Христя Алчевська та інші видатні українські поетеси

Зайвий раз переконуюся, яка багата українська поезія. У ХІХ – на початку ХХ ст. вона просто процвітала, причому несподівано можна виловити в цьому огромі справжні перлини. Отже, нові імена. Цікаво гортати джерела (з яких геть не всі висвітлені) та дізнаватися про видатних українок, які за життя себе такими не вважали.

Вони писали: «Прийміть книжку ту маленьку, що вам посилаю!». І також: «Коли душа твоя горить…». А хто саме написав ці рядки? Про це – нижче.

Вони творили буквально про все. Природа – і кохання. Родина – і вчителювання. Філософія – і математика. І ще багато іншого.

Є відомі поетки – наприклад, Христя Алчевська (1882–1931), про яку багато писали і пишуть. Що ми знаємо? Те, що вона була також і прозаїком, драматургинею, педагогом. Народилась і вмерла у Харкові. Дочка педагога та організаторки Христини Алчевської – також дуже яскравої постаті, – була самодостатньою діячкою.

На світлинах ми бачимо вродливу дівчину в українському одязі та у вінку – нагадаю, що носити таке тоді дворянам було не просто моветоном, а й небезпечно. Але згадаємо родину Косачів та інших українських аристократів у той час. 

З чого почала Христя Алчевська? З рукописного журналу «Товариш». Ще дитиною «видавала» його, уміщуючи, зокрема, свої тексти. Схожі «самвидавні» журнали були в гімназіях та в родинах, причетних до літератури. Наприклад, у вже згаданих Косачів, у Старицьких… Так діти привчали самих себе до професійної літератури. А ще це було справжньою редакцією. Один подає вірші, другий – прозу, третій – ілюструє, четвертий – збирає, п’ятий – редагує… 

Українська патріотка багато читала (зокрема захоплювалася зарубіжною літературою), а освіту здобула найкращу. Спочатку – харківська гімназія, потім – учительські курси в Сорбонні. Французька мова була вільною в родині Алчевських. До речі, саме цю мову потім у гімназії викладала поетка. Узагалі все свідчило про те, що вона стане педагогом. Зокрема, могла професійно оцінювати підручники і мала план укласти новий – з української літератури. Чи варто нагадувати, що тоді це було ноу-хау в усіх розуміннях?!

Родина Алчевських уважалася неблагонадійною, 1905 р. переживала обшуки на предмет забороненої літератури. А ще, до речі, Христя Алчевська читала учням українські книги – незважаючи на те, що саме тоді ще діяв Емський указ. Також поетка проявляла себе як організаторка. А ще перекладала – здебільшого з французької: Беранже, Гюґо, Жуля Верна…

Авторка багатьох українських збірок, поетка гостро переживала наступи на українську ідентичність. Узагалі про біографію Христі Алчевської та активну діяльність цієї жінки можна багато сказати, проте зосереджуся на творчості.

Про себе вона писала: «Не боюся я нічого…», «Приємлю світ таким, як він зробився…», «Мене не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк…». І також: «Вільна пісня моя…»

Її приваблювали яскраві історичні постаті. Водночас її вірші та поеми – душевні, змальовують власні почуття. Є дуже інтимні, ніжні, які відстоюють право творчої індивідуальності на свободу: «Лілеї білої моєї, / О люде, не торкайтесь ви! / Не придивляйтеся до неї, / Не руште тихої журби./ Бо та лілея білосніжна – / То полохливая душа, / Криштально чиста, ясна, ніжна, / Що спокій ваш не наруша!» Або: «Душа – це конвалія ніжна…» Або є вірші, адресовані до сучасників. Наприклад: «До Кобилянської», який починається так: «Лебіді білі над морем летіли, / Над морем безкраїм до теплих країв; / Лебіді з сонцем єднатись хотіли, / Кричати про волю, про любих братів», і, попри все: «Ти ж привітала ті мрії забуті, / Душею тужливою їх обняла, / Серцем зогріла і смутком окуті / Ті думи нещасні до світла взяла. / Знов за тобою вони полетіли / До ясних надій і краси, і пісень, / Струни нового життя забреніли, / Рожевий зайнявся на обрії день…». Про власну поезію авторка могла сказати так («До збуджених надій»): «Химерна гра моїх думок, / Мов промінь місяця неясний, / Мов тихе сяєво зірок / Крізь яблунь цвіт весняний рясний, / Химерний сон душі і мрій, / Що тихо мене обгортає, / І рій розбуджених надій – / Ласково вас мій дух вітає! / Благословенні будьте ви, / Хай з вами край цвіте коханий, / Мов яблуневий цвіт весни, / Мов думок рій, раніш незнаний». Вірші про море, квіти, вечори, квітучі дерева, власні переживання часто побудовані на символах, а ритмом вони наспівні, деякі навіть романсові. 

Є вузьковідомі або взагалі сьогодні незнані постаті. Наприклад, Меланія Була. Відомо, що вона галичанка, із родини священика, була сільською вчителькою на сучасній Івано-Франківщині. Але які роки її життя? Скільки років прожила? Чи мала дітей? Була – чи це справжнє прізвище (з дому або у шлюбі?), чи псевдонім? Чи мала окремі збірки? Відомо, що була також і різьбяркою, а публікувалась у «Літературно-науковому віснику». Власне, з цього видання починали багато хто з української інтелігенції, зокрема Іван Франко. Із усього матеріалу знаємо, що поетеси не стало у 30-х рр. ХХ ст. – але коли саме? Її могила – у Грабові Івано-Франківської області. Чи збереглися різьбярські вироби цієї жінки? Які вони – чи дерев’яні, чи інші? Де можна їх побачити? Чи є вони на світлинах? Отже, ще багато треба досліджувати. 

Поезію Меланії Булої можна назвати присвяченою внутрішