Дуб-патріарх, Медвинська республіка і гора Тотоха

Коли, як не влітку, найкраще мандрувати Київщиною?! Поціновувачам краси і таємниць пропоную завітати до прадавнього села із соковитою назвою Медвин ( і мед, і вино).

Найкраще їхати до Медвина власним транспортом (по Одеській трасі, повернути за Білою Церквою). Легко дістатися й автобусом із Богуслава. А як знайти гору Тотоху чи Медвин дуб, – вам розповість кожен зустрічний. Люди у Медвині щирі, відкриті, сердечні. Справжні.

Медвин – дуже давнє поселення. Один з тамтешніх археологічних скарбів – Панцир Білогрудівської культури, знайдений тут на початку ХХ століття (на жаль, зберігається в Ермітажі). Медвинці кажуть, що й досі на полях поблизу села можна знайти «послання» з трипільської та скіфської доби.

ЯК РЯТУВАЛИ МЕДВИН ДУБ

Перше, що варто побачити, – це Медвин дуб. Висота диво-дерева сягає 25 метрів, а стовбур – з шестиметровою окружністю. Ніхто достоту не знає, скільки років цьому крислатому красеню, що росте між давніх могил на одному з семи кладовищ села. Припускають, що близько 600. Він справді нагадує кремезного діда-старійшину з усе ще кучерявим чубом. Ріс собі та й ріс, аж доки в 90-х роках минулого століття в крону не влучила блискавка, тож почав всихати. Добрі люди звернули увагу, що дуб-патріарх занедужав і вирішили порятувати.

2009 року тодішній сільський голова Петро Листопад звернувся до природохоронців. Невдовзі Медвин дуб включили до реєстру природної й історичної спадщини України. На його порятунок були виділені кошти з бюджету Київської області. Упорядкували територію довкола, стовбур обробили спеціальною речовиною та закріпили сіткою. Довелося встановити й підставку під гілля.

– До 1917 року у Медвині жили 12 тисяч осіб (нині – для порівняння – більше 4 тисяч). – Згадував Олександр Листопад. – Під час Голодомору, за різними свідченнями, загинули від 2 до 4 тисяч людей. Є книга пам’яті з іменами людей, які вдалося відновити, але далеко не повна. У моєї бабусі, наприклад, з восьми осіб у родині вижила лише вона одна під час Голодомору…

«ЗМУСИМО ВЧИТИ
 БІЛЬШОВИЦЬКУ МОВУ…»

Ґрунтова дорога, петляючи між неймовірно мальовничими пагорбами, на яких буквально «лежать» хмари, веде до особливого місця. Потрапивши сюди, ви доторкнетеся до живої історії української нації в ХХ столітті…

Маленький місточок пролягає через колись широку річку Хоробра до першої кринички з цілющою водою, що має присмак заліза. Трохи оддалік звідси побачите високий дерев’яний хрест, а під ним – імена 79 медвинських юнаків, яких на цьому місці порубали шаблями більшовики Будьонного за те, що медвинці не хотіли коритися червоному чоботу.

– То є місце, яке знаменувало закінчення Медвинського повстання і кінець Медвинської республіки, – оповідає Олександр Листопад. – 1919-20 роки для України були складним, влада змінювалася раз по раз: Центральна Рада, Гетьманат, Директорія, більшовики, німці. Більшовики приходили у село Медвин п’ять разів. 1920 року, коли з’явилися вчетверте, обклали селян дуже обтяжливим продподатком «на благо» їхньої влади. Напередодні Спаса, 17 серпня, зайшов червоний загін і озвучив вимоги. На вимогу селян до представника цього продзагону говорити українською мовою, той відповів, мовляв, «ми з вас цю петлюрівську дур виб’ємо, і змусимо вчити нашу більшовицьку російську мову».

Коли окупант поїхав, 18 серпня селяни підняли повстання. За ніч був сформований революційний штаб, а 19 серпня вже проголошена Медвинська республіка. Представників продзагону, які залишалися в селі, та трьох місцевих, що підтримували гнобителів, заарештували і стратили у ніч на 19 серпня. 

Медвинську республіку більшовики розгромили у жовтні 1920 року: стягнули війська, за ніч пограбували та спалили дві третини села. Однак окремі загони медвинських повстанців діяли до 1921 року.

