Левко Боровиковський – український романтик

Чи знаєте ви Левка Боровиковського? Мабуть, принаймні дехто пригадає, що вивчав. А чи знаєте ви Лева Маляренка? Ні? Це дві різні постаті? Ні, одна. От зараз і з’ясуємо. 

Він народився в лютому на Полтавщині. Його ім’я асоціюється з українським романтизмом – точніше, харківською школою. Його сини теж творили. Він походив із козацької родини. Був справжнім гуманістом і обстоював необхідність освіти. Прожив довго, але не всі його твори вийшли за життя – ми можемо читати більш-менш повно лише зараз. Але ті, що побачили світ, отримали високу оцінку сучасників. А ще саме йому постала повноцінна українська літературна балада, без якої не уявити романтизму.

Його знають як поета. Але він був іще й перекладачем (першим явив українською всі сонети Адама Міцкевича, ще й поему «Фарис»), етнографом, фольклористом. Це – Левко Боровиковський. Точний рік народження невідомий – 1806 чи 1808. Відомий рік смерті – 1889 р. По-справжньому поета звали Лев, але він обрав народний варіант Левко. А ще в переломний момент зізнавався: «За Україною душа моя болить».

Матір’ю він називав Україну, пояснюючи: «…вона мене голубила й годувала, на все добре наставляла. Як щира дитина, я її слухав – і повік не забуду, що вона мені говорила, як на все добре вчила».

Він походив із роду знаменитих Боровиковських – у тому числі був нащадком художника. (Цікаво, що батько поета, Іван Боровиковський, був сином іконописця). Предківське прізвище звучало як Боровик, а потім переробили на Боровиковський. До речі, сам наш романтик міг уславитись як художник. Батько привчав його, як і старших сина Івана та дочку Параску до малювання. Це вважалось обов’язковим заняттям, коли родина збиралася. (Звідси виникло вуличне прізвисько Маляренки – навіть цвинтар, де поховано поета, названо Маляренківським кладовищем). Може, це було зумовлено бажанням створити династію художників – як знаменитий предок? Чи збереглися твори цих дітей та їхнього батька? Як би хотілося побачити! Але бачимо, що любов до слова перемогла. Можливо, одним із поштовхів було те, що Боровиковські запрошували бандуристів, і майбутній поет ще змалечку слухав їх.

Як у всіх дворян, у нього спочатку були домашня освіта, а потім гімназія. Проте справжнім поворотом до літератури була університетська огранка. Майбутній поет вступив до Харківського університету, де навчався на етико-філологічному відділі філософського факультету. Одним із тих, хто формував талант романтика, був тодішній ректор і сам поет – Петро Гулак-Артемовський. Левко Боровиковський вивчав латинську (і пізніше перекладатиме Горація), французьку, польську та інші мови – імовірно, звідси інтерес до перекладу. До речі, за власним бажанням він вивчатиме навіть перську мову! Ця подія – terra incognita в житті поета. Чому він обрав перську? Чи це зумовлено модою романтизму на східну тему, чи ще чимсь іншим? Як поет опановував цю мову? За якими підручниками? Чи перекладав щось зі східної поезії? Певно, на ці питання нададуть відповідь дослідники цього автора. Також, безперечно, виникла зацікавленість фольклором: саме Гулак-Артемовський заохотив записувати українську усну народну творчість. Узагалі важко переоцінити роль Харківського університету у формуванні українського романтизму та літератури взагалі. Можна сказати, що тамтешні викладачі (з-поміж яких були письменники-класики) не лише пробудили національну свідомість у студентів – майбутніх класиків, – але й поставили нашу літературу та етнографію на наукову основу. Зокрема, Боровиковський зібрав просто огром фольклору (приказок, пісень, казок, даних про народну медицину, прислів’їв, повір’їв…) і співпрацював із ученим славістом Ізмаїлом Срезневським, щоб усе це побачило світ. Власне, зі Срезневським вони співпрацювали й раніше – на літературній ниві. А ще й на науковій. Проте, на жаль, задумані три (!) збірники не вийшли. Проте принаймні деякі записи – наприклад, казок – можна прочитати.

Як поета про нього дізналися, прочитавши альманах «Ластівка», виданий іншим романтиком – Євгеном Гребінкою. (Про це видання я вже писала в «Сурмі»). А сам Боровиковський разом із іншими романтиками видав «Український альманах». У передмові написав про те, що читач побачити: українська поезія може бути не лише жартівливою, а й серйозною. Узагалі в цих словах помітна принциповість поета, повага до самого себе і свого народу.

