Про критичний погляд на українців та потребу організованості
Колись, ще у 2000 році, коли я вперше зустрівся із Михайлом Слабошпицьким, то ми майже всю зустріч проговорили про його книгу «Українець, який відмовився бути бідним» і про її головного героя Петра Яцика. Була навіть домовленість про організацію зустрічі із Петром Яциком, але, на жаль, ця зустріч не відбулася, тому, що 1 листопада 2001 року Петра Яцика не стало.
А книга про нього, його роздуми про Україну, українців, про місце українців у світі та інші сторони нашого буття ось уже тридцять років лежить у мене на чільному місці, і я часто звертаюся до думок Петра Яцика, звіряючи з ним свої думки.
Тож, я зараз подам пряму мову Петра Яцика, навіть без своїх коментарів, а ви просто прочитайте і задумайтеся.
«…Українці, як відомо, народ вразливий. І будь-яке критичне зауваження на свою адресу ми сприймаємо вельми емоційно, ба навіть хворобливо. Звичайно, багато що тут іде від того, що нас так довго упосліджували, духовно й матеріально обкрадали, нищили фізично й поширювали міф, що ми – неповноцінна в багатьох розуміннях нація. Пристрасно заперечуючи цю злобно антиукраїнську доктрину, ми часом втрачаємо дорогоцінне почуття міри й переходимо до відвертої апології навіть там, де могли б помовчати й спробувати критично глянути на себе. Немає в нас тут упевненості, рівноваги. Все перекоси то в той, то в інший бік.
Поінколи ми, ще навіть де дослухавши до кінця і суті засторог щодо нашого менталітету, цитуємо у відповідь слова осани рідному народові, написані його найвидатнішими синами. І навіть самі забуваємо, що є в Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Пантелеймона Куліша не тільки дзвінке, схвильоване славослів’я на адресу рідної людності.
Чому на різних етапах історії вони з відчаєм вигукували такі зболені й такі нищівні слова, звернені до свого народу? “Раби, підніжки, грязь Москви…”, “Мов паралітик той на роздорожжу…”, “Народ наш, мов дитя сліпеє зроду…”, “Обтяжіла й сентементальна раса, не здібна до політичного життя на власному смітті…”, “Народе мій без честі, без поваги…” – страшно читати ті твори, що їх написали Шевченко, Франко, Леся Українка, Куліш. А вулканічний гнів Євгена Маланюка в його зверненій до України інвективі:
“Діва – Обида
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати – мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто ґвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п’яних кобзарів –
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти – попівна Роксоляна,
Байстрюча матір яничар!
Чаплінському – ясир кохання –
Це ти, безславна і лиха,
В Богдановій ятрилась рані
Вогнем образи і гріха.
Стрибати в гречку – тільки й щастя,
Щоб в корчах зради завмирать –
Це ти, пусте, неплодне трясця,
Ти, Пріська гетьмана Петра.
Звідціль черкаська твоя шатость
І рабська кров твоя звідціль,
І діти, мов дурні курчата,
І сліз – пісні, й бандури – біль,
І та розслабленість ледача
І серця, й розуму, і рук, –
Безсила насолода плачу
Безсоромно-плебейських мук...
Невже ж калюжою Росії
Завмре твоя широчина?
...А над степами вітер віє!
А в небі гуркотить весна!
А степ, гарматами пооран,
Тремтить від крові і кісток,
Та про бої віщує ворон,
Червлен тримаючи шматок.
Повстань, як древлє! Панцир з міді
Замінить лати й ганчірки, –
І знов дівоча стать Обиди
Звитяжно гляне у віки.!..”
Ми удаємо, що не пам’ятаємо таких творів, або й справді без нагадування не пам’ятаємо їх, бо – не хочеться. Справедливі чи огульні такі звинувачення – то матеріал для серйозних і затяжних історико-політичних дискусій, відповіді на яких навряд чи будуть однозначними. Тут ідеться про інше. Про вміння тверезо й критично глянути на себе. А ще йдеться про те, як раціонально організувати своє життя, взяти за неухильні орієнтири конструктивні самонастанови. Наші мислителі і поети відверто говорили про наші хвороби, ставили діагнози».
(Із книги Михайла Слабошпицького «Українець, який відмовився бути бідним», вид. «Рада» 1994 рік. Ст. 94-95.)
«Діва Обида» – загадкова фраза зі «Слова о полку Ігоревім»: «Встала обида в силах Дажбожого внука, вступила Дівою на землю Троянову, заплескала лебединими крилами на синьому морі біля Дону».
Про автора: Сергій Медвідь – письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат аграрних наук.