Чорнобиль

Спогади справжнього полковника (фрагмент)

Повернувся я із «Зони» 23 червня 1986 року. Забрали мене звідтіля вертольотом і одразу до військового госпіталю. Там тоді суцільна «радіофобія» панувала, а пацієнти демонстрували один одному «фокуси» – як до тіла, начебто на вражені радіацією місця, прилипають ложки та виделки. 

Мені 35 років, помирати не хочеться. Пощастило. Приїхали лікарі з Петербурга. От вони мені й сказали: ніхто толком не знає, як лікувати, тож не шукай щастя по закордонах, тікай у ліс, де багато води й мало сонця. Я подумав і почав їздити щороку в Трускавець. Завдяки тому та, звичайно, самодисципліні – досі живий...

То ж пробув я в госпіталі три дні і сказав: все виписуйте, їду додому. 26 червня сів на АН-24, місце мені виділили біля стюардеси. Так вона протягом усього рейсу жодного разу не присіла, а я не одразу й зрозумів чому. На місці зустрічає начальник міліції аеропорту, руки не подає, потім ще один знайомий не вітається за руку – радіофобія. Кажу їм – відведіть в номер (готель там, як у Львові «Тустань», два кроки від летовища) хочу переодягнутися. А перед відльотом передзвонив водієві, щоби привіз мені змінний одяг. Той привіз, все що йому сказав, а про шкарпетки я забув. Після душу переодягнувся, мешти на босу ногу, штани натягнув понижче, а «зонівський» одяг запакував у цупкі целофанові мішки. Водієві наказав знайти на околиці яму поглибше і там прикопати...

Наступного дня чую, що зі мною щось не те. Пішов у лікарню, зміряли тиск. 220/190! Це при моїх 72-х кілограмах ваги. Колоти не можна – алергія. Ну, якось вижив. 

Під реактором я був третього травня... Як все відбувалося? Знаєш, тоді, як і сьогодні, були три головні проблеми керівництва. Скажу російською:

1. Нєразбєріха.

2. Наказаніє нєвіновних.

3. Поощрєніє нєпрічасних.

Горбачов нехай не бреше, що не знав, яка загроза. Перші шведи сказали, одразу. А Горбачов примусив Щербицького провести парад. І взагалі, він йому вкоротив віку...

В Чорнобилі якось усе не по науці відбулося. Класика це – вибух, проникаюча радіація та променева хвороба. Реактори «заправляють» на п’ять років роботи. Так ось, той, що вибухнув, кілька місяців як був «заправлений». Невідомо насправді, скільки й чого пішло в атмосферу. Це в 400 разів гірше, ніж атомна бомба в Хіросімі...

Мене в Києві по нинішній день горло хапає. Щитовидка...

Причина вибуху? Коли прибув на місце, то зауважив дуже багато працівників КДБ і ментовської «семірки». Когось шукали. До речі, весь зв’язок спецслужбами був заблокований, повністю. 

Три варіанти:

1. Диверсія.

2. Аварія.

3. Помилка оператора. 

Правди ж ми ніколи не дізнаємося. Всі документи в москві...

Пам’ятаєш директора ЧАЕС – Бахтіярова? Помер уже. До речі, в Дрогобичі біля нас сидів. Так ось, вибух стався о 1:23, а о 5-й ранку його змусили підписати документ, що сталася пожежа. Щось мусіли доповідати в ЦК, ось і вирішили назвати пожежею, а в цей час на 3-му реакторі вже помирали люди...

Коли б одразу сказали, що це аварія – то були б задіяні трохи інші сили... (тут ми вчергове згадали наше нинішнє «АТО»)

До 10-12 травня ми не вірили, що залишимось живими... Шахтарі копали під реактором і заливали туди бетон, щоби це все не пішло в землю і Прип’ять. Коли б не зупинили це в ті дні, то не лише ми б з тобою зараз не розмовляли, хто зна, чи була б нині Європа...

Взагалі 26 квітня я був у міністерстві, в Києві. Мене мали призначити туди на посаду. Прийшов, а керівництва немає. Нікого взагалі. І ніхто нічого не знає. Інформація була повністю заблокована. Я повернувся додому, а вже на 2-ге число знову терміново викликали в міністерство. Так я з одним портфелем, навіть не попрощавшись з дітьми, полетів у столицю. Наступного дня мені дали водія з автівкою і відкомандирували в Чорнобиль. Що там трапилося, я так і не знав. Їдемо, назустріч колони машин, зустрічаю колегу з Київської області, той мені: ти куди лізеш, там повний п#здець, я вже три доби не сплю, займаюся евакуацією... До того я практично не курив, а тут він мені дав пачку цигарок і я димів до самого реактора, куди мене згідно з наказом доставили. А там все було в суцільному диму...

Людей здурили. Сказали, що евакуація на три дні. А то ж повнісінько малих дітей, елементарних речей з собою не взяли. Ось і розпочали правдами-неправдами повертатися, щоби позабирати речі... В під’їзд зайдеш – страшний сморід. Електрики немає – всі їстівні запаси попсувалися, холодильники потекли...

Собаки швидко здичіли, почали кидатися на людей. Тож привезли з Києва три автобуси з мисливцями, щоби їх повідстрілювати. Ми ті автобуси перепинили, кажемо: хлопці, ви знаєте, що там робиться, яка радіація? На той час ми вже зробили мапу радіаційного забруднення. Ті подумали, розвантажили припаси, і ми на місці все з’їли й випили, а тоді відправили їх назад. Взагалі ходили завжди голодними, одні консерви. А за пляшкою часом відправляли посильних аж у Білорусь...

Найжахливіші враження, а в житті я всілякого надивився, від мертвої Прип’яті. Ніч. Я вийшов з БТР. Лише світло наших фар і жодного вогника. Жодного звуку. І жодної живої душі...