Швейцарська геологія – царство каміння

Не знаю як ви, а я змалечку люблю геологію. Гортати книги з картинками мінералів, читати не завжди зрозумілі, але манкі назви і формули (згадаймо фізику і хімію), дивитись альбоми, де з кольорових фото сяють кристали та породи… І, звісно, відвідувати музеї, присвячені геології, порівнювати їх з українськими. Наприклад, київським Національним науково-природничим музеєм, де буквально заворожували експозиції великих кристалів та інших мінералів.

Будь-які візити і спостереження розвивають. Не виняток і природа, у тому числі виставлена в музеях. У цьому плані прецікава Швейцарія. Звичайно, на першому місці – гори, які швейцарці знають професійно та вражають дивами альпінізму. Але не менше цікавого є в долинах, річках і просто під ногами.

Швейцарці охоче слухають про гірські породи і каміння в нас, в Україні. Водночас ми дізнаємося про те, скільки див є у країні нащадків Вільгельма Телля.

В Альпах і на Жура можна знайти цікаві камінці – різні породи. Так само, гуляючи руїнами римських храмів, лазень та інших будівель, можна побачити камінчики або уламки оригінальної форми. Не завжди це велика цінність, але можна взяти на пам’ять. 

У Швейцарії, звичайно, є корисні копалини, причому несподівані. Яскравий приклад – кантон Во. Наприклад, тут знаходили нефрит (зокрема, його різновид омфацит), бурштин або гранат. Або змійовик, різні гнейси… Рубіни, сапфіри… Усі вони виявилися через зміщення льодовиків. Ця інформація в журналах супроводжується світлинами річок – адже на дні або на берегах терплячий може знайти щось цікаве. Наприклад, річка Рона, яка тече і у Франції. Ми гуляємо берегами – а з наукових джерел виявляється, що на дні цієї річки стільки цінного для геології та приємного для зору! І все це так перегукується з проєктом «натюр», на якому багато поколінь швейцарців побудували ціле життя. Треба сказати, що, оскільки тут дуже уважні до екології, забороняється її порушувати. Не можна надміру копати річкове дно, порушувати ґрунт тощо – можна тільки брати піщинки чи окремі зразки.

І, звісно, у кожному кантоні – свої камені та породи. Гірські масиви теж неоднорідні. Швейцарці знаються на цьому всьому. Наприклад, на території Unitèque, де є бібліотека Лозаннського університету, є ціла алея гранітів та інших порід із різних кантонів – цілий сад каменів. 

Яка різноманітна геологія! У цьому ми переконуємося, відвідуючи швейцарські музеї. Зокрема, показовий кантон Во. Я вже писала про менгіри в Івердоні-ле-Бен та інших місцях (як іти у Ґрансон або в Шампань). Це пам’ятки просто неба. А що сказати про музейні?

У Лозанні – знамениті музеї в палаці Palais de Rumine. Там – Muséum des sciences naturelles (Музей природознавства). Де шукати мінерали? Адже їм присвячено і виставки, і документальні фільми, і різні заходи, зокрема для дітей. 

Наприклад, це Кантональний музей геології (Musée cantonal de géologie), де є Зала палеонтології (Salle de paléontologie). Про останню я вже писала (стосовно зоології та взагалі тварин у Швейцарії), але зазначу, що вона облаштована на приватній колекції та зветься Залою Філіпа де ля Арпа (Salle Ph. de la Harpe). Він був хірургом, але залишився в історії завдяки палеонтології. А ще де ля Арп був директором цього музею й узяв участь у колекції нумулітів (колись це були живі організми, а сьогодні – скам’янілі, формою схожі на молюсків). Сьогодні ми можемо бачити ці скам’янілості. 

Так, усе це – приватні колекції. Фактично на них і тримаються музеї. У Швейцарії багато що тримається на хобі та особистій ініціативі й особистій відповідальності. Милосердя, елементарна рука допомоги, зокрема біженцям, благодійність, дари музеям і ще багато чого іншого. Саме тому культурні установи у цій країні такі оригінальні.

Ми заходимо до Геологічного музею. Він існує з 1818 р. і презентує колекцію з кантону Во (зараз тут – експонати і з інших країв). Усі руди, самоцвіти, рештки мамонтів, динозаврів та інших доісторичних тварин (наприклад, черепах), скам’янілі пальми (аякже, теж первісні) та багато інших знахідок – надзвичайно цікаві.

