24 серпня 1991 року була проголошена така жадана для народу «державна незалежність» України. Але чому не виправдалися сподівання на краще життя?
Очевидно, сучасний стан українського суспільства можна визначити так: держава в Україні стала цілком незалежною від свого народу. Цей висновок підтверджують два факти, які характеризують сучасний стан суспільства.
З одного боку, «чужа воля» із-за меж України вже не панує в Україні – у цьому й полягає незалежність держави. З іншого боку, «своя воля» українців в Україні ще не панує. Це ознака того, що держава в Україні як інструмент управління суспільним життям людей не перебуває в руках суверенного народу.
Стаття 5 Конституції України проголошує: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу».
Запитаймо себе: чи користується народ України належною мірою своїм суверенітетом для убезпечення від узурпації його прав з боку власної держави та від зловживань державною владою? Очевидно, це питання риторичне.
Бо, користуючись відсутністю у громадян політичного досвіду і політичної культури, «політики»-зловмисники ловлять виборців під час виборів на «м’якуш», що готується за рецептами політичних технологій.
Ми – народ, який не уміє володіти своєю державою, як маленька дитина, що не навчилася ще володіти своїми руками, ногами і головою. І ця політична інфантильність має бути подолана!
Отже, феномен «незалежності держави від народу», єзуїтське використання усіх гілок державної влади для зловживань стали можливими через відсутність у громадян належної соціальної і політичної культури, яка має забезпечити суверенітет українського народу над власними державними інституціями.
Одним з драматичних наслідків відсутності в громадян України належної політичної культури є процвітання буйним цвітом на теренах України політичних маргіналів різних мастей. Це вони, утворюючи псевдополітичні угруповання, борються з власним народом, користуючись його слабкостями. Їхня мета – оволодіння державною владою і її використання для зловживань.
Вони отримують можливість за допомогою інструментів державної влади експлуатувати недоліки політичної культури народу завдяки використанню демократичного за формою волевиявлення громадян. На цьому й паразитують політичні маргінали, зловживаючи демократичними інститутами. Це, очевидно, не вина нашого народу, а його біда, але чи може це нас втішити?
Хто поверне в Україні державну владу народу? Лише він сам шляхом правильного волевиявлення на демократичних виборах. Однак, щоб волевиявлення було правильним, народу повинна допомогти справжня українська еліта, місія якої – сприяти формуванню у громадян прогресивної соціальної (тобто політичної, економічної, правової, моральної) культури.
Досить переконливо про необхідність соціального просвітництва для формування соціальної культури народу писав французький соціолог Еміль Дюркгейм. Підкреслюючи, що ми живемо у світі, «який не визнає жодного властителя, крім громадської думки», він стверджував: «Щоб цей властитель не став нерозумним деспотом, слід його просвіщать».
Очевидно, неодмінним для становлення демократії є принцип соціального просвітництва, коли просвітництво – вище політики, а просвітителі – вище політиків.
Значний просвітницький потенціал належить і соціальному досвіду людей. Все більше громадян, потерпаючи від зловживань влади, усвідомлюють наступну політичну закономірність: влада робить з ними те, що вони їй дозволяють.
Завдяки навчанню реаліями життя громадяни втрачають ілюзії на зразок «держава повинна нагодувати свій народ» і отримують уроки нової політичної культури, що здатна перетворити їх з рабів держави на її господарів.
Очевидно, завданням №1 прогресивних партій і політиків в Україні є забезпечення соціального, і зокрема політичного, просвітництва за допомогою усіх просвітницьких засобів сучасної цивілізації. А громадянам-виборцям серед усього розмаїття партій і політиків варто підтримувати лише ті, які борються за владу народу над державою, а не за владу держави над народом.
Лише завдяки соціальному, і особливо політичному, просвітництву, яке сприяє формуванню у громадян прогресивної політичної культури, український народ зможе демократичним шляхом повернути собі державу, забезпечивши народний суверенітет в Україні і убезпечивши державну владу від узурпації.
Про автора: Олександр Костенко – доктор юридичних наук, професор.
Джерело: Facebook/Інститут Соціального Просвітництва