7 днів народження у миротворчих місіях. Історія миротворця
15 липня – День українського миротворця. Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з військовослужбовцем, який має великий досвід миротворчих місій.
– Тарасе Олеговичу, яка була перша ваша миротворча місія?
– 1996 рік. Це була оонівська перехідна адміністрація для Східної Славонії, район між Хорватією і Сербією, Подунав'я. Нашими завданнями були: витіснення парамілітарних сербських груп зі спірної території, роззброєння бандформувань місцевого населення і забезпечення безпеки місії ООН. Перехідна адміністрація відновлювала електропостачання, школи, дороги, водопостачання. Ми були запорукою мирної роботи з населенням. Також конвоювали біженців, забезпечували повернення біженців у свої рідні села, супроводжували гумвантажі, також охороняли процес розмінування замінованих територій, проводили охорону розкопок поховань жертв масових репресій, розстрілів. Через три роки ця місія була успішно завершена і територія від загарбаної сербами була мирно передана до Хорватії. Зараз вона у складі Хорватії. Це була одна з небагатьох успішних миротворчих операцій ООН, що досягла сповна своєї цілі: повернення людей і земель до законної території згідно з міжнародними нормами.
Хорватія, 1996
– Яку природу мав той складний воєнний конфлікт: етнічну, релігійну чи якусь іншу?
– Радше етнічну, але багаторівневу: конфронтація між сербами і хорватами, між сербами та боснійцями тощо. Бо Югославія то був своєрідний міні срср, де домінуючою нацією були серби. Якщо використати аналогію до Другої світової, то серби це як росіяни. Вони заявляють: ми воювали з нацистами за волю і свободу, а ви, невдячні, хочете від’єднуватись. Тому серби і словенців, і боснійців, і хорватів хотіли лишити у складі Югославії. А ті натомість не хотіли, бо бачили нерівноправ’я серед націй. Тож проголосили у 1993-94 роках незалежність своїх країн, але Сербія їх не визнала і почала проти них війну. Пізніше до цього конфлікту почали прив’язувати релігійні мотиви, хоча вони там загалом, згрубша кажучи, як комуністична країна були атеїстичними.
– А, наприклад, геноцид в Сребрениці мав релігійне підґрунтя?
– Ті мусульмани – то фактично ті самі серби й хорвати. Передісторія така: під час окупації Отоманською імперією землю і право на торгівлю та доходи могли мати хіба мусульмани, тому багато сербів і хорватів переходили на мусульманство, щоб отримувати економічні пільги для свого виживання й комфортного проживання. Тобто етнічно вони ті самі народи, тільки прийняли мусульманство. А відповідно серби завжди були ображені, бо, мовляв, ми воювали проти турків, а ви потуречилися. Тобто релігійне йшло другою чергою. Перше то були історичні етнічні претензії.
– З вашого досвіду у тій миротворчій місії: чи можна порівнювати їхній воєнний конфлікт та російсько-українську війну? Чи такі порівняння надумані?
– Я б сказав, що аналогії певні є. Тому що є союзна багатонаціональна держава і в ній, як кажуть, всі рівні, але є рівніші. Зараз росіяни і серби одне одному симпатизують і підтримують чи політично, чи економічно, тому що колись Сербія орієнтувалась на росію, бо то єдина велика потужна слов’янська держава. Не те що в них якісь дуже братні зв’язки, але росія то єдиний союзник, який би міг настрашити сусідів. Це ще й імперська свідомість. І відповідно вони відчували спорідненість на тому ґрунті. І досі стараються підтримувати одне одного.
– Як сприймали місцеві те, що ви з України? Власне миротворчу місію й самих українців у її складі?