На вході – прекрасні мінерали. Одразу заворожують. Наприклад, це гігантські аметистові друзи. Звичайно, біля кожного експоната – інформація про нього. Так можна дізнатися, що привезено з центральних Альп, що – з Мадагаскару, що – із Бразилії. А ще в цій залі – окремі зальчики. Варто зайти за стіну, як очам відкриваються то величезні кристали, то доступно викладені епізоди доісторичного світу – як розвивалося все живе. Можна побачити зображення первісних тварин, реальні скам’янілості (просто гігантські) – наприклад, молюсків, панцирі, відбитки рослин тощо. А ще на стінах – і мапи, де видобувають мінерали, й картинки цих каменів, і тексти, з якими можна знайомитися. Як цікаво, наприклад, побачити картинку доісторичної риби у воді, а під нею – реальних молюсків, що нагадують згорнутих равликів – тільки величезних. Або – доісторичний носоріг, а внизу – його справжні кістки. Звісно, мамонт. А ось і ящір, подібний до гігантської ігуани. І, хоча ми знаємо, що на стінах – картинки, але все одно враження машини часу. Нібито ми раз – і перемістилися в минуле. Але варто ступити крок назад – і ми вже в сучасності. 

Стенди з ілюстраціями і текстами нагадують формою гори – де видобувають мінерали. Так створюється ілюзія, що ми мандруємо в горах. А ось під склом – окремий експонат. Це макет білої гори (le mont Cervin). На одній зі стін – докладна мапа, з діаграмами та іншими зображеннями, цілий екскурс у мінералогію. 

Окремої уваги заслуговує темна кімната, яка дуже подобається дітям. Там можна керувати світлом – умикати і вимикати. Але й без експериментів із електрикою вона цікава. Бо на стінах і внизу, під склом, – мерехтливі різнобарвні зображення мінералів (наприклад, яскраво-сині). Схожі на голограми. Ми – наче в печері або у гроті. Також в окремих виїмках – не голограми, а реальні мінерали різних порід. Це знову – переливи кольорів. Зокрема, вирізню аметист, малахіт, лазурит, а ще уламки білої та золотої барви. Це і гранені, і губчасті (ніби молюски), і просто взяті друзами камені. 

Але виходимо на світло. Скільки експонатів! Здається, вони зібрали всі кольори. Жовто-зелені, сині, бірюзові, жовтогарячі, червоні, рожеві, чорні, просто прозорі, фіолетові… важко все перелічити. Є «щітки», є кристали, а є й великі пластини, на яких ніби спеціально намальовано візерунки. Є прозоро-білі осяйні кристали, схожі на їжака – цілковита ілюзія (а виявляється, це навіть не коштовне каміння, а мезоліт). І як грамотно все розташовано! 

Цими експонатами можна милуватися просто як витворами мистецтва, навіть якщо не знати назв. Уперше ми відкривали для себе нові враження, а вдруге відвідали вже свідомо та з науковою метою. 

Заворожують кристали гірського кришталю, які ростуть сімействами. Димчастий, трохи брунатний відтінок надає їм оригінальності. Унизу – те ж саме, але цитринового відтінку. Яскраво-жовті мінерали сусідують із чорними. Бачу пірит та багато іншого. А ось – аметистова щітка. Сімейства аметистів – кристали. Окремі чорні блискучі уламки, схожі на залізо або інший метал. Проте, певно, це лава. Принаймні, точно камінь. 

Від гігантських друз – до мініатюр, оброблених круглих камінчиків. Скрізь – підписи. Так ми впізнаємо обсидіан, що – ріоліт, довідуємося, що саме з експонатів – лава, а що – субстрат або інші різновиди. До речі, тут багато зразків вулканічних порід. 

На окрему увагу заслуговує міні-виставка, присвячена китайському нефриту. Фігурки божеств та інші дива з цього надзвичайно гарного каменю. 

Можна побачити й світлини, які показують процес видобування мінералів. Наприклад, одне з фото, яке зображує геолога, гордо називає його «льозануа» (lausannois), тобто з Лозанни.

Ці музеї показують, що історія належить не тільки минулому, а й сучасності. Адже зовсім нещодавно, за гарячими слідами, тут викопували і камені, і кістки динозаврів (причому динозавр – «водуа», Vaudois, тобто з кантону Во!), і багато ще чого.

А ще в цьому музеї є крамничка, де можна придбати літературу і сувеніри. А також – метеорит на щастя. Так, там продаються крихітні, проте метеорити. Ще можна помилуватися на пірит, кристали з різних країн, хризоколу з Латинської Америки, балтійський бурштин (Польща) та багато чого іншого.

Звичайно, я не висвітлила й частки див, які може подарувати Швейцарія – головне вміти бачити. А ще всі музеї показують: щоб чогось досягти, треба докласти зусиль. Викопати із землі, підняти з річкового дна, науково дослідити, класифікувати, долучити фантазію – і вийде казкове царство, яким можна пишатися. Але все треба робити з увагою до природи – що швейцарці й роблять.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).