Владислав «Чабі» Чуб: історія молодого звитяжного офіцера
Владиславу – 22 роки. Він народився в невеликому містечку Жашків на Черкащині. Має молодшого брата Артема, зі школи любив займатися спортом та військовою підготовкою. Саме зі шкільних років він хотів стати військовим через події в 2014 році. Його дитяча ціль привела вже молодого хлопця до Національної академії Національної гвардії України. Повномасштабне вторгнення росії в Україну підкорегувало термін навчання: після дострокового випуску у 2023 році він став командиром взводу в одній із найбільш боєздатних військових частин «Гвардії Наступу» «Рубіж». Під час служби на Бахмутському напрямку отримав складне поранення й наразі перебуває на реабілітації у США. У свої 22 має звання старший лейтенант, нагороди «За оборону Харкова» та «Честь. Слава. Держава.»
Це те, що Влад розповів мені про себе. Я ж знаю його як свого земляка – ми обоє родом із Жашкова. За його історією слідкує все наше містечко і неймовірно пишається ним. Яким було моє здивування, коли під час підготовки одного з матеріалів в «Сурму» із заходу в Чикаго я впізнала його на світлині. Так почався наш шлях особистого знайомства.
У цій біографічній підводці бракує ще одного факту: у Владислава є наречена Діана. Історія цих молодих людей заслуговує уваги всього світу, і вони поділилися нею з вами, шановні читачі: Владислав – в онлайн-форматі зі США, Діана – за чашкою кави у Києві.
Діані – 20 років, вона студентка Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого в Харкові. Так уже склалася доля, що Влад також навчався в Харкові в Національній академії Національної гвардії України:
«Ми були знайомі через знайомих, підписані одне на одного в інстаграмі. Я знала, що є там такий... Точніше, я, мабуть, навіть не знала, що його звати Влад – знала його як “Чабі”. В нас не те, щоб було спілкування: інколи відповідав на мої фото компліментами. Але тісно ми не спілкувалися.
Навесні 2023 року в мене був переломний період у житті: другий курс, паралельно робота – все разом, мені вже почало здаватися, що юристки з мене не вийде. І Влад став тим, хто мене підтримав і нічого не вимагав натомість. Почалося спілкування, ми бачилися декілька разів, але не йшлося про те, що це побачення.
Він продовжував службу, але час від часу нам вдавалося бачитися. Дівоча інтуїція мені підказувала, що я йому подобаюся, але Влад натяків не давав. Одного разу він приїхав – був поцілунок і… ми почали зустрічатися».
Дівчина з усмішкою ділиться, що згодом Влад зізнався, що відразу вирішив: Діана – його майбутнє.
«Він, навіть коли мені робив пропозицію, мене не питав, чи ти вийдеш за мене. Він сказав: “Ти вийдеш за мене”. Все».
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Діана з батьками поїхала до Вінницької області, Влад же війну зустрів в навчальному центрі військової академії, який розташований недалеко від кордону з ворогом:
«24.02.2022, коли росія напала на Україну, я був у нічному караулі разом зі своїми побратимами. Наш центр почав обстрілювати ворог і нам довелося виїхати звідти – так ми вирушили на оборону м. Харків», – згадує Влад, принагідно зауважуючи, що випуск його був достроковим.
Згодом вирушили на навчання, після випуску Влад потрапив до бригади швидкого реагування Нацгвардії «Рубіж» – однієї з найбільш боєздатних військових частин «Гвардії Наступу» на посаду командира взводу.
Діана ж пригадує: був період, коли Влад був на охороні військового об’єкту у Києві, вона мріяла про спільне життя. У листопаді закохані відсвяткували день народження Діани, за тиждень Влад отримав кілька вихідних. Вона запідозрила, що, можливо, це означає, що на нього чекає ротація, але коханий запевнив її, що все гаразд. У неділю вранці Владислав розбудив Діану та повідомив, що їм потрібно до військторгу та інших магазинів, адже завтра він вирушає на ротацію:
«У мене почалася істерика, я запитувала, чому він нічого мені не сказав. А він відповідає: “Я не хотів, щоб ти ці дні думала про те, що я їду”».
Уже ввечері того дня Влад ночував у військовій частині, а вранці вирушив на ротацію.
«Відтоді я пам’ятаю кожен свій день: майже не спала, толком не їла, у мене такий був стрес… Ти заходиш на семінар, пару, на роботу, намагаєшся триматися – тебе різко накриває. Потім чекаєш від нього повідомлення, воно приходить, ти хапаєш телефон, де він пише “Все добре”.
Ти така “вау, класно все, все добре”. І проходить 15 хвилин цієї ейфорії. Він каже, що напише пізніше, і ти знову чекаєш наступного повідомлення. Ти постійно про нього думаєш».
Водночас Діана запевняє, що завжди розуміла його:
«Там його хлопці, він офіцер – він не міг бути не там».
Наприкінці грудня 2023 року Влад приїхав у відпустку:
«Де ми тільки не були. І в його батьків, і в моїх, і гуляли скрізь, і в кіно. Жінка військового мене зрозуміє, що коли він приїжджає додому, – ти живеш.
А коли він їде – все. Ти не живеш, ти знову чекаєш моменту, коли він приїде.
Отже, ми поїхали в Буковель. Купили Владу все необхідне для катання на лижах, хоча він і казав, що його військова форма також підходить (сміється). Він став на лижі і в нього вийшло!
Там, у Буковелі, він мені й освідчився майже під бій курантів. Але “майже”, бо він не міг дотерпіти – казав, що вже хотів це швидше зробити!»
По поверненню з Буковеля вони відсвяткували день народження Влада, і він знову вирушив на фронт.