– Сприймали українців добре, бо ми як приїхали в 1996 році в Осієк, то хорвати нам казали: “О, ми ж із вами спільних коренів! Ми, хорвати, прийшли 1000 років тому на Балкани з ваших Карпат”. Пам’ятаємо з історії, що коли Рюрики прийшли, то розбили Білу Хорватію. Хтось, щоправда, лишився, асимілювався. Але вони кажуть: ми пам’ятаємо, що ми прийшли звідти, історична пам’ять там присутня. Нас місцеві приймали там добре, навіть серби. Ось приклад: поселення Бієло Брдо, вуличне кафе, сидять з 30 озброєних людей. Помітили нас: “Сідайте до нас, випиймо з нами!”. А нам не можна, ми при виконанні. Читають шеврон: “Збройні сили України. А ми Србска країна! Все, сідайте. Приятелі, друган!” І аналогія в них така: Україна, край, країна. Адже звідки взялася назва Україна? То від край, краяти. Князь краяв свої володіння. Край означає країна. Ставлення було нормальне, цілеспрямованих воєнних дій щодо українських миротворців не було. Вони нас сприймали так: слов’яни прийшли розборонити слов’ян. Там багатонаціональний край. Угорці, чехи, були й українські поселення. Ми до них їздили, зокрема в село Петрівці. Виявляється, за часів Австро-Угорщини переселяли українців з Галичини туди. Є пісня: “Ішов козак за Дунай, сказав дівчині прощай…” І з того часу там і українські села. Але нашим там жилося зле. Бо як приходили серби, то гнобили українців за те, що вони не православні, а хорвати – за те, що не католики. Бо ж ті українці були греко-католиками: не православні, і не католики. Тож діставали і від тих, і від інших. Але вони водночас дуже тішилися, що Україна представила себе в миротворчій операції. Український прапор і демонстрація присутності дуже гарно впливали на місцеве населення. Там були і школи українські, і радіо українське було в автономному краї Воєводіна в Сербії. І нам було приємно, що там живуть українці і не забувають свого.
– Які були перші враження?
– Приїхали ми, а там всі будинки розстріляні, все зруйноване, ворота, паркани – як решето. Видно, що були інтенсивні бої. Але от промовиста цікавинка. З боку сербів на будинках воєнний керунок написаний так: Вуковар – Осієк – Загреб – Берлін. Тобто серби їхали воювати з нацистами. А з хорватської сторони написи на стінах: “Za Hrvatsku i za Krista protiv neokomunista!” Такі написи – це підтвердження тих мотивів і причин війни між ними. Ті нібито проти нацистів. А ті нібито проти комуністів.
– Російський вплив там був відчутний?
– Так, там були батальйони російські, звичайно, десантники. Пиячили, випадки були з тим пов'язані всякі: стрільба без оголошення, ДТП, вбивства місцевих на побутовому рівні. Одне слово, як на тимчасово окупованих територіях України зараз.
– Ви там були одну ротацію?
– Ні, так сталося, що я пройшов там аж три ротації. Перед виїздом ми готувалися на Яворівському полігоні і начальники служб казали: “зачєм нам переводчік? Там будут всє понімать рускій”. Приїхали в Хорватію, а там сили ООН. І то є Вавилон: 50 армій, 50 країн. А міжнародна мова – англійська. Мене взяли перекладачем, зрештою дійшло до того, що командири не володіючи англійською мовою відсилали мене самого на ті службові наради, завдяки чому мене знали багато людей і було легше вирішувати чи то спеціальні завдання українського контингенту, чи то побутові питання нашої бази.
– Що це були за війська?
– Спочатку в нас була окрема танкова рота, ми їхали з Яворова туди декілька днів. А потім вже стала мотопіхотна. І військових перекладачів там лишили. І так вийшло, що я пробув там півтора року, три ротації. Хоча відпустки були – 10 днів. Я тоді ще був неодружений, мені то було цікаво, тож охоче лишився.
– А у яких ще миротворчих місіях ви брали участь?