Якось напередодні Покрови, 12 жовтня, повстанці пограбували обоз першої кінної армії Будьонного. Після того окупантське військо зайшло у село і заявило медвинцям: «якщо не знесете все, що було в тому обозі , – ми з вами зробимо ось що…» Командир силоміць витягнув із натовпу чоловіка і вистрілив йому в голову.

І хоча селяни за ніч таки знесли провізію, і насправді не мали стосунку до пограбування, та більшовики взяли в заручники 80 сільських хлопців віком від 18 до 35 років. Аби залякати та показати селянам, що з ними буде, коли посміють виступити проти більшовицької влади, заручників вивели за село і порубали шаблями. Це сталося в ніч на Покрову. Уцілів лише один юнак, якому вдалося втекти.

…Саме вночі на Покрову на всіх 7 кладовищах Медвина селяни таємно ховали своїх рідних…

Пізніше на цьому місці насипали курган та встановили камінь. У 1990-х роках, коли почали відновлювати забуті сторінки історії, постав також дерев’яний хрест. Відтоді щорічно, 13 жовтня, у Медвині відбувається панахида на вшанування Героїв Медвинської республіки.

Дехто з рідних знає, де поховані на кладовищах закатовані хлопці. А взагалі про це дуже довго було не прийнято говорити у сім’ях, оскільки комуністи не полишали пошуків причетних до Медвинського повстання аж до 1960-х років.

Досі є живі нащадки людей, які брали участь у повстанні. Зокрема, Микола Василенко написав працю «Мова про пережите», де описує події Медвинського повстання. 

У 1980-х роках також була видана українською діаспорою у США книжка «Медвин горить», яку привезла до Медвина Олександра Бражник у валізі з подвійним дном: її багато разів передруковували на друкарських машинках і вона таємно розповсюджувалася в селі.

За часів президентства Віктора Ющенка на місці страти медвинських юнаків закладений парк жертвам більшовицького терору та висаджено 80 дубів. Не всі прижилися, бо взимку вдарили сильні морози, потім підсаджували, щоб зберегти парк.

Цікаву історію розповідав Володимир Терентійович Денисенко, який є уродженцем Медвина, лауреатом Шевченківської премії. Коли він зустрівся з Будьонним, то між ними відбулася така розмова:

– Ти аткуда, хахол?

– З Медвина.

– Ааа. Знаю ваше бандітскає сєло. Ані протів мєня в двадцатом борони виложілі. А я їх патом шашкай всєх…

… А молоді дубочки таки підростають на пагорбах Медвина…

ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ПУП

Буквально за 200 метрів від місця страти медвинських юнаків починається стежка, що веде до гори Тотоха. Нині це вже справжня туристична перлина. На Тотоху прагнуть потрапити й вервечки езотериків, і просто любителі незвичайного. Місця фантастично мальовничі. Тиша, розкішний букет трав, якась невимовна велич і чистота, величавий спокій. 

Чому Тотоха? Одні кажуть, що назва походить від імені єгипетського бога місяця Тота, інші виводять її від тюркського слова «тотоха» – особливий.

Гору Тотоха називають місцем сили, енергетичним пупом, порівнюють з Алтаєм та Тибетом. Пишуть, що тут струмує особливо сильний потік енергії землі, який сприяє творчим людям та зцілює. Так це чи ні – кожен має право і можливість відчути на собі. І схоже, охочих не бракує. Бо на самому вершечку Тотохи стоїть невелика біла арка, ніби означуючи центр цього місця. А на землі під нею – залишки якихось ритуальних дійств у вигляді дрібних монет. Метрів за 20 – три флагштоки: два прапори – України і Медвина, а також тризуб. А поруч – кілька дерев, обвішаних пістрявими стрічечками – слідами тих, хто, вочевидь, загадував заповітні бажання на горі Тотосі. 

Кажуть, що під білою аркою довгенько стояв великий ритуальний камінь, але згодом його пошкодили, і зараз він встановлений на одному з приватних подвір’їв Медвина. І – так-так – таємниць у Медвині вистачає…

…Тому знайте: з Медвина будете їхати з відчуттям невідкритої таїни та бажанням повернутися ще і ще…

Щасливих подорожей вільною, квітучою, омріяною Україною!

Фото автора