Від прози до поезії: українські автори після Тараса Шевченка
Є такі автори, які творили в орбіті Тараса Шевченка або після нього. Вони уславилися потім як прозаїки, проте починали як поети. А дехто поєднував і прозу, і вірші. І, звичайно, є в цій орбіті різні планети – різного розміру, сяйва, проте всі вони складають картину української літератури. А про декого ми відкриваємо багато незвичного тільки зараз.
Наприклад, Анатоль Свидницький (1834–1871). Ми знаємо про нього як про автора шедеврального роману «Люборацькі». Так, особливо на свій час, цей твір був проривом, серед іншого – стилем. Але що ще ми знаємо? Виявляється, Свидницький не лише одним із перших поширював Кобзареву творчість, але й сам був поетом. Причому і композитором, бо створював музику до власних віршів. У цих текстах відчувалася фольклорна стихія (бо недарма цей діяч був і фольклористом, етнографом). Про своє дитинство, коли він уперше почув рідне слово, згодом письменник і освітянин згадував так: «Кожне словечко того часу незабутого глибоко запало мені в душу, пройшло всю мою постать, то, мабуть, і до гробу серце моє не випахається... То для мене школа правди і любові...». І цей дух просотав його власні вірші. Наприклад, поезія «В полі доля стояла…» Текст такий: «В полі доля стояла, / Брівоньками моргала: / «З гаю, хлопці, до мене – / Добрий розум у мене. / Добрий розум в голові, / Гострі ножі у траві…» (далі нагадує мотиви з Шевченкових «Гайдамаків»). Це явно й стилізація під українську народну пісню – а може, замовляння. Узагалі в цій поезії історичні мотиви переплітались із сучасними поету. А також він не цурався сатири. Узагалі ця поезія часто – сміх крізь сльози. Як жив цей освітянин, що ще студентом, траплялося, харчувався самими сухарями? Шалена сила волі.
Або Олександр Кониський (1836–1900). Його чернігівському роду було понад 400 років. Відомий як найперший біограф Тараса Шевченка – книги «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя». Сам письменник прожив довге, насичене життя. Його творчість довго замовчувалась і заборонялася, але тепер ми можемо читати.
Поет відомий як той, хто створив спочатку негласний, а сьогодні – духовний гімн України «Молитва за Україну». А ще в цього поета, перекладача і взагалі багатоаспектної особистості було понад 150 псевдонімів. Деякі: Ф. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин та багато інших. Про один із таких псевдонімів буде нижче. А ще важливо знати, що в цього автора був фах – професійний адвокат.
Але поговорімо спочатку про його шедевр, відомий і улюблений досі. Ось як автор 1885 р. писав про свій вірш: «На сей раз маю до Вас ось яку просьбу, я написав “Молитву” руських дітей, а М. Лисенко завів її на ноти і придбав дуже хорошу музику, котра дуже усім сподобалась. На лихо, у нас не можна її надрукувати, а, на нашу думку, варто було б той гімн розповсюдити і в селах, і в школах Галичини. Тим-то я післав “Молитву” з нотами до високоповажного Володимира Шухевича, просячи його поради, як би то надрукувати, щоби «Молитва» була надрукована ще в Маї. Хотів би знати думку Шухевича, Вахнянина та інших композиторів, жду Вашої відповіді». До речі, підписався псевдонімом «Перебендя». Тобто – кобзар. Чи не шевченківський це образ? Публікації сприяв знаменитий етнограф Володимир Шухевич. А спочатку цей вірш називався «Дитяча молитва», до якої геніальний Микола Лисенко створив музику. Ось автентичний текст: «Боже великий, єдиний, / Русь-Україну храни, / Волі і світу промінням / Ти її осіни. // Світлом науки і знання / Нас, дітей, просвіти, / В чистій любові до краю, / Ти нас, Боже, зрости. // Молимось, Боже єдиний, / Русь-Україну храни, / Всі свої ласки-щедроти / Ти на люд наш зверни. // Дай йому волю, дай йому долю, / Дай доброго світа, / Щастя дай, Боже, народу / І многая, многая літа». А ось пізніша редакція: «Боже великий, єдиний, / Нам Україну храни, / Волі і світу промінням / Ти її осіни. // Світлом науки і знання / Нас, дітей, просвіти, / В чистій любові до краю, // Ти нас, Боже, зрости. / Молимось, Боже єдиний, / Нам Україну храни, / Всі свої ласки-щедроти / Ти на люд наш зверни. // Дай йому волю, дай йому долю, / Дай доброго світу, / Щастя дай, Боже, народу / І многая, многая літа». Досі є українці, які не знають імені автора, можуть не знати, як звали композитора, проте і слова, і мелодія їх дуже надихають. Це й є сила справжнього мистецтва і патріотизм.