– В мене ще були Косово, Ірак. А щодо міжнародного досвіду, то також різні міжнародні полігони, Рамштайн, навчання в США у двох воєнних інститутах. Українські військові перекладачі фактично були офіцерами з взаємодії, бо мусили взаємодіяти зі всіма іноземними підрозділами. А потім вже в Косово 2002-2003 рік був з НАТОвськими силами. Багатонаціональні сили. Ми були в американській дивізії, українсько-польський батальйон. Одна рота була на брдм-ах, а друга на хамерах в українсько-польському батальйоні. Супроводження вантажів, пацифікація масових заворушень, бо албанці робили всякі бучі, каміннями закидували сербів, палили церкви, будинки, то в наші функції входило їх розбороняти по тих селах. Українсько-польський батальйон зразу потім направили в Ірак. Там я був у 2004 році. В Аль-Куті. Коаліціні сили. Штаб багатонаціональної дивізії стояв у Вавілоні, який зруйнував Александр Македонський. І там поставили й ми свою козацьку ногу. Ми стояли вздовж 120 км кордону ірано-іракського. Два рази за той час у нас були повстання армії шиїтів. І ті армії виходили і тримали одну нашу роту в оточенні, багато всього було… Американський полк розвідки допомагав нам відбивати наших. Були навіть втрати.
Аль-Кут, Ірак, 2004
– А після того що було?
– Після Іраку я вернувся в Яворів і потім повернувся в хіміки в Самбір. Уже не на посаду перекладача, а на посаду офіцера з гуманітарних питань – зараз називається “з морально-психологічно забезпечення”.
І служив до того, поки Янукович не почав страшні скорочення. Після повномасштабного вторгнення я повернувся на ту ж посаду, на якій вийшов на пенсію. А тепер займаюсь психологічним супроводом і відновленням особового складу.
– Чому ця посада потрібна і чим вона вам цікава?
– Моя спеціальність була перекладач, офіцер зі взаємодії, по роду своєї службової діяльності я постійно контактував з міністрами, генералами різних країн. Було цікаво. Тепер теж цікаво, бо це реальна робота з особовим складом. Під час війни в командира підрозділу багато завдань і не завжди є достатньо часу порозмовляти з людьми. Люди мобілізовані, вони мають свої звички, характер, уподобання, свої життєві плани і відповідно їм важко сприймати ті військові реалії. А кожна людина потребує підтримки, треба витягти з емоційної ями, вселити віру-надію на краще майбутнє, на те, що на армії, на війні не закінчується життя. Плани на майбутнє мають бути і має бути підтримка тих життєвих планів. Треба вселяти людям надію і віру, і обирати собі ціль в житті, щоб та ціль підтримувала їх під час війни. І помагати вийти з психологічної ями, якщо таке трапляється, надавати допомогу. Хоча б добрим словом, щоб людина його почула, зрозуміла. Можливо, ти й не вилікуєш, бо ти не психотерапевт чи психіатр. Але навіть провести діагностику чи психокорекційну бесіду з людиною чи надати якісь ідеї для підтримки морально-психологічного духу – вже багато важить для людини. Особливо, якщо людина зневірилася в собі, в житті. Але ти кажеш: я теж це пройшов, бо я був не в одній гарячій точці, солдатом, сержантом, офіцером, я можу з висоти свого досвіду людині сказати: ось, друже, є життя і за нього варто боротися. Постійно солдатам нагадую казку про те, як у два глечики з молоком потрапили дві жаби. І от одна скакала і зневірилась та й втонула. А друга скакала-скакала, відтак збила сметану, масло і так вискочила. І я так кажу: як ти опустиш руки – то пропадеш. Але в тебе ж є життєві плани й на після війни: одружитися, дочку заміж видати, хату побудувати, на море поїхати тощо. Це тебе має підтримувати, ти маєш боротися за те життя і за то хапатися. Бо то є твоє життя і життя твоїх близьких. І то найголовніше. Так я стараюся людей підтримувати. І казати, що для подолання воєнних стресів не завжди треба пити алкоголь. То не є вихід. Так, він на хвильку може бути антидепресантом, але під дією алкоголю зникають гальма – і людина починає себе жаліти. І тільки людина себе розжалобить під дією алкоголю, то великий ризик є на неадекватні дії. І я людям пояснюю та розказую, як себе тримати в руках, як справлятися з панічними настроями. І на своєму прикладі, й на прикладі своїх товаришів, тому що життя хороше. І за нього варто боротися і варто жити. Адже війна рано чи пізно закінчиться, а у наших хлопців усе життя попереду.
– Коли війна закінчиться?
