Пом’янули убієнних голодом, помолились за мир в Україні

…Сухий терновий вінок, обв’язаний чорними стрічками. Смуток. Смерть. Пам’ять. Трагедія минулого. Біль дня нинішнього. І віра у благословенне Господом майбутнє. Воно буде – майбутнє, обов’язково буде. Адже глянь: з-поміж сухого гілля проростають червоні маки, жовтогарячі соняхи і блакитні, мов чисте небо, волошки. Усе, що хоче жити, чіпляється за найменший шанс на життя. Бореться за життя. І має право на життя.

Хіба ж не стосуються всі оті слова нашої неньки-України? Ще й як стосуються! Бо немало на її віку випало тернових шляхів, немало трагедій та випробувань. Та вона витирала кров і сльози, здіймала свій погляд до неба, до сонця, до Всевишнього і знаходила у собі сили жити далі.

Однією із таких трагедій був у долі України і українців Голодомор 1932-33 років, який у нашій державі законодавчо визнаний актом геноциду українського народу. Адже, за деякими підрахунками, жертвами голодної смерті стали тоді 10 мільйонів осіб. Жертвами голоду, штучно спровокованого, але продумано організованого нашим одвічним ворогом – московією, яка завжди хотіла тримати у покорі непокірних українців. І нищила нас – тюрмами, сибірами, голодоморами…

90-ту річницю тих трагічних подій ми відзначали два роки тому. Але вшанування пам’яті жертв голодомору не має обмежених часових рамок. І говорити на цю тему не буває забагато. Тому що не увесь цивілізований світ підтримав факт визнання Голодомору геноцидом українців. Тому що московія так і не відповіла за свої страшні злочини проти українців. Тому що непокаране зло має властивість повертатися і повернулося – знову проти українців. Цього разу війною, яку розв’язала росія на нашій мирній землі, проти нашого мирного народу.

А тому ми повинні повсякчас привертати увагу світу до справжнього обличчя кремлівських диктаторів. Ми повинні розповідати світові про їхні злочини у минулому і в нинішньому дні. Ми повинні розповідати про це своїм дітям, щоб кожне наступне покоління знало, якою дорогою ціною давалася Україні незалежність, скільки крові і мук, скільки терпінь, страждань і смертей покладено на її олтар. І відповідь на запитання, чому сьогодні, на початку ХХІ століття, українська земля знову зрошується кров’ю і сльозами, слід шукати в нашій історії. І переконуватися, що ворог у нас і нині той самий. Той ворог, що тоді хотів нас знищити голодом, а сьогодні хоче знищити війною.

Ось чому Фундація Українського Голодомору-геноциду (США) проводить активну діяльність з поширення знань про історію Голодомору, організовує заходи зі вшанування пам’яті жертв цієї насправді великої трагедії українського народу. 

Упродовж останніх років кілька таких зустрічей відбулося і в Чикаго. Їх проводять здебільшого при церквах, які стали для українців за кордоном осердям і духовного, і національно-патріотичного наповнення.

Чергова зустріч відбулася минулої неділі в Українській Православній катедрі святої Покрови. Панахида, яку відправили священники кількох церков різних конфесій, зібрала під куполом храму його парафіян, представників громадських організацій, патріотичну молодь української громади. Лунала спільна молитва за упокій душ невинно убієнних голодом. Лунала спільна молитва за мир в Україні, де імперська москва організувала новітній геноцид українців методом війни. На цих важливих віхах української історії зробив акцент у своїй проповіді настоятель церкви святої Покрови отець Анатолій.

Після панахиди в прицерковній аудиторії був організований «Голодний обід», в ході якого присутні слухали хвилюючі промови настоятеля парафії святого Андрія Первозванного у місті Блумінгдейл митрофорного протоієрея Віктора Полярного, президента Фундації Українського Голодомору-геноциду (США) Миколи Кочерги. Ведучий зустрічі Іван Яресько представив присутнім і спеціальних гостей – науковців-істориків, запросивши їх до слова: доктор Вікторія Малко виступила із доповіддю «Голодомор як геноцид у світлі Конвенції ООН», а доктор Ольга Бертельсен зупинилась на питанні «Спроби росії привласнити та переписати українську історію». Емоційно доповнили виступи промовців своїми піснями та інструментальними творами юні бандуристки під керівництвом Мотрі Пошиваник-Каудиль.

Наша історія – то справді бездонна тема для роздумів і для висновків. І для єднання українців. Особливо ж – у найважливіші моменти, коли протистояти злу і насильству можна тільки разом. Коли тільки разом можна здолати московську нечисть, яка хоче одного – щоб нас не було. Але ми будемо. Після голодоморів відродилися і тепер не здамося. Бо з нами – правда і Господь.

Фото редакції газети «Сурма»