«На позиціях було важко, як фізично так і морально, але завдяки побратимам, які поруч з тобою, ці труднощі забуваються. В будь-якій ситуації домагає гумор, без якого на передовій взагалі ніяк», – ділиться Владислав.
Він додає: «Велика проблема суспільства в цивільному житті те, що люди недооцінюють ворога, народ уявляє їх, як “чмобіків”, і це велика проблема. Тому що людям навʼязали ці думки, що ми воюємо з “чмобіками” і перемога уже наша. Але не потрібно забувати, що в них є професійно підготовлені підрозділи, великий ресурс у боєприпасах, зброї, людях та всебічному забезпеченні».
9 березня 2024 року в Донецькій області Бахмутського району під час прильоту міни 82 калібру Владислав отримав поранення, внаслідок якого у нього висока ампутація двох нижніх кінцівок.
Того дня Діана з батьками була в театрі. Під час вистави Влад вийшов на зв’язок, тим часом на сцені актори відігравали пару закоханих, яких може розлучити тільки смерть. Наші герої, як зазвичай, обмінялися повідомленнями… а близько за пів години Владислава поранило.
Наступного ранку Діану розбудила мама, яка плакала. Першим питанням дівчини було: «Живий?» Далі почався новий розділ їхнього життя. Діана зі своїми батьками зустрілася з батьками Влада й вони вирушили у Дніпро, де в госпіталі перебував Влад. На прохання героїв інтерв’ю ми не називатимемо лікарні, де перший час після поранення перебував воїн, адже цей період є вкрай неприємним, зокрема через неетичне ставлення медперсоналу, халатність і взагалі, Діана переконана, що одну з нижніх кінцівок можна було врятувати.
У Дніпрі Влад пролежав у реанімації 5 днів і жодного з них не пам’ятає. Діана натомість пам’ятає кожен день, під час якого усіма силами виборювала для коханого майбутнє. Пригадую, що під час інтерв’ю я була вражена силою цієї тендітної дівчини. Один із таких епізодів: Діана завжди була усміхненою біля лікарняного ліжка нареченого, налаштовувала батьків, щоб тримали себе в руках, адже вони так всі зараз потрібні йому.
Згодом Владислава перевели в госпіталь у Києві, паралельно Діана та рідні шукали організації, які б взялися за його протезування. В Україні ніхто не міг взятися за таку складну справу.
PROTEZ FOUNDATION відгукнулися на їхню заявку, та сказали, що можуть допомогти. Пряма мова Влада:
«Тому що тут хлопців з такими ампутаціями та навіть вище уже протезували, але в клініці, яка розташована в США. Команда Protez Foundation допомогла нам зробити всі потрібні документи для вильоту за кордон на протезування. Переліт був важкий, але це того варте.
В аеропорту нас зустріла українська діаспора. Надзвичайно приємно було, що в США є люди, які небайдужі до наших захисників та зустрічають наче рідних. Тут завдяки їм ти відчуваєш себе, наче вдома.
Наразі я займаюсь уже на протезах, вчуся ходити, займаюсь реабілітацією та потихеньку звикаю до нових ніг. Насправді, це дуже важко і не завжди твої очікування справджуються.
Але завдяки хлопцям, які перебувають зі мною на протезуванні, всій команді Protez Foundation та рідним, які дають мотивацію та підтримують, ти працюєш, щоб довести – ти можеш!
Насамперед я дуже хочу подякувати Юрію Арошідзе, Якову Градінару та всій його родині, які працюють у команді Protez Foundation. Це надзвичайно крута родина, яка щодня, з ранку до вечора працює з нами без вихідних. Це люди, які роблять для нас все, для того, щоб ми повернулися знову до повноцінного життя. Це родина, яка викликає велику повагу у кожного пацієнта. Я дуже вдячний їм за те, що вони роблять для мене та хлопців!
Також вдячний волонтерам Міннеаполісу та Чикаго, які дуже сильно нас підтримують. Їх багато, але кожен з них для нас робить дуже багато і кожен з них по-своєму нам допомагає та підтримує. Це надзвичайно круті люди, без яких було б нам тут дуже важко.
Особливо хочу виділити Володимира Долинку – волонтера із Чикаго. Володимир Долинка – людина, яка віддається для воїнів всім серцем та душею. Наскільки добрих та щирих людей я ще не зустрічав. Кожного з нас він любить по-своєму, як дітей, а ми навзаєм дуже любимо та поважаємо його.
Щоразу, як він приїжджає, обовʼязково привозить для наших воїнів медикаменти, колісні крісла, ортопедичні подушки та багато всього іншого, щоб хлопці почували себе комфортно та в них нічого не боліло».
Поки Влад наполегливо працює, Діана ділиться їхніми мріями та надіями, які, як я переконана, обов’язково здійсняться. Наразі у пари є чудова дівчинка мальтіпу «Пуля», а далі – вони мріють про весілля, донечку та будинок. Діана, усміхаючись, уточнює, коли буде весілля: «Коли Влад піде і зможе мене на руках покрутити». Вони – янголи-охоронці одне одного, чиста історія кохання, приклад сили та сміливості.
Насамкінець нашої розмови Діана звернула увагу на вкрай важливу проблему українського суспільства – невміння соціуму приймати військових після поранення та відсутність реальних кроків до безбар’єрності. Це важлива тема, яка є нагальної для мільйонів людей в Україні: відсутність емпатії, розуміння та необхідної інфраструктури – це ще один ворог наших захисників, які своє життя ставили щитом між нами та ворогом!
Життєва історія цього молодого героя має нагадувати вам, завдяки кому ще існує Україна та українці. Пам’ятайте про це щодня, і свою подяку висловлюйте донатами та безпосередньою підтримкою!