Ровесник Соборної України Омелян Пріцак

«...Я хотів би дати свою візію історії України, але не так, як досі це робилося, в ізоляції, а в системі світової гуманітаристики. Подати українське відродження ...як міжнародну проблему на тлі міжнародної історії. Це моє майбутнє завдання»

Таке кредо собі обрав ще замолоду Омелян Пріцак. І він здійснив задумане. Щоправда, для цього йому довелося чинити не завдяки, а всупереч обставинам, пройти нелегкий шлях та еміграцію. Щоб аж врешті на американськім континенті досягти усіх можливих і неможливих наукових вершин. Омелян Пріцак це також приклад успішного українця, що здійснив свою заповітну мрію – фактично відкрив, а згодом і надав потужного потенціалу україністиці як окремій науці у світовій гуманітаристиці. Завдяки Пріцаку про Україну не дізнались вперше, але почали говорити частіше й фахово на різних світових наукових майданчиках. 

Народився Омелян Пріцак у селі Лука на Львівщині 7 квітня 1919 року, тобто у рік проголошення Соборності України (Акт Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки декларовано 1919 року на Софійському майдані в Києві). Батько його Йосип Пріцак був вояком Української Галицької армії. Мати Емілія Капко вдруге вийшла заміж після смерті чоловіка від тифу восени 1919 року, а на початку 1920-го вітчим перевіз їх до Тернополя. Там Омелянові мусили змінити ім’я на Еміль для мімікрії під поляка задля спасіння од польських карних органів, що полювали за родинами вояків УГА. Хлопець закінчив початкову школу, потім народну, а відтак і Першу тернопільську гімназію, отримавши дуже хорошу середню освіту. Вже у гімназії Пріцак опанував деякі іноземні мови, зокрема східні. У 13 років усвідомив свою українськість, дізнавшись про рідного батька й витримуючи шовіністичні нападки з боку поляків-учителів. Учений згодом сформулював власну формулу навернення до українства: «По-перше, я боровся за право бути українцем. По-друге, я від свого польського оточення навчився двох цінних прикмет, яких так бракує нам, українцям: почуття людської гідності і почуття української національної гідності». Відтак Омелян почав активно вивчати літературну українську за словниками Івана Огієнка, зацікавився спогадами учасників українських визвольних змагань та затято почав штудіювати українську історію, зокрема праці Михайла Грушевського. Уже зрілий науковець, професор Пріцак критикуватиме історіографію Грушевського, не погоджуватиметься з його візіями України, дорікаючи незнанням східних, зокрема тюркських та арабських джерел. 

У 16 років Пріцак вступив до Львівського університету, де вивчав іранські, семітські та алтайські мови. А під керівництвом Івана Крип’якевича в Науковому товаристві імені Шевченка здобув освіту в царині українознавства. Його наставниками також були Василь Сімович, Ярослав Пастернак, Теофіль Коструба. Під впливом Мирона Кордуби написав ґрунтовну статтю про формування української нації. Далі був переїзд до Києва, де під очільництвом геніального Агатангела Кримського Омелян Пріцак почав навчання в аспірантурі Інституту мовознавства Академії наук. Однак свято науки тривало недовго: Пріцака мобілізували до лав радянської армії. Через місяць війни потрапив у німецький полон. Проте йому вдалося виїхати спочатку до Львова, а потім 1943 року до Берліна. Там перерване війною спілкування Омеляна Пріцака із Павлом Скоропадським знову відновилося, адже гетьман із родиною якийсь час жили в передмісті Берліна. Після Берлінського (1943-1945) Пріцак пішов на навчання до Геттінгенського університету (1946-1948). А вже 1957 року він стає професором Гамбурзького університету і одружується з Ніною Молденгауер.

