Не треба боятися – всього навчають у війську. Інтерв’ю з військовослужбовцем

– Віталію, з якого часу ви на службі?

– З 13 березня 2022 року. Раніше не служив, але до повномасштабного вторгнення займався волонтерством. Я сам з Луганщини. Як почалася повномасштабка, приходив до військкомату. Але з початком бойових дій наш військкомат евакуювали. Натомість заїхала Нацгвардія, яка на контакт з місцевими неохоче йшла зі зрозумілих причин. Попри це я залишав їм свої контактні дані. Сидіти склавши руки не було коли, тож ми всіляко допомагали: привозили необхідне, закуповували, що могли дістати. Хоча на той час і ринки вже були майже порожні.

– Скільки часу займались волонтерством?

– Волонтерив з самого початку війни, тобто з 2014 року. І хоч білою вороною себе назвати не можу, а проте на той час багато моїх земляків, на превеликий жаль, мали проросійські настрої. І тут навіть не пропаганда стала головною причиною, пропаганда почала працювати активно пізніше. Річ у тім, що це близько до кордону, всі їздили туди на роботу: на москву, на північ росії і в ближні регіони на підприємства. А по-друге, елементарно на рівні побуту так повелося, що навіть телебачення тільки російське й дивилися. Та повзуча окупація починалася якраз із телевізора та засобів масової інформації. Хоча перед початком повномасштабного вторгнення більшість вже була з проукраїнськими поглядами. Людей, які відкрито підтримували ворога, стало набагато менше.

– Коли вас мобілізували, то куди відправили спочатку?

– В один із навчально-тренувальних центрів, де навчався на електрика. За цивільною освітою я електрик хімічних підприємств. Працював на підприємстві, яке займало значну нішу на ринку українського картону. У нас замовляли картон великі компанії. Після 2014 року переорієнтувалися на європейський ринок, робили ящики на Польщу, Ізраїль, Словаччину, Єгипет та багато інших країн.

– А що зараз з тим підприємством?

– Розвалили, спалили, вивезли обладнання в росію. Дуже шкода, в нас якраз оновили потужності. Модернізували лінію виробництва, навіть в Євросоюзі не було такого. Іноземний інвестор вкладав гроші, все йшло добре, поки не прийшли окупанти. 

– Але повернімося до вашої служби.

– Отож я отримав військово-облікову спеціальність електрика. А з навчально-тренувального центру за розподіленням потрапив у Самбір у вогнеметний батальйон. Згодом отримав і ВОС вогнеметника. 

– Далі були бойові виїзди?

– Спочатку відправили у Краматорськ, потім був у складі підрозділів на Харківському контрнаступі, потім у Лимані. Безпосередньо до бойових дій був залучений, коли вже нас перекинули на Запорізький напрямок. З кінця серпня по середину листопада 2023 року в складі 14-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії «Червона калина» брав участь у боях в районі Роботиного, Вербового. Чогось гостросюжетного розказувати не буду, але скажу так: ми сумлінно виконували накази командирів і робили свою справу.

– На фронт не тягне?

– Хочеться брати участь у бойових діях, адже треба звільняти нашу землю. І хочеться щось корисне зробити у своєму житті. Тим паче що моя мала батьківщина під окупацією, хоч ми з сім’єю і виїхали. Мусимо вибити ворога з нашої землі і відновити територіальну цілісність України.

Я, наприклад, повністю перейшов на українську мову у 2022-му. З 2014 року намагався переходити, але було важкувато, все-таки оточення відіграє свою роль. До того ж на роботі у професійному спілкуванні надалі використовувалась російська мова: треба швидко реагувати, відповідати, говорити. І відповідно українською не вдавалося. Але зараз я вже навіть думаю українською. 

– Які зміни можете згадати після 2014 року?

– У 2014 році у липні ЗСУ відбили в окупантів наше місто і фактично лінія розмежування з тимчасово окупованими територіями проходила в нас по місту. Українські пости стояли уже за містом. Після того як відбили, життя помітно змінилося. Зробили освітлення у місті, провели ремонт та переобладнання лікарень, шкіл та інших навчальних закладів. Купили спецтехніку для прибирання вулиць, машини швидкої допомоги та пожежні. Вкладалися гроші в розбудову спорту та дитячих центрів. З 2015-го концерти почали проводити, масові заходи культурно-просвітницького характеру, а до того такого майже не було. 

Звичайно, це залежало і від місцевої влади. Але і так звана політика лагідної українізації далася взнаки. Люди охоче відгукувались. Хоча коли я свого сина хотів віддати в українську школу в перший клас, мені не вдалося. Не було місця. І елементарно не було педагогів. 

– Зараз тривають бойові дії на Курщині. Яка ваша думка про такий поворот подій? 

– Наше командування правильно робить, що не анонсує такі операції. Навіщо це робити? І військові наші все правильно роблять: для росіян той рейд був неочікуваним, вони навіть уявити не могли, що українці наберуться такого нахабства, прорвуть їхній кордон. Але нехай росіяни краще там все розвалюють, як вони вміють, а не в нас на наших територіях. Вони зараз будуть перекидати туди техніку, щоб стабілізувати фронт. А нам треба більше зброї. Вважаю, що і мобілізацію треба активніше проводити. Не час ховатися, а ворога треба спиняти на початкових рубежах. Не можна пускати їх далі, бо вони просто знищують все на своєму шляху. Як східняк, можу запевнити, що на сході України люди тепер це більше розуміють, бо на власні очі побачили, що це за ворог і що це за війна.

– Що може змінити хід війни?

– Однозначно технології. Зараз все по-іншому, ніж було навіть у 2022 році. Взяти хоча б дрони – безпілотники у повітрі, на землі і на воді. Ефективність їхня очевидна, і менше втрат особового складу. 

– Нещодавно була новина, що міністерство кодифікувало новий вогнемет. 

– Так, це є найпотужніша зброя в піхоті. За руйнівною дією і потужністю вибух прирівнюють до артилерійського. Це зброя, яка випалює все. Вона ефективна і створена для взяття фортифікаційних споруд. У нас були успішні застосування на Запорізькому напрямку. Зараз ми у стадії позиційної війни, позиції ворога укріплені, до них не під’їдеш просто так. Натомість треба довго йти, щоб вийти на позицію і вразити ціль. Специфіка роботи з вогнеметом насамперед у тому, що він важкий, його треба нести три-п’ять-десять, а то й більше кілометрів. 

Але працювати з вогнеметом може практично кожен, треба мати треновані ноги і міцну спину, опанувати правильну посадку, вивчити принцип роботи. Не треба боятися, всього цього навчають у війську.