Медик «Кобра»: Без жодних зволікань вирішила – негайно повертаюсь в Україну

Галина народилася в Модричах Дрогобицького району. З 2016 року вчилася в Бориславському медичному коледжі, де отримала спеціальність «медична сестра». Через рік після закінчення навчання вступила до лав Нацгвардії на контракт. 

– Якою була ваша служба на контракті, в який підрозділ пішли служити?

– Я сама собою людина бойова, з жорстким характером. Тож мала мрію і вона здійснилася: я потрапила у спецпідрозділ ССО. Часто люди дивуються з такого рішення, але то було моє бажання йти в спецназ. Було весело. Ми працювали на виїздах. Перша моя ротація це пів року на Донецькому напрямку. Ми багато куди заїжджали, адже основною нашою роботою було проведення контртерористичних заходів. Прямі завдання: шукати і виявляти окупантів та російських найманців, також колаборантів. Вони там ховалися, прикривалися цивільними, всіляко маскувалися. Нашим завданням також була зачистка бойовиків і терористів, що, як гриби серед лісу, поховалися поміж цивільними. Це був мій перший виїзд в зону бойових дій. 

– Як вам було з цивільних потрапити туди?

– Не буду приховувати, що там було важко у фізичному плані: ССО – це не є звичайна армія. Це насамперед високі вимоги до фізичної підготовки, прискіпливе ставлення командирів до необхідних знань: і медицини, і тактики, і загалом військової справи. Ми були, як кажуть, підтягнуті на максимум. Кожен боєць це водночас і парамедик, і штурмовик. Запальна суміш в одному флаконі. Кожен з нас був максимально навчений і максимально підтягнутий у всіх галузях. Я чесно відслужила 3 роки контракту, але потім звільнилась.

– А що сталося, чому звільнились?

– Трохи наробила собі біди зі спиною. Були дуже інтенсивні фізичні навантаження. Ми регулярно складали нормативи: біг (3 км), так звана «розніжка» (по 100 разів присідання, відтискання підтягування). Суворе дотримання всіх вимог, до того ж на тобі завжди броня, «розгрузка» тощо. Стрільби, наприклад, у нас були тричі на тиждень. І кожного разу це дві години підготовки: прицілювання, підготовка зброї. Все це було доволі жорстко, тож я собі добряче травмувала спину. Щоб відновитись, вирішила трохи відпочити. То був 21 рік. 

– На війну ви повернулися з-за кордону. Пам’ятаєте, як зустріли 24 лютого?

– У лютому 2022-го я поїхала на роботу до Польщі. Все йшло так добре, хороший рекрутер, чудові умови. Вечір 23 лютого. Ми заселилися на новім місці. Виразно пам’ятаю, як смачно вмостилася на ліжечку і солодко заснула. А о 4 ранку ні з того ні з сього, як та зомбі, раптом гоп – і підводжуся на ліжку. Без будильника, без повідомлень, без нічого я прокидаюсь і спросоння наче відчуваю: щось не те. Беру телефон, аж гульк – а в нас війна! Без жодних зволікань вирішила – негайно повертатися в Україну. Одразу пішли дзвінки: що там і як вдома, чи були прильоти. Швидко переглянула новини, прихопила найнеобхідніше, викликали таксі. «Ви куди? – питає таксист, – у вас же війна». «Так, війна, але ми військові. Що робити, знаємо!» Така відповідь його влаштовувала: «Знаєте, якби у Польщі почалася війна, я б теж не думаючи пішов. Ви все правильно робите». Дорогою таксист розповідав нам про те, що у них якраз формуються загони тероборони і він записався також. 

– Які були враження від перетину кордону?

– Скажені черги шокували. Але переважно в бік Польщі. А хто їхав до України, то у нас в автобусі було так: на одне місце одна людина. Жінки й діти прощалися з чоловіками. Але тих мужчин, що їхали з нами до України, щось об’єднувало: наплічник, стримані жести, якісь інші деталі видавали в них військових. Чоловіків, які верталися боронити Батьківщину, було багато. Але в тім автобусі я була єдиною жінкою. Ще перед тим, як їхали до Польщі, була розмова: що робитимемо, якщо почнеться війна. І ось я вже, повертаюсь, бо інакше не можу. Повертаюсь, бо війна. Через три дні я була вже у Харкові.

Прямий поїзд із Трускавця доставив нас на холодний харківський вокзал. Ми вирішили йти в частину, де служив мій колишній. Там базувалась 3-тя бригада оперативного призначення. Але за нами вже не було кому виїхати, всі машини задіяні. До того ж містом у пошуках жертв уже рискали ворожі «Тигри».

Викликаємо таксі, без надії сподіваючись: а що як приїде. Неймовірно, але на наше замовлення приїжджає машина. І під обстрілами мчить нас через увесь Харків на інший кінець міста. Ми приїхали у військове містечко. Враження не з найкращих: все розбите, постійні прильоти, все горить. 

– Вас зразу оформили? Чи була бюрократія якась?

– Ні, на бюрократію часу не було. На КПП мене відрекомендували, повідомили, що служила. І все, нас пропустили. Заходимо, а хлопці вже допитують якихось двох: у них зв’язані руки, але в формі Нацгвардії. Питаємо, що сталося. Кажуть, що прийшли добровольцями, мовляв, хочемо захищати своє місто. І от відколи вони прийшли, частину почали обстрілювати «Тигри». Декілька були травмовані, один загинув. Почали шукати між своїми і знайшли зрадників. 

– На яку посаду ви прийшли?

– Я прийшла до командира зразу і сказала, де і на якій посаді раніше служила. Стала медиком машини БТР-4Е. Часу на збори не було, грубо кажучи, ми зайшли біля години 7 вечора, а вже наступного дня о 5 ранку в нас був перший виїзд. 

– А які завдання були поставлені?

– Ми стояли на перехопленні в лісі на гілці дороги, що вела до Харкова з півночі. То не був блок пост, ми стояли в лісі, в якому кишіло окупантами. Там всі підряд були: і строковики їхні, і ще казна-хто. Вони почали заїжджати в місто по головній дорозі попри зоопарк Фельдмана. Наші дали бій, і вони порозходилися по лісі. І там в лісі у нас була точка і час від часу туди просочувалися «Тигри». Ми стояли недалеко від меморіалу жертв тоталітаризму. Село П’ятихатки поряд постійно накривали. На випадок прориву колони ми мали зупиняти окупантів. І коли ми заїхали на точку і зайняли місце, командир вибрав, де має бути машина, і вийшов, щоб показати. Не пощастило: він послизнувся і йому переїхали колесом ногу, перелом. Евакуювали. Хто тепер буде командиром машини? Я, адже маю бойовий досвід. Тож я аврально за 2 години пройшла швидкий курс по «чебурашці» на командира машини. «Чебурашка» – пульт управління гарматою командира машини. Пульт, за допомогою якого ти калібруєш і стріляєш з гармати. Ми не могли ні вогню запалити, ні вийти, нічого не могли, бо навколо постійно перебували вороги. Ти навіть поспати там не можеш. Ти заплющуєш очі і трохи перепочиваєш. Просинаєшся не від будильника чи на світанку, коли сонце очі сліпить. Ні. Ти просинаєшся від того, що велетенська крапля конденсату падає тобі на голову. Бац – ти розплющуєш очі. А над тобою металева стеля холодного мокрого конденсату. А ззовні сніжисько мете, вітрюган завиває і чигають вороги. Чути прильоти або постріли. 

Як командир машини, я декілька разів мала прийняти бій... От уже попереджають: все, йде на вас, готуйтесь переймати. Я вже гармату навела, відкалібрувалася, жду, коли окупант висунеться. А тут раз – і хлопці з 80-ї на танку. І так кілька разів було. Допомагали, одне слово. У ті перші дні у Харкові пекло робилося: постійні обстріли, ворожі СУ-шки літали, як маршрутки.

Окрема подяка волонтерам. В Харкові волонтери відбиті на всю голову. От нам, наприклад, привозили в ліс піцу, шаурму. Уявляєте? Йдуть бої, над головою постійно свистить, гримить, за пару сотень метрів вороги на «Тиграх» вискакують, обстрілюють. А ті приїжджають з гарячою піцою. 

росіян було стільки на початку війни у Харкові, аж кишіло ними. Був випадок, що наші хлопці жили тиждень з росіянином в одному будинку. Вони перепочивали там, мінялися, щоб хоч в якомусь приміщенні переночувати. Щось на кшталт санаторію. Аж раптом, розказують, виходить такий один, каже: здаюсь, хлопці, не можу більше.

– І довго ви в Харкові були?

– Я захворіла на двосторонню пневмонію через переохолодження ніг. Хлопці сказали: «Галко, діла не буде, ти їдеш додому». Подякували мені. А вдома одужала й не думала довго – пішла в ТрО. З Дрогобицьким ТрО 28 березня ми вже були на фронті. А через пів року нас перевели на Харківський напрямок. Багато хто думав на початку війни: піду, мовляв, в ТрО, щоб не забрали на війну. Але не так сталось, як гадалось. 

– Що запам’яталось?

– Люди були більше мотивовані, ніж зараз. Ті, хто пішов у тероборону, може, й не надіялись на те, що поїдуть воювати. Але хоча б були готові. Коли приїжджаєш туди, все абсолютно міняється. І в голові теж усе міняється. Проте ми всі були одна родина: працювали на спільну перемогу і все робили одне для одного. Сказати поганого взагалі не можу нічого. Тільки хороше. Люди різні, але в нас все було класно. Я старалася для хлопців, і хлопці мене жодного разу не підвели. Я була старшим медиком мінометної батареї. Раз влупили з міномета так, що горіло три дні!

Рік і два місяці відвоювала я там. І звільнилася за станом здоров’я. Мені досі хлопці мої з попередньої служби дзвонять, дякують хто за врятовану ногу, хто за життя. 

Сім місяців відпочила і зрозуміла, що цивільне життя не для мене. У мене ще й характер такий – бойовий. 

Зрештою я прийшла в 704 полк. У вогнеметний батальйон. 12 січня 2024 року почалась моя служба тут. Чекаю виїзду, бо душа рветься на фронт. Наші хлопці недавно поїхали, а ми ще чекаємо. Тут я на посаді старшого бойового медика роти. В мене є два медики у підпорядкуванні. Вони хороші хлопці, я ними задоволена.

– Ви у вогнеметному батальйоні. З нашими вогнеметниками перетиналися там?

– Так, ми стояли в Пискунівці по лінії під Донцем на Донецькому напрямку, а вогнеметники були зовсім недалеко від нас. Вони працювали і з нами. А в Самборі мені, до речі, зробили мій перший квиток. І загалом сприйняли добре. Не було такого, що дивувалися, мовляв, хто це така? Якось приїхали хлопці з ротації: «О я тебе бачив там! (тобто на Донеччині) Ти була там, я тебе пам’ятаю». Або ситуація: стоїть хлопець у коридорі, пильно вдивляється мені в обличчя і слово вже висить на язиці. Я підходжу: «Ну кажи вже, що хотів сказати». «Я тебе бачив там. Ти ж там була на донецькому напрямку?» «Була, – кажу, – і що?». Я там була і знову туди повернусь. І робитиму все можливе для нашої якнайшвидшої перемоги над ворогом. Слава Україні!