Виставки у філософській галереї: від чорно-білого до різнокольорового та фонтанів

Що можна сказати про сучасне мистецтво, яке твориться тут і зараз? Окрім того, що воно дуже різне? І з чим його порівняти? На це нададуть відповідь вулиці, якими ми йдемо. І галереї, куди хочеться зазирнути.

Зокрема, швейцарське місто кантону де Во Ґрансон (Grandson) надихає і корінних швейцарців, і приїжджих, і нас, українців, не лише середньовічними вуличками та архітектурою. Це не тільки чудовий замок, в якому можна себе органічно відчути у славетному минулому. Це не лише архітектура церков і просто будинків (бо є стільки куточків, де збереглася старовина), це не лише озеро, таке схоже на море, і не тільки природа. Це не лише пляжі та гарні краєвиди. Це не лише фонтани (виявляється, у кожного – своя історія!), які вражають і ліпкою, і французькими афоризмами. Це – і мистецтво. 

Як завжди, цікавить окраса міста – Філософська галерея (La Galerie Philosophique). Її директор, науковець Жорж Каньєте (Jorge Cañete), постійно організовує заходи – виставки, зустрічі з митцями… Проте цим не вичерпується чарівність цієї галереї. Адже кожний захід – особливий і не повторюється. Водночас можна судити про загальний тон цих подій. Це консерватизм, спокій, душевне спілкування – і одночасно поєднання із шаленою фантазією сучасного мистецтва. Можна зосередитися на спогляданні шедеврів – а також і прогулятися галереєю та поспілкуватися з митцями і гостями.

Проте відчути і зрозуміти цей шал можна тільки як самоцвіт у належній оправі. Тобто – у Філософській Галереї, де старовинні книги, пера, мури і віддзеркалення у склі. Скульптура мудрого крука – лампа. Розгорнута книга з пером. Ієрогліфи на сувоях. Картини. (Щоразу на мурах – різне). І багато ще різних інсталяцій.

Ці заходи, як завжди, супроводжувалися ненав’язливою, тихою, але гарною музикою (часто – класичною), під яку так добре думати. І тому витвори мистецтва сприймаються особливо виразно.

Тут виставляють різних митців. Цього разу ми відчуємо іспанський та інший колорит, поєднаний зі швейцарським.

Зокрема, це виставка нідерландського митця (Амстердам) Оммаруса В. Бруше (Hommarus W. Brusche) – «Clair-obscur» (тобто «ясне (світле)-темне»). Вона містить 106 малюнків олівцем, де автор уловив світлотінь.

Сам автор поєднує життя між Амстердамом і Естремадурою (Іспанія). Його кар’єра – також і наукова та викладацька (професор красних мистецтв). Теорію художник поєднує з практикою, оскільки виступав на майстер-класах в Іспанії. Він брав участь у багатьох експозиціях. Його роботи виставлені в багатьох музеях Європи, США, Китаю. А тепер у нас є змога їх побачити.

Ми входимо в галерею. Чорне на білому, біле на чорному… Кола, схожі на планети. Квіти, які нагадують скам’янілості. Неначе білі скульптури проступають на білому. Чи біле увиразнюється чорним. Цілковита ілюзія природи. Автор любить і абстракції (у тому числі геометричні фігури, багато кіл – виникає асоціація зі світилами – Сонцем і Місяцем), і більш реалістичне. Тобто це схоже на відбитки природи навколо нас. 

А ще – враження, нібито ми потрапили в космос. Бо над нами – осяйні кола чи еліпси, схожі на орбіти чи світила. Завдяки цьому ще більше увиразнюється кольорова гама.

Інший художник – з Іспанії, Хуан Рамон Фернандес Моліна (Juan Ramón Fernández Molina). Цей митець – ще й практик, оскільки на Батьківщині викладає малювання. Він регулярно виставляється, причому багато в різних містах Іспанії, Португалії, Латинської Америки... Він – лауреат багатьох премій та інших нагород. І його твори виставлені в багатьох світових музеях та інших закладах.