Американський період почався 1960-го, коли Пріцака запросили на викладання до Вашингтонського та Гарвардського університетів як професора-тюрколога. Із 1964 року Омелян Пріцак – професор тюркології та історії центральної Азії. З того часу постійно жив у США, а до 1990 року викладав у Гарварді. Там Пріцак заснував власну школу науковців-україністів, які стали новаторськи трактувати історію України, залучаючи широкий всесвітньо-історичний контекст. Серед представників цієї школи, наприклад, Орест Субтельний, автор першого підручника історії України в незалежній Україні. 

Пріцак став справжнім авторитетом у наукових колах, його ім’я користувалося повагою серед університетських професорів та академіків по всьому світу. 

Цікаво, що такий авторитет зумовив інтерес Нобелівського комітету, тож Пріцак отримав право номінувати на цю найпрестижнішу світову премію своїх рідних земляків-українців. Так, у 1967 році Омелян Пріцак надіслав подання на літературного Нобеля Павлові Тичині, Івану Драчеві й Ліні Костенко. Наступного року знову рекомендував Івана Драча, а 1970-го та 1971-го – Миколу Бажана. 

Омелян Пріцак не просто створив концепцію Гарвардського Українського наукового інституту, але й розробив видавничі програми центру та окремі видавничі проєкти, зокрема «Harvard Ukrainian Studies», «Minutes of the Seminar in Ukrainian Studies», «Recenzija. A Review of Soviet Ukrainian Scholarly Publications», багатотомні книжкові серії «Series in Ukrainian Harvard Studies». 

Тож хто такий Омелян Пріцак? Це один із найвизначніших науковців другої половини ХХ століття у світі. Він був так званим універсальним науковцем, вченим планетарного масштабу, як, скажімо, Гумбольдт, Гегель чи учитель Пріцака Агатангел Кримський. Особистість модерного штибу, як і інший знаменитий українець Юрій Шевельов, Пріцак зміг досягти професійних висот у кількох дисциплінах: філологія, лінгвістика, орієнталістика, історія. Вони обидва навіть мали подібний життєвий пунктир: українське дитинство – українська ідентичність – наука – еміграція – професійні звершення – повернення до України. Саме семінари й лекції Пріцака та Шевельова допомогали українській гуманітаристиці відійти від радянської парадигми та відкрити для себе нові методології й, банально, лектуру, що за залізною завісою імперії зла залишалася невідомою для вітчизняних учених.

Омелян Пріцак після повернення до України у 1990 році заснував Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського Національної Академії наук і був його очільником незмінно з 1991-го по 1998 рік. Це коштувало неабияких зусиль та вимагало наполегливості й віри у свою справу з огляду на повсюдний хаос 1990-х на пострадянському просторі. Але найбільша заслуга його як організатора у заснуванні Українського наукового інституту Гарвардського університету, він першим очолив кафедру українознавства, а згодом і став першим директором Інституту. Його почин продовжує тепер історик Сергій Плохій.

Наука, зокрема висока наука, в радянській державі могли належати тільки імперії. Пріцак засвоїв дуже добре цей урок, спостерігаючи трагічну долю свого навчителя Агатангела Кримського. А отже всупереч історії та наперекір недоброзичливцям почав сумлінно й вперто розробляти українську науку. Тим самим формуючи гуманітарно-наукову базу для постання України. Омелян Пріцак зумів гідно представити українські студії на рівні світової науки, ставши інтелектуальним лідером в акцептації української гуманітарної науки за кордоном. 

Омелян Пріцак є серед тих українців, чиї зусилля й невмируща віра в Україну та українську справу почали творити Державу на еміграції. Насамперед це була Держава Слова, адже головним завданням діаспорян було зберегти те українство в собі і для майбутніх поколінь. Вони вірили у відродження України, як того фенікса із попелу. Пріцак належав до тих українців, які вважали, що любов свою до України треба конче конвертувати у конкретні добрі діла на благо України. Він і діждав того часу, коли зміг побачити наші жовто-сині знамена і тризуб на вулицях Києва після відродження України у 1991 році.