За життя він друкувався в різних антологіях, газетах та інших виданнях. У цього автора є й проза, і лірика, яка має релігійний струмінь. З одного боку, Олександр Кониський закликав до миру. Але з іншого, про себе писав, що не хоче «рабського спокою», «Бажаю з ураганами життя!».
У Кониського є вірші й про самого Кобзаря. Наприклад, це «На смерть Тараса Шевченка». Ця поезія нагадує баладну. А кінцівка: «Умер Кобзар! Його пісні / Більше не гриміти… / Почав вітер на могилі / Сумно голосити; // То завиє, то застогне, / Жалібно заллється, / Наче сокіл об могилу / Крилами заб’ється; //
Б’ється, квилить, свіжу землю / З могили змітає, / Молить: «Встань, мій вільний брате!» / Ні! Не дочуває… // Спи, Тарасе, тихо-тихо, / Поки Бог розбудить; / Твою пісню в Україні / Повік не забудуть». Писав і про себе. Його поезія нагадує й народні пісні, але водночас позначена класичною формою, вона часто – афористична. Це, наприклад, його «Заповідь», присвячена «Богдану Олександровичу Калині». Можливо, тут відгомін Шевченкового «Заповіту»: «Як помру я, любий друже, / На чужій чужині, / Перевези моє тіло / В рідну Україну, // Де і сонце ясній світить, / Краще зорі сяють, / Де порою весняною / Солов’ї співають; // Де, як море, хвилюються, / Золотії ниви, / Де дівчата красуються / Світові на диво; // Де, як килимом зеленим, / Степи одяглися; / Де могили, аж до моря, / Сумно простяглися. // Поховай там над Десною / Де я народився; / Де зустрівся я з тобою, / Де правди навчився; // Де, сидячи під вербою, / Ми пісні співали; / Де про волю з кобзарями / Часто розмовляли; // Де коріннями сплелися / Дуби віковії; / Де в нас перші полилися / Сльози молодії, // Як ми власно зрозуміли / Предківськую долю, / І бажанням загорілись / Вернуть стару волю… // От під тими-то дубами… / Ми воскресли, брате, / Просвітилися душами / Полюбили хату!.. // От під тими ж то дубами / Сховай мене, брате, / Збудуй мені непорочну / Домовину-хату. // Там я буду спочивати / До правого суду; / На Вкраїну поглядати / З-за могили буду. // Буду, друже, сподіватись, / Що пора прибуде, – / Коли й наших невольників / Архангел розбудить. // У могилі, в домовині / Я, брате, вгадаю, / Як вольную на Вкраїні / Пісню заспівають. // Тая пісня всіх розбудить, / Всі мертвії встануть, / Щоб на вольну Україну / Оком вольним глянуть! // І я встану подивитись / Едемському раю; / І я встану поклонитись / Братам свого краю!.. // Не покинь же мене, брате, / Лежати в чужині, / Перевези моє тіло / В рідну Україну…».
Є в нього й вірші, написані високим стилем. Наприклад, «До музи»: «Молю тебе, моя благая, / Моя ти, Музо, пресвятая, / Мене сірому не покинь! /
Люби мене, як перш любила. / Нехай до самої могили / Мені да світить твій промінь. / З тобою серце молодіє, / З тобою віру і надію / На кращу долю я ношу. / Я поруч тебе не спіткнуся, / Людської кривди не вбоюся / І правду сміло возглашу. / О Музо! чистая, єдина! / З тобою дома і в чужині / Я духом твердий, наче дуб. / Без тебе немощен я, Музо! / Без тебе духом я недужий, / Без тебе я – холодний труп».
