ТУП-туп – і Центральна Рада звернула не туди…

Для оформлення країни в державу потрібні еліти. Без еліт, тобто фахових (наголос, до речі, на останній склад) людей, які зможуть взяти на себе завдання державотворення і відповідальність за свою діяльність, держава не є можливою. 

У лютому 1917-го в Петрограді починають страйкувати робітники заводів, а голодні жінки й діти грабують магазини та склади. У місті панує безлад, комунальний колапс накладається на політичний та економічний. Влада намагається придушити бунти силою, а проте частина війська переходить на бік бунтівників. Північну столицю імперії охоплює хаос. У перші дні березня 300-літня царська влада переживає агонію, а царі один за одним зрікаються престолу. У Петрограді починається революція, а в Києві на Думській площі (тепер Майдан) збираються тисячі людей, щоб визначати свою долю чи принаймні зрозуміти, що відбувається. І ось серед натовпу підіймають величезний плакат із написом «Хай живе вільна Україна».

А 17 років до того на зламі століть юрист Микола Міхновський видав брошуру «Самостійна Україна» тиражем 1000 примірників у Львові. Він писав: «Державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері міжнародних відносин». Микола Міхновський був одним із тих, хто стояв біля основ Української державності тоді, а проте його візія України не здійснилася, а лівий популізм натомість узяв гору.

У 1917-му українці чекали на можливість самовизначення, але у Петрограді про це й не думали. Українці люблять чекати, за що вже неодноразово поплатилися. Але в тих полум’яних історичних умовах слова класика таки перетворили бажання на діла: «не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі» заповідав попередник українських парламентарів Іван Франко. І до нього дослухались. 

Станом на 1 березня 1917 року не було жодної української партії чи організації, що були легальними чи офіційно оформленими. Всі вони були заборонені або знищені царями московськими. Більш-менш притомною діяльністю могло похвалитися хіба Товариство Українських Поступовців (ТУП), такий собі конгломерат із партій та рухів різного спрямування. Це були як демократи-радикали, так і соціалісти-демократи, а також безпартійні. Найвідомішими членами були Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Прокопович, Людмила Старицька-Черняхівська, Григорій Голоскевич та інші. 

Товариство українських поступовців зібралося 3 числа місяця березня. 

Вигадав назву адвокат Синицький. Його товариш Василь Королів-Старий так переповідав цей епізод: мовляв, Синицький говорив про те, що у кожнім селі є рада. Але яка має бути у Києві рада? Звичайно, цетральна. Центральна Рада. 

17 березня 1917 року невелика група людей з числа так званих заслужених українських діячів заснували Центральну Раду (УЦР). За кілька місяців з неї виросте Українська Народна Республіка, молода українська держава, яка проіснувала зовсім недовго. Українська Центральна Рада на початках була представницьким органом політичних, громадських та професійних організацій; згодом, після Всеукраїнського національного конгресу стала революційним парламентом України, який курував український національний рух. Чинна була УЦР від 17 березня 1917-го по 29 квітня 1918-го. 

Треба сказати, що Всеукраїнський національний конгрес став найважливішою подією початкового етапу Української революції початку ХХ століття, став наріжним каменем тогочасної демократії, адже був першим представницьким форумом українського руху на всіх територіях України. Саме Всеукраїнський національний конгрес перетворив Українську Центральну Раду з локальної столичної організації еліти на загальноукраїнську організацію, на повноцінний представницький орган, себто парламент. Головою став історик-професор Михайло Грушевський, а його заступниками (або, як тоді казали, товаришами) було обрано історика літератури, академіка Єфремова та письменника Володимира Винниченка.

Але що ж, УЦР через свою нерішучість чи політичну кволість проголосила державну незалежність аж через рік після початку своєї діяльності. Та й сама вона не змогла впоратись із політичними викликами доби.

А ось Міхновський часу не гаяв. Він став організатором українського війська, адже розумів, що на армії тримається держава. У березні 1917-го Міхновський організував одразу три військових віча. З його ініціативи відбувається формування українських військових частин, було створено зокрема 1-й охочекомонний полк ім. Гетьмана Богдана Хмельницького. Принагідно скажемо, яке це мало значення. По-перше, це стало початком українізації військових формувань російської армії. А по-друге, що знаменно, після ліквідації наприкінці XVIII століття останніх козацьких полків царським урядом Україна не мала власного війська аж до весни 1917-го. Охочекомонний означав, що сформований він був з добровольців, тобто охочих (охочекомонними називалися козацькі полки). Але, на жаль, Міхновський з однодумцями не здобули належної підтримки політичних сил та діячів-чиновників Центральної Ради, котрі у перші тижні діяльності нового представницького органу переймалися винятково політичними питаннями, а також не хотіли псувати відносин з революційними демократами у Петербурзі. Доходило й до смішного (а з перспективи історії, трагічного). Ось, наприклад, соціаліст Винниченко, обережний колега Міхновського, висміював такі намагання самостійників зробити свою армію та всіляко кпинив з таких ініціатив: «Не „своєї армії" нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій... Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі». Але бачимо сьогодні, хто виявився правим. Історична тяглість не була для Міхновського забавкою, він убачав у прив’язці до великої історії певну елітарність пам’яті. Таким робом і з минулого Міхновський ніби показав приклад нашим добровольчим батальйонам, охочекомонним, котрі вже у 2014 році воювали на Донбасі.

Міхновський створює проект альтернативного до ЦРУ уряду, який згодом довелося об’єднати з Центральною Радою Винниченка й Грушевського. Але можемо сьогодні стверджувати, що Міхновський стояв біля підвалин українського парламентаризму. Йдеться не просто про державотворчі процеси, пов’язані з ідеями (чи для багатьох тоді ілюзіями) самостійництва, а саме про парламентаризм як системну організацію політичного устрою держави, де парламент має привілейоване становище, чітко розділяючи виконавчу і законодавчу гілки влади. Але, як часто стається в історії, державника з пронезалежницькими орієнтаціями буквально заклювали свої ж колеги: і Грушевський, і Винниченко, і навіть Петлюра. Тож навіть в національній історіографії, звільненій уже з ленінської кузні історії, про Міхновського ширше почали говорити аж з кінця 1990-х. 

А в той час політичних перверзій та історичних перипетій соціалістичні ілюзії і далі брали гору над гострою потребою державотворення у поглядах українських парламентарів та міністрів. Їм критично не вистачало ані досвіду, ані спеціальних знань у галузі державного управління. Та не ставало хисту в політичній боротьбі. А, може, просто орієнтири хибними були…