ООН – організації огульної немочі

Про потребу реформи міжнародних організацій

Нещодавно міжнародна правозахисна організація Amnesty International оприлюднила звіт, який сколихнув не тільки українське суспільство, а й міжнародну спільноту.

Річ у тім, що правозахисники звинуватили українських військових у тому, що вони наражають цивільних на небезпеку.

«Єдине, що загрожує українським мирним жителям, — це російські ракети, зброя та мародерство російських військ. Крапка. Якби росія припинила вторгнення в Україну, небезпеки не було б», — прокоментувала звіт Amnesty International амбасадорка Великої Британії в Україні Мелінда Сіммонс.

Очевидно, що з думкою пані посла в організації не згодні.

Коли на адресу Amnesty International посипалася критика в усіх соціальних мережах, очільниця організації Аґнес Каламар заявила, що це все боти й тролі, а неупередженість організації, і факти не змінити.

Утім, щодо неупередженості Amnesty International можна посперечатися.

Науковий співробітник Київської школи економіки Павло Яворівський уже проаналізував попередні неоднозначні заяви організації. Наприклад, Amnesty International підтримувала джигадистів, а терористичні акти розцінювала як святе право ісламістів на самозахист. Окрім того, Amnesty International писала про «таємні тюрми» СБУ. Організація досі підтримує ідею їхнього існування.

«Amnesty International є яскравим прикладом, що неурядові організації (NGO) можуть бути інструментом для підтримки найбрудніших режимів», — доходить висновку Павло Яворівський.

Що там казати, старша радниця Amnesty International з реагування на кризові ситуації Донтела Ровера у своєму Twitter писала, що після початку повномасштабної війни Україні приділяється забагато уваги та витрачається багато ресурсів.

На основі даних саме цього департаменту базується звіт організації щодо ЗСУ.

Опублікований контраверсійний звіт Amnesty International з радістю підхопили пропагандистські ЗМІ російської федерації і вчергове активували тезу, що «не все так однозначно», а українські захисники нічим не відрізняються від армії вбивць і ґвалтівників.

«Із 2014 року організацію звинувачують у маніпулятивності звітів та постійному лобіюванні російських інтересів, зокрема критикою декомунізації, звинуваченнями ЗСУ в катуваннях та порушенні правил ведення війни. Водночас замовчування організацією масового вбивства росіянами українських полонених в Оленівці український уряд, журналісти та громадськість розцінюють як дезінформацію та сприяння російській пропаганді», — пише про організацію українська Вікіпедія.

Керівниця українського офісу Amnesty International Оксана Покальчук каже, що її команда зробила все, щоб скандальний звіт про ЗСУ не був оприлюднений на англомовному сайті організації, але автори публікації навіть не захотіли дочекатися коментаря Міноборони України.

Один із головних журналістських принципів — подати позицію всіх сторін, саме на цьому базується неупередженість. Український офіс Amnesty International, за словами Покальчук, навіть не включили до підготовки чи написанню тексту публікації.

Тобто про повноту картини не йдеться. Міжнародна організація, яка має бути watchdog у царині захисту прав людини, свідомо проігнорувала позицію України. Своїм звітом Amnesty International поставила на один щабель агресора та жертву агресії. Що недопустимо ні для правозахисної діяльності, ні для правосуддя.

Червоний Хрест — (не)гарантія швейцарської якості

Ще однією організацією, яка, м’яко кажучи, здивувала українців, став Червоний Хрест, заснований у Женеві. Міжнародний Комітет Червоного
Хреста оприлюднив заяву, в якій йдеться, що організація не гарантувала безпеку українських військовополонених, які вийшли з Азовсталі.

«Це не в наших силах. Ми наперед роз’яснили це сторонам. Сторони конфлікту зобов’язані забезпечити захист військовополонених від актів насильства, залякування та суспільної цікавості, а також від наслідків воєнних дій. Тільки сторони конфлікту можуть остаточно гарантувати безпеку військовополонених», — ідеться в заяві.

В МКЧХ додали, що під час виходу наших захисників із сумнозвісного металургійного комбінату в Маріуполі були лишень нейтральним посередником у координації зі сторонами конфлікту. Представники організації, мовляв, записали всю інформацію про військових, розраховуючи, що згодом буде дозвіл їх відвідувати.

Після теракту в Оленівці, де в колонії утримувалися наші полонені військовослужбовці, Червоний Хрест запросив доступ до цієї в’язниці та до всіх місць, де лікуються постраждалі або куди могли бути перевезені тіла. російська сторона очікувано дала організації відкоша.

Окрім того, Червоний Хрест стверджує, що запропонував підтримати евакуацію поранених та безкоштовно передати медикаменти, засоби захисту та матеріали для судово-медичної експертизи. Пропозиція, знову ж таки, залишилась без відповіді.

У Червоному Хресті заявили, що не можуть змусити «сторони конфлікту» надати доступ до військовополонених в Оленівці, бо «це залежить від доброї волі». Поки єдиний «жест доброї волі», який зробили росіяни — це втеча з острова Зміїний, після того, як ЗСУ завдали їм нищівної поразки.

У цій історії цікаві два моменти

Перший — відповідно до статті 19 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, «військовополонених після захоплення у полон евакуюють якомога скоріше до таборів, розміщених у зоні, що знаходиться на достатній відстані від зони бойових дій, для того щоб вони перебували в безпеці».