Завдяки харківській школі романтизму прийшла не лише душевна, а й освічена поезія.

А що писав Левко Боровиковський? Він був і ліриком, і фантастом, і байкарем (у цьому жанрі збереглося мінімум 600 творів!) Писав балади, ліричні вірші, переспіви, пісні, байки… Він не хотів обмежувати українську літературу суто гумористичним струменем (як анекдотами) і довів, що українською мовою можна повноцінно творити, у тому числі серйозні, навіть драматичні речі. Цьому поету не чужі ні гумор, ні сатира (і ми це побачимо), але він був глибоким творцем. А ще – невтомним працівником. На жаль, йому доводилося звикати до переслідувань, цензури, не тієї роботи, яку він хотів, а ще – до того, що з величезного обсягу підготовлених ним уперше (!) записів погоджувались опублікувати у кращому разі тільки один вірш. І то власний, авторський, а не унікальний фольклорний, записаний із народних уст. Так, вірш здобував похвали, Боровиковському було приємно, але він хотів, щоб українська тематика вивчалася науково, системно. Елементарно, щоб народ знав, звідки він, міг читати власне. Бо виняткові тексти просто пропали б. Поету доводилося боротися. Але він працював, творив.

Чому не всі власні твори Левка Боровиковського дійшли до нас? Річ не лише в рукописах і тому, що дещо було оприлюднено посмертно. З огляду на цензуру Боровиковському доводилося багато своїх віршів, перекладів та інших творів видавати під псевдонімами. Тому й до сьогодні геть не всі ці псевдоніми розшифровані – кому належать.

Його творчість афористична. Є відомі афоризми, як-от «Не все те золото, що блищить», «На здогад буряків, щоб дали капусти», «П’яному і море по коліна», тощо, але й власні, оригінальні. Скажімо, такі вислови: «Голодний Клим озвавсь баса: „Найлучча птиця – ковбаса!”», «Хто сам собі дає зарік – пропащий чоловік». Або: «Хто робить – той мовчить; а вірять Крикунам», «У кого що болить, / Про те й кричить», «А ти б, Метелику, не дуже-то гордився, / Бо ти недавно сам з гусениці вродився», «Хто добре робить – той не хвалиться нікому».

Чи спілкувались українські романтики? Це дуже індивідуально. Так, багато хто листувався, а якщо об’єднувала спільна справа (університет), то знали один одного особисто. Але, скажімо, із Тарасом Шевченком Левко Боровиковський не був особисто знайомий. Хоча поети один одного читали, і це підтверджено. Боровиковський згадував про «Кобзар» з чужих слів – «не знаю чий», і що це видання хвалять. Факт, що герой моєї статті прославився як поет раніше, ніж Шевченко, але час показав, що Кобзар – геній. Боровиковський – талант, і яскравий. Врахуймо ще обставини того часу.

У Києві опублікували збірку Боровиковського «Байки й прибаютки» (1852), куди поет включив і власні байки, і примовки. Відкрив жартівливим звертанням «До дітей»: «Гей, діти-мотилята! / А годі вам цяцьками грать, / М’яч бить, метелики ганять: / Я байку розкажу – послухайте, хлоп’ята! / На якого вам ката / З книжками носитесь в руках? / Сідайте лишень на лавках: / Я байку розкажу – послухайте, хлоп’ята! / Веселі небожата! / Чи не обридло бігать вам / І по горам, і по долам? – / Я байку розкажу – послухайте, хлоп’ята!» Але далі помітно, що ці оповідки близькі й дорослим: «Моя байка / Ні бійка, ні лайка: / Нехай ніхто на себе не приймає, / А всяк на вус собі мотає – / Хто вуси має…» І пояснює, чому пише байки: «Нехай хоть буде знати всяк, / Що в мене є перо, бумага і чорнило». А які ж це байки? Наприклад, «Лисиця й Ведмідь»: «Поснідавши вівсю, Ведмідь розтанцювавсь; / За танці Ведмедя Лисиця розхвалила. / “Ей, кумо, хвалючи сі танці, – согрішила”, – / Сірко Лисиці обізвавсь. / “Не в танцях сила, – / (Тоді Лисиця говорила) – / Не танці я його, а лапища хвалила”».

