Не так сталося, як гадалося. Або чому держава стала незалежною від народу?

24 серпня 1991 року була проголошена така жадана для народу «державна незалежність» України. Але чому не виправдалися сподівання на краще життя?

Очевидно, сучасний стан українського суспільства можна визначити так: держава в Україні стала цілком незалежною від свого народу. Цей висновок підтверджують два факти, які характеризують сучасний стан суспільства.

З одного боку, «чужа воля» із-за меж України вже не панує в Україні – у цьому й полягає незалежність держави. З іншого боку, «своя воля» українців в Україні ще не панує. Це ознака того, що держава в Україні як інструмент управління суспільним життям людей не перебуває в руках суверенного народу.

Стаття 5 Конституції України проголошує: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу».

Запитаймо себе: чи користується народ України належною мірою своїм суверенітетом для убезпечення від узурпації його прав з боку власної держави та від зловживань державною владою? Очевидно, це питання риторичне.

Бо, користуючись відсутністю у громадян політичного досвіду і політичної культури, «політики»-зловмисники ловлять виборців під час виборів на «м’якуш», що готується за рецептами політичних технологій.

Ми – народ, який не уміє володіти своєю державою, як маленька дитина, що не навчилася ще володіти своїми руками, ногами і головою. І ця політична інфантильність має бути подолана!

Отже, феномен «незалежності держави від народу», єзуїтське використання усіх гілок державної влади для зловживань стали можливими через відсутність у громадян належної соціальної і політичної культури, яка має забезпечити суверенітет українського народу над власними державними інституціями.

Одним з драматичних наслідків відсутності в громадян України належної політичної культури є процвітання буйним цвітом на теренах України політичних маргіналів різних мастей. Це вони, утворюючи псевдополітичні угруповання, борються з власним народом, користуючись його слабкостями. Їхня мета – оволодіння державною владою і її використання для зловживань.

Вони отримують можливість за допомогою інструментів державної влади експлуатувати недоліки політичної культури народу завдяки використанню демократичного за формою волевиявлення громадян. На цьому й паразитують політичні маргінали, зловживаючи демократичними інститутами. Це, очевидно, не вина нашого народу, а його біда, але чи може це нас втішити?

Хто поверне в Україні державну владу народу? Лише він сам шляхом правильного волевиявлення на демократичних виборах. Однак, щоб волевиявлення було правильним, народу повинна допомогти справжня українська еліта, місія якої – сприяти формуванню у громадян прогресивної соціальної (тобто політичної, економічної, правової, моральної) культури.

Досить переконливо про необхідність соціального просвітництва для формування соціальної культури народу писав французький соціолог Еміль Дюркгейм. Підкреслюючи, що ми живемо у світі, «який не визнає жодного властителя, крім громадської думки», він стверджував: «Щоб цей властитель не став нерозумним деспотом, слід його просвіщать».

Очевидно, неодмінним для становлення демократії є принцип соціального просвітництва, коли просвітництво – вище політики, а просвітителі – вище політиків.

Значний просвітницький потенціал належить і соціальному досвіду людей. Все більше громадян, потерпаючи від зловживань влади, усвідомлюють наступну політичну закономірність: влада робить з ними те, що вони їй дозволяють.

Завдяки навчанню реаліями життя громадяни втрачають ілюзії на зразок «держава повинна нагодувати свій народ» і отримують уроки нової політичної культури, що здатна перетворити їх з рабів держави на її господарів.

Очевидно, завданням №1 прогресивних партій і політиків в Україні є забезпечення соціального, і зокрема політичного, просвітництва за допомогою усіх просвітницьких засобів сучасної цивілізації. А громадянам-виборцям серед усього розмаїття партій і політиків варто підтримувати лише ті, які борються за владу народу над державою, а не за владу держави над народом.

Лише завдяки соціальному, і особливо політичному, просвітництву, яке сприяє формуванню у громадян прогресивної політичної культури, український народ зможе демократичним шляхом повернути собі державу, забезпечивши народний суверенітет в Україні і убезпечивши державну владу від узурпації.

Про автора: Олександр Костенко – доктор юридичних наук, професор.

Джерело: Facebook/Інститут Соціального Просвітництва