жартів, але він скінчився, артисти переодяглися і раді будуть, коли ролі свої добре грали і уподобались гостям хоч трохи». І його наречена Ядвіга реагує так: «Я згадуватиму цей жарт до смерті, бо він скінчився для мене дуже мило». Що це було? Просто жарт чи сон? – Вирішувати глядачам і читачам!

Ця комедія – і розважальна, і розумна. Сам Іван Карпенко-Карий, спостерігаючи тодішній театральний репертуар, писав, що публіка явно переросла його, а «легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку». Тому його тексти – суцільна протилежність цьому стереотипу. У творах автор теж фактично висловлював власні погляди на те, що таке справжнє мистецтво: «Сцена ж – мій кумир, театр – мій священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетику…» (так каже головний герой «Суєти»). Адже все писалося тоді, коли назріла проблема: яким бути новому українському театру?

Ще з цих творів можна збагнути, яким був тип тодішньої нової людини – українського інтелігента. Або що таке бути актором і мати талант.

А якщо ми просто читаємо тексти? Виявляється, і сьогодні вони дуже життєві. Наприклад, у «Суєті» Іван каже: «Є люде, що вік працюють, життя творять, – це ваш чоловік, Карпо, мій брат, падаю ниць перед ним…». Це справедливі слова, проте сам Іван виявляється не дуже позитивним, бо за його словами: «Я ж попав на корабель непевний, кораб розбито й викинуто мене на берег, я обмок, замерз, сушусь і гріюсь, а всі кричать: ледащо! Підождіть! Дайте обсохнути й нагріться!» насправді мало що стоїть (з тексту читачі розуміють, що Карпо фактично утримує свого інтелігентного брата). Іванові самозвинувачення: «От і я: покруч, каліка, і живу в тебе на шиї! Ти не сердься на мене, що нічого не роблю – я скоро візьмусь за діло» – насправді риторика, бо Карпо очікувано відповідає: «Одпочивай, одпочивай!» Отже, наскільки самостійний Іван? Вирішувати авдиторії. Або розгляньмо, скажімо, відому трагікомедію «Хазяїн». Цей твір визначають саме як трагікомедію (а не просто комедію), бо наприкінці відверто сказано про скору смерть заголовного героя. Її не показано на сцені, трагічна кінцівка буде позасценовою (і в цьому автор виступає як новатор), і героя, попри його вади, справді шкода. Тобто сьогодні цей твір не можна розуміти так просто.

Про свій текст автор писав: «“Хазяїна” мені розрішили [тобто дозволили цензурою, зокрема ставити на сцені. – О. С.], комедія се дуже серйозна, і я боюся що буде дуже скучна для публіки, яка від комедії жде тільки сміху, “Хазяїн” же зла сатира на чоловічу любов до стяжання і жодної іншої мети, стяжання задля стяжання, скільки сьогодні серед нас таких? Багатства задля багатства, я сам бачу, що це найкраща моя комедія і навіть не то найкраща, а вже такої й не напишу». Її сюжет знають, тому варто просто по-новому прочитати цей твір. Зазначу, що ні читати, ні дивитися «Хазяїна» аж ніяк не нудно. 

Багато цитат із цієї трагікомедії стали крилатими. Зокрема, це слова Золотницького: «Ах ти... хазяїн, та й більш нічого!». Або головний герой – Терентій Пузир – так каже про своє досягнення статусу мільйонера: «…то з степу не вилазив, а тепер почав між люде виходить, і треба оглядатись, що люде скажуть. І без людей погано, і з людьми погано». Або слова Золотницького про гусаків: «Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила!»

А ще є цікаві епізоди. Наприклад, Марія Іванівна замовляє своєму чоловіку Пузирю на іменини сюрприз – розкішний халат. Про вишивку просить майстриню так: «Ви ж, голубочко, настьогайте підкладку густо-густо узорами; на полах вишийте в гладь буряки з розкішним бадиллям, а на бортах вишийте барана і овечку. Та зробіть так, щоб він зразу побачив, що вещ дорога, а продається дешево! Розумієте?» Може, це звучить смішно, але малося на меті, щоб усі бачили, який бізнес у Пузиря – барани, вівці та буряки. Хоча дочка, Соня, намагається відрадити матір, «бо вийде смішно», і пропонує візерунки квітками, та не погоджується, вважаючи, що квітки личать лише молодому. І далі показовий діалог із Золотницьким: «Золотницький. О, а це що? Халат? I який розкішний – диво! Певно, дочка примусила справить?

Пузир. Простісенько купив сам.

Золотницький (розглядає). Та воно й видко, що сам: Софія Терентіївна овець та буряків на халат би не посадила.

Пузир. А що, хіба вам не до вподоби?

Золотницький. Як можна, чудово! Вівці і буряки – символи хазяйства! Оригінальний смак! Хоч на виставкуі Може б, ти мені продав цей халат?» Хоча тодішній авдиторії вибір «дизайну» такого халату здавався кумедним – і може здатися таким і нам, – але автор показав героя й як неформала. На свої статки Пузир міг собі дозволити носити такий халат, який хотів. Або: багато хто пам’ятає, як хазяїн підстриг собі бороду, щоб було видно орден. На той час така зміна була просто шокінгом, нікому не спадала на думку – а Пузир це зробив. Знову – вибір неформала. Тобто в деяких речах він міг знаходити власні шляхи, причому не боявся цього. Отже, цей образ неоднозначний, якщо уважно читати. Також, до речі, показано, що заголовний герой явно любить свою доньку Соню – інакше не віддав би її до гімназії (яку дівчина скінчила із золотою медаллю) та не створив би дитині високий рівень життя. Так само, якби персонажу як слід розтлумачили, навіщо витрачати кошти на пам’ятник Котляревському, може, той би й погодився увічнити своє ім’я як меценат. У творі неодноразово підкреслюється неосвіченість героя – у чому, звісно, немає його провини. (Натомість він дав уже кращу освіту дочці). Цікаво, що талантами дочка, певно, удалась у батька, бо про себе хазяїн каже: «Я сам любив і люблю спів», а про Соню відгукуються, що вона співає та грає на піаніно. Показано, що Пузир не цурається своїх простих на перший погляд смаків – і цією безпосередністю спочатку припав до душі нареченому Соні, учителю гімназії Калиновичу (хоча й проти нього як потенційного зятя, сватаючи дочку – за законом жанру – за багатого). Наприклад, герой хвалить гарний голос Калиновича та каже: «Отакий у мене був колись чабан: як заспіває, то всі плачуть!.. Що ж, неграмотний, – а вже я його вивів би в діякони. Ай співав, ай співав! Як заведе, бувало, „Он з-за гори, з-за лиману”…». Або хвалить рідний степ, з якого почав свою кар’єру: «Який там в книжці степ? От якби він побачив справжній степ без краю, на котрім де-не-де мріють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укриває і шумить, шумить… Я всю молодість провів у степу…». На це Калинович реагує: «А ви поетично малюєте степ… Талант!» Тобто в Пузиря багато хороших задатків, яке задавило життя. 

Можна багато писати про нашого драматурга. Науково його досліджують. Але цього замало. Треба, щоб ці книги більше видавалися. Адже недарма в побутових розмовах ми мимохіть цитуємо ці п’єси, навіть не завжди пригадуючи, хто автор.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії«Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви(Львів)