Треба сказати, що і на схилі літ від уже відомого поета просили для видання написати на замовлення саме байки – і Левко Боровиковський радо це виконав. Проте його муза явно ширша, ніж один жанр.

Цей поет – майстер і діалогу, який із ліричного переростає у драматичний. Наприклад, вірш «Віщба»: «– Чомусь мій кінь вороненький / Не пив у криниці; / Чомсь брязнула на кілочку / Шабля край полиці. / – Вітер вінув проз віконце – / Шабля забряжчала; / Ніччю, синку, сніженьками / Криниця припала. / – Шибка, нене, не дзвонила; / Криниця – як слізка: / Певно, певно, моя мила / У чужого ліжка! / Кінь та шабля – моя віра: / Розгадав їх вістку… / Не плач, нене, пусти мене – / Привезу невістку…».

Поговорімо про переклади. На той час український художній переклад тільки формувався. Точніше, він давно існував, але точних канонів іще не було, і в кожного, хто брався відтворити улюблений твір рідною мовою, була своя метода. Проте недарма Левко Боровиковський навчався на філолога і був поетом. Беручись до іноземної поезії, він відтворював її – особливо як на ту добу – майстерно, і читач міг уловлювати ідею та динаміку. Наприклад, в його перекладі знаменитий сонет Адама Міцкевича «Акерманські степи»: «Наплив я на розліг сухого океану, / Ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок, / Пливе між пойних лук по килиму квіток; / Минаю острови зелені я бур’яну. // Смеркає вже; нігде ні шляху, ні кургану; / Шукаю шляхових на небі я зірок, / Гень, блись! Чи хмара то? То зіроньки світок? / Ні, то синіє Дністр – то світло Акерману. // Пождім… Як тихо все! Я чую журавлів; / А їх ключа б не вздрів бачніший з соколів. / Я чую, як в траві метелик колихнеться, / Як гадина слизька до зілля доторкнеться . //В тиші сій слухаю так пильно, занімів, / Що з родини б чув гук. Ніхто не одкликнеться!» Бачимо, що і сьогодні цей переклад звучить по-сучасному. Збереглися пояснення Боровиковського про труднощі цих перекладів. Не забуваймо, що він фахово вивчав польську мову та інші слов’янські та міг порівняти. Хоча таланту цього поета було явно тісно в рамках оригіналів, і він часто робив переспіви, фантазії, варіації «на тему», змінюючи й форму, але цей сонет відтворено українською дуже ретельно – особливо як на ту добу. Можна казати про базу для наукових досліджень – уже нових поколінь перекладачів. Але прикро, що збереглося так мало перекладів Боровиковського. Може, вони ще знайдуться? До речі, авторство цитованого перекладу з Міцкевича точно з’ясували порівняно нещодавно.

Це ще не все. Виявляється, Левко Боровиковський працював над словником української мови і завершив його на літері «К». Де можна прочитати ці записи? В архівах? Де саме? Чи можна видати цей словник?

До речі, сучасники відзначали гарну мову творів цього автора. Це було справжнім проривом. Євген Гребінка, наприклад, писав, що Боровиковський «облагородив мову українську» своїми віршами.

Сергій Єфремов зазначав: «Боровиковський дуже рано зійшов з літературного поля й замовк, наче й не було його на світі: після згаданих “Байок і прибаюток” його ім’я ми ні разу не стрінемо в літературі, хоч автор ще жив десятки років… Проте з Боровиковським увійшло до нашого письменства дещо таке, з світової скарбниці, що поставило його ім’я в історії письменства досить твердо… Справжнім батьком романтизму в нашому письменстві був таки Боровиковський: у старших письменників було це тільки епізодично, його ж уся літературна діяльність минула під знаком романтизму».

Я не хочу загострювати увагу на поетовій біографії, бо для цього є фахівці. Скажу одне. Він багато працював. Але його життя не завжди було щасливим. Навіть посмертна доля… Могилу загубили. А знайшли тільки у ХХ ст., причому звичайні собі учні. Це символічно – адже свої байки поет адресував дітям.

Так, цей поет і перекладач багато створив. А творити – це й є найвище щастя. Сьогодні ми можемо це читати. Але хотілося б, щоб Левка Боровиковського більше видавали як окремо (у тому числі для дітей), так і в антологіях, беручи не лише його відомі шедеври, а й менш знані, проте не менш цікаві, твори. Бо він – один із тих, хто створив не лише наш романтизм, а й переклад і багато інших нив словесності.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).