Оленівка — прифронтове селище. Лише кілька кілометрів відділяють її від нинішнього нуля. Наших захисників перевели в цю колонію якраз напередодні трагедії.

І другий момент — президент України Володимир Зеленський заявив, що «коли оборонці Азовсталі виходили із заводу, ООН і Міжнародний Комітет Червоного Хреста виступили гарантами життя, здоров’я наших воїнів».

Українські силові відомства після теракту в Оленівці 29 липня, під час якого загинули понад 50 українських героїв і ще стільки ж отримали поранення, випустили звернення до МКЧХ і ООН, як до гарантів безпеки наших воїнів. Його підтримав Зеленський.

Опублікована 3 серпня заява Червоного Хреста про те, що вони нічого не гарантували, виходить, і є відповіддю на наше звернення.

Поки не зрозуміло, чи були такі гарантії закріплені якось офіційно «на папері», але чи посилався би на них президент, якби жодних домовленостей узагалі не було?

Глибоке занепокоєння — геополітичний мем XXI століття

Ніяк не можна обійти стороною Організацію Об’єднаних Націй, однією із засновниць якої, між іншим, була Україна.

У п’ятницю, 22 липня, Україна підписала так звану «зернову угоду» з Туреччиною і ООН щодо гарантування безпеки морських коридорів для вивозу з портів Одеси українського зерна та харчів, без яких світ, особливо бідні країни Африки й Азії, опинилися на межі голоду. Дзеркальну угоду підписала і російська сторона. А вже 23 липня зранку (тобто менше ніж за добу) рф вдарила «Калібрами» по порту Одеси. Цілили якраз у зерно, що там зберігалося, але схибили.

ООН, яка, на секундочку, є підписанткою «зернової угоди», моментально зреагувала на російську атаку та… «беззастережно осудила» обстріл одеського порту. Усе, жодної іншої реакції від них не було.

А як вам таке?

«Рада Безпеки висловлює глибоку стурбованість щодо підтримання миру та безпеки в Україні. Вона нагадує, що всі держави взяли на себе зобов’язання вирішувати свої суперечки мирними засобами. Вона підтримує зусилля генерального секретаря ООН щодо мирного вирішення проблеми».

Це перша з початку повномасштабної війни, яку росія розв’язала проти України 24 лютого, ухвалена заява Ради Безпеки ООН. Сталося це 6 травня, тобто після двох місяців кровопролиття на українських землях, після Бучі, Ірпеня, Бородянки, Гостомеля, Маріуполя, Харкова, Миколаєва…

Своє «глибоке занепокоєння» в адресу України ООН висловлює з 2014 року, від анексії Криму та окупації частини Донбасу. Це вже стало мемом світового масштабу.

Прикметно ще те, що росію досі не позбавили права вето в Радбезі ООН. Країна-агресорка, яка десятиліттями вторгається в суверенні країни, залишається постійним членом цього органу. Імпотентна Ліга Націй і та виключила зі складу організації СРСР після нападу на Фінляндію у 1939 році.

Стаття 1 Статуту ООН проголошує, що організація має на меті: «Підтримувати міжнародний мир та безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру й придушення актів агресії, або інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, залагоджування або розв’язання міжнародних конфліктів або ситуацій, що можуть призвести до порушення миру».

З огляду, що відбувається у світі загалом і в Україні зокрема, ООН не здатна впоратися зі своїм головним призначенням — підтримувати міжнародний мир і безпеку.

Світова безпека потребує реформ

Усі згадані в статті організації фінансуються її членами, тобто платниками податків різних країн, і пожертвами різних філантропів.

Але з огляду на неоднозначні заяви, які лунають у бік України з 24 лютого 2022 року — дня, коли в Європі почалася найстрашніша з часів Другої світової війна, — спадає на думку, що філантропи можуть бути не такими вже й благодійниками, а перераховані тій чи іншій організації внески схиляють терези в потрібний бік. Корупція не має територіальних меж чи етнічних кордонів. Вороги України в цій практиці з’їли не одного собаку ще з часів російської імперії.

Загалом нездатність міжнародних інституцій, які покликані гарантувати мир, верховенство права та плекати права людини цього зробити, вказують, що ці інституції потрібно або реформувати, або ліквідувати й створити нові, які б відповідали сучасним викликам.

МКЧХ був заснований ще в XIX столітті — у лютому 1863 року. ООН з’явилася після Другої світової війни в 1945-му, перебравши на себе функції Ліги Націй. Amnesty International — 1961 рік.

Тобто наймолодшій, згаданій у межах статті, міжнародній організації понад 60 років. Вона недалеко втекла від путіна, який народився 1952-го, а найстарша — виникла за 90 років до його народження. Але жодна не має важелів впливу ні на нього, ні на світову безпеку.

Виходить так, що тій самій ООН головне, щоб вчасно та повним обсягом на світові ринки постачалося зерно, а не державні кордони, ними, за логікою «поважних міжнародників» можна й поступитися заради загального блага.

Кожний контриб’ютор цих організацій має задуматися, чи підтримувати їх надалі, адже пожертвуваний долар, як виявилося, може піти на ще більшу ескалацію конфлікту, в якій би точці Земної кулі він не був.

Світ сьогодні перебуває у зоні рішучих дій, а не глибоких занепокоєнь, якими нас годують ще з минулого століття. Сучасним проблемам — сучасне вирішення.