Цьому поету належить і пейзажна лірика. Проте в образі бурхливого моря постає опис надій (часто – зруйнованих) і кохання. Хоча позірно ліричний герой впадає в песимізм, але сам опис бурі, не кажучи про те, що було варто боротися, додає енергії. Сам текст такий: «Хвилюй, хвилюй, сердите море, / І хижим звіром завивай: / Бушуй і скелі на просторі / У білу піну убирай. // Реви, бушуй, сердите море, / Людські ридання заглушай; / І кров, пролитую за волю, / З землі невольної змивай! // Коти, коти сердиті хвилі… / В твою безодню глибиню / Пішли й мої надії милі, / Пішло усе, що я люблю. // Усе святе, що дух живило, / Що хвилювало в жилах кров – / Ти все те, море, затопило, / Ти вкрало в сироти любов! // Реви ж, хвилюй, сердите море, / І хижим звіром завивай, / Втопи й мене в моєму горі /
Або верни мій давній рай!.. // Не вернеш ти святого раю, / Зарило ти його на дні – / Той рай ніколи, добре знаю, // І не присниться вже мені! // Реви ж, бушуй, безкрає море, / І хвилю хвилею вкривай! / Погибло все: душа холоне – / Навіщо ж щиро я кохав?!»
Або цікавий вірш, який дещо нагадує біблійну притчу. Назва – «Ратай». Текст – це звернення до сучасника поета: «Ти рано, рано, друже, встав, / Удосвіта збудив ти долю; / І рано, друже, розпочав / Вовік не оранеє поле. // Поглянь, щириця скрізь яка, / Яка тверда, як скаменіла; / Вовік тут ратая рука / По ниві з плугом не ходила. // Давно й дощу тут не було, / Все без роси позасихало; / Бур’ян та зілля поросло / І пирію сліду не стало. // Даремна праця, друже мій! / На камінь кидати насіння; / Даремно час загубиш свій, / Не буде вжитку поколінням. // Покиньмо мертвих, брате мій! / Будім живих; ходім орати / Свої степи; та знання сій, – / То хліб і долю будем мати».
Також оригінальна і лірика, яка на перший погляд любовна, проте містить філософські роздуми, не кажучи про біографічні деталі самого поета і шевченківські мотиви. Це, наприклад, поезія «До М. О. К.». Підзаголовок: «На пам'ять 10 січня 1865 р.». Цей вірш звучить так: «Як у неволі на чужині / Округ мене пославсь туман, / Здавалось: розум потухав; / В той час, коли остання сила / От-от вже кидала мене, / Холола кров, і річ німіла, / Смерть підступала до мене; / В той тяжкий час, як клеветою / «Приятелі» труїли грудь, – / Явилась ти мені зорею / І не дала на вік заснуть. / Моя небесна, ясна зоре! / Любові світоч і добра! / Живила ти мене в неволі / З тюрми на «волю» провела! / Ти вбите серце воскресила, / Життя нового налила; / Мій шлях ти сонцем освітила, / Ожив, живу й співаю я; / Благословен святий той світ, / Світ непорочної любові! / Благословене будь вовік / Дівоче серце й серця слово!»
Кобзарева постать – один із символів поезії Олександра Кониського. Тарас Шевченко – фактично духовний батько багатьох поетів, зокрема, хто був йому сучасником або почав творити після нього, через кілька років. Наприклад, вірш героя моєї статті «На Шевченковому вечорі (26 лютого 1882 року)»: «І холодно, і тьмяно, і не дніє! / Коли ся довга, темна ніч мине, / Коли те сонечко ясне пригріє? / Коли той вітер хмари розжене? // Остило вже так довго в хаті спати, / Ждеш не діждеш, коли той буде світ, / Коли гукнуть: що сп’ящим час вставати, / Що ніч минула вже й надворі світ? // О, Господи! коли б мерщій світало, / Коли б хоч в щілину мигнув промінь, / Коли б мерщій на світ займатись стало, / Коли б розвиднялось у нас мерщій! // Благослови ж, святий! Най ніч минає. / І теплий, ясний ранок нам подай; / І тихий світ нехай нас окриває, / Промінням волі нас благословляй!..»
Олександр Кониський не був стерильним або далеким від життя поетом. Якраз цей поет знав життя. До того ж, вражає багатоманіття діяльності українського автора. Наприклад, він сам писав підручники для недільних шкіл. І сприяв у всьому вивченню рідної української мови та культури.
На завершення хочеться, щоб ця поезія – елітарна, але стилем і тематикою водночас багатьом близька – більше видавалася та взагалі жила. І – щоб іще більше знали про її авторів.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).