– Гаряча фаза конфлікту довго тривати не може. Навряд чи то буде війна столітня, як було між Британією і Францією, бо вичерпуються ресурси: як і в росіян, так і в нас. Хотілося б, щоб наша перемога була пошвидше. Будь-яка війна закінчується. Закінчиться і ця. Буде далі війна економічна та ідеологічна, як вона й до того була.
– А як щодо ідеологічної війни?
– Свідомо чи підсвідомо ми опираємось на традиції опору Другої світової війни. Чи навіть після війни, як показує досвід УПА. Хоча більшість не сильно знає історію УПА, але чули, що УПА, бандерівці воювали за незалежність, і відповідно то був символ опору, незламності, сили волі і духу. Хтось читає історію, хтось менше тим цікавиться, але на підсвідомому рівні червоно-чорний і державний жовто-блакитний прапори вже вселяють в людей силу і надію, що ми зможемо подолати ті труднощі, зможемо знайти сили знищити ворога. Тому ідеологічна, історична складові цього конфлікту дуже важливі. Тому що, як ми бачимо, ворог почав ту повзучу окупацію з тих регіонів, де історією України не цікавилися, де українська мова була не потрібна. І відповідно поваги і пошани до нашої державності, незалежності і територіальної цілісності не було. Зараз люди отримують в ході війни криваві уроки: що таке історія і чим вона важлива. Ідеологічна складова дуже важлива, адже путін як справжній російський націоналіст не раз заявляв, що росія закінчується там, де закінчується рускій язик. Це нагадування не тільки для росіян, а й для українців, що це війна на виживання. І нам треба боротися, щоб вижити. І що та окупація починається з ідеології, з телевізора, зі ЗМІ. Пісні, історія, культура – все це ніби, здається, іграшки. Але потім воно доходить до такої точки кипіння, що ті непорозуміння з історії, культури, ідеології переходять в гарячу фазу, військову фазу – і починаються масові вбивства людей на цій основі. Хтось каже: я виконую наказ, але ж корені якраз ідуть з тої ідеологічної складової конфлікту: непорозуміння поміж українською і російською ментальністю, державністю і політичними векторами.
– Які ваші плани після перемоги?
– Хочу повернутися назад у свою компанію “Глобал Лоджік”, це велика американська ІТ-компанія. Також хочу відновити свій сайт “Військовий навігатор”, де я був промоутером, менеджером, власником і журналістом, адже як я пішов у військо, не мав часу займатися тим сайтом. І я його на час війни прикрив. І планую після війни його відновити. Також хочу після війни зайнятися військовим рекрутингом. Оскільки я і психолог, то хотілося б себе спробувати в тій сфері.
– А що каже ваша родина?
– Моя родина пишається, що в родині я є першим офіцером Української армії. Бо в мене один дід служив в австрійській армії за часів Австро-Угорської імперії, другий в польській, коли наші землі були в складі Польщі, а батько і старший брат – в радянській армії. А я пишаюся, що мій дід був січовим стрільцем, воював ще в Першій світовій проти росіян, у другій світовій теж. І я продовжив традиції своїх предків з відстоювання нашої ідентичності, української державності. Це було прищеплено мені ще з дитинства моїми бабусями, батьками, і тому цю війну я прийняв уже морально готовим до опору і до боротьби. А під час студентських років я був активним учасником Студентського братства і Революції на граніті, результатом якої було не просто зняття тодішнього прем’єра Масола, а й повернення наших хлопців, які служили в радянській армії, на батьківщину, щоб вони служили на території України. Це була одна з великих перемог Революції на граніті, яка призвела у 1991 році до проголошення незалежності нашої держави. Тому ще з юності я був залучений у політичні процеси, а продовжив уже у війську. І це мені помагало у труднощах армійської служби, допомагало поборювати психологічні проблеми. Бо було міцне осердя. Тому виховання, традиції, історія є одними з найважливіших у формуванні бойової спроможності будь-якого воїна чи офіцера. І це є надважлива складова боєздатності Збройних Сил України. І я тим орієнтиром керуюсь під час роботи на своїй теперішній посаді: вселяю в людей віру і надію у краще майбутнє.