Так само Швейцарія знає цього художника. Його виставка у Ґрансоні називалася «Міраж» (французькою «Mirage», іспанською – «espejismo»). І ці роботи справді нагадують видіння. Що тут такого ілюзорного? Адже схожі й на реальність. Багато чорно-білих тонів, причому найцікавіше, про мене, – сцена. Якщо дивитися знизу, то наче потрапляємо у джунглі або взагалі в зачарований світ, який над нами. Це – полотна, які схожі й на мури. На білій тканині чорним намальовані знаки – бамбук? Японське мистецтво? Я назвала б ці витвори справді шедеврами.

Мандруємо експозицією. Якщо звестися східцями на сцену, то ніби потрапляємо в чарівний ліс, і зблизька білі полотна, розписані чорним (туш?) здається чи деревами, чи хащею, чи сувоями… Майстерно освітлені, вони створюють ілюзію. А в нефах мурів, на білих стінах, у нішах, – інші витвори мистецтва. Це й абстракції (чорні лінії перетинають біле тло), і більш предметні зображення. Є такі, які схожі на пейзажі, зокрема швейцарські. Якщо дивитися здалеку, то виникають обриси гір і лісів. Або… що це – вода? Бурхливі хвилі? По ній пливуть? І водночас – багато безпредметного.

Особливо обриси помітні на віддалі зі сцени. А також цінно, що багато цих робіт найбільше зрозумілі та виграшні в композиції. Наприклад, сувої на сцені нагадують цикл.

Також на цих виставках показано «кухню митця», бо викладені окремі аркуші (чорні та білі) як ескізи або мініатюри, тобто дещо інші роботи художника. Так можна простежити еволюцію стилю. Звичайно, тут іще завдання – як це правильно розмістити, щоб глядач одразу сприйняв. І з цим організатор чудово впорався.

Від чорно-білих тонів ми переходимо до різнокольорових робіт. Це – експозиція іспанської художниці Ізабель Флорес (Isabel Flores) «Оr-namen-t». Тобто орнамент. І справді: мисткиня працює з орнаментами. Виконує їх на папері та на різних тканинах.

Героїня виставки отримала академічну освіту в Севільї та на Тенерифе, а також у Стамбулі. Далі жила в Берліні, потім повернулась у Мадрид. Вона й науковиця, авторка докторської дисертації про орнамент. А сформувати концепцію виставки їй допомогла Швейцарія. Зокрема, як повідомлено на сайті галереї, швейцарський мистецтвознавець Маркус Брюдерлін (Brüderlin) запропонував їй поділити слово «орнамент» на склади і розглянути за законами німецької мови. Тоді вийде, що «ort» – це «місце», а «nammen» – «називати». Позначати.

Ці твори були виставлені не тільки в галереї, а і в інших місцях Ґрансона – на терасі Ґрансонського замку (про який я вже писала), а також і в церкві святого Йоанна Хрестителя. Це – окрема виставка, яка називається «Iglesia» (у перекладі з іспанської – «Церква») та зроблена спеціально під середньовічні церкви. Особливо – під цю. Там картини на тканинах виглядають дуже органічно, бо поєднуються з орнаментами в аркадах і на стінах храму. Адже розпис у цій будівлі – часто швейцарські рослини, зокрема квіти. Причому на білому. І на білому – візерунки: квіти, листя та взагалі рослини, тонко стилізовані художницею. Роботи йдуть наче продовження настінних розписів. Причому тони схожі, бо тут часто – червоне і темно-зелене. Так приємно вдивлятися в переходи барв, бачачи витвори мистецтва наче повітряні, угорі над собою. Зважаймо на те, що середньовічна церква зберегла архітектурні оздоби – і священного агнця, і левів-охоронців, і ліпку у формі листя… Тому витвори Ізабель Флорес доповнюють усю цю красу. Особливо якщо сісти і подивитися вгору. Між колонами ці картини – цілковита ілюзія розписаної стелі. Виноградне листя, виноград – чи червоні квіти? По центру – червона квітка… Хочеться роздивлятися далі. Дуже тонко і позитивно. Ці рослинні орнаменти виглядають як живі, а водночас – і мистецтво, перехід до абстракції.

У галереї деякі тканини висять як сувої. Деякі – просто як картини. Деякі здалеку нагадують величезні гамаки, проте мають іншу концепцію – особливо якщо придивитися. А якщо піднятися на сцену, то потрапляємо нібито серед колон. Це рожеві з іншими барвами «гамаки», картини в синіх, жовтих та інших тонах. Вертикальні. На стінах – різні полотна, де червоні квадрати, жовті візерунки, багато геометричного, а також і рослинного. Також є чорно-біле, яке вигідно поєднується з кольоровим.

Як відомо, орнамент – це візерунок, який повторюється. Для мисткині це не просто орнамент, а й спосіб вираження, мова культури. Художниця створює нові простори (як сама пояснює). 

Або виставка іспанської художниці Лурдес Мурільйо (Lordes Murillo) «Il faut toujours dire, fontaine, je boirai de ton eau». З французької це можна перекласти приблизно як «Треба, щоб ти завжди говорив, фонтане, я питиму твою воду». Ця експозиція викликає інтерес ще й тому, що розміщена в різних місцях Ґрансона, а також презентована і картинами, і… фонтанами! Так, мисткиня багато зробила для того, щоб це місто стало знамените фонтанами. Адже вони – особливі. Це не просто вода, яка в оправі старовинного каменю таємничо-блакитно плюскоче хвилями й одночасно спокійна, а й написані на дні французькі поетичні афоризми. Особливо цікаво вдивлятись у воду та читати і розгадувати зміст цих послань. Після розгляду картин (їхній опис – нижче) публіку запросили помилуватися фонтанами надворі, біля Галереї та церкви. На свіжому повітрі, в атмосфері сонячного вечора, гостям розповіли про концепцію кожного водограю. Усе це було сюрпризом для відвідувачів. Сама художниця пояснювала, що у Ґрансоні її надихає озеро. А в Галереї мисткиня розповідала про концепцію своїх картин.

Ми знов – у казковому лабіринті. Але тут є своя логіка. Помітно, що виставка науково оформлена – недарма в художниці академічна освіта (Севілья, там само – докторантура). Цікаво, що Лурдес Мурільйо – це й оформлювачка книг. Має власне ательє. А також вона брала участь у багатьох виставках та інших заходах у рідній Іспанії, інших країнах – Італії, Португалії… Тепер – і Швейцарії. 

Мисткиня працює з різними матеріалами – у тому числі старими, непотрібними іншим. Це й старий папір, і позолочені рами, і дерево, і матерія, і багато ще чого. Це, до речі, чудово вписується у швейцарську традицію використовувати підручний матеріал, щоб усе було на користь – тобто стиль натюр. Особливо художниця любить писати олійними фарбами на полотні.

Що сказати про картини? У галереї – багато цікавих об’єктів, а разом вони складають композицію. Наприклад, багато оформлені як послання. Це згорнуті та схожі на змію довгі папірці. Це зиґзаґ, орнамент – меандр? Інші папери – схожі на сувої, які звисають із дерева (обрамлення приміщення). Або на чорному тлі лежать численні паперові мішечки (прив’язані на довгих нитках, як повітряні кульки), і на них написані різні літери. На столі лежить порізаний папір, що так само схожий на сувої. Багато на цій виставці – зашифровані послання. Або на стіні в ряд висять картини, писані золотим і синіми тонами – це несвідомо нагадує нашу символіку. 

Або справжні шедеври. У всю стіну – вертикальна картина темно-вишневих тонів. Варто відійти од неї – як помітно, що матеріал виблискує. І секрет не у фарбах чи тканині (шкірі чи іншому матеріалі?), а в майстерності авторки. Це і чорні хвилі на малиновому тлі, й асоціації з морем, і з присмерком…

І, як часто, у галереї – робочі матеріали кожного художника: палітра, пензлі… А також альбоми та інформація з афішами про героїв дня.

На виставках звучали французька, англійська та інші мови. Були присутні поціновувачі мистецтва – а ще й художники та скульптори (у тому числі знаменитий Поль Естьє, про якого я вже писала в «Сурмі»). А ми сприяємо тому, що у Швейцарії більше дізнаються про українське мистецтво. І про нас більше знають гості з інших країн, які відвідують ці експозиції. Адже спілкування в галереях – особливо такій, як у Жоржа Каньєте, – це діалог мистецтва. Чекаємо на нові цікаві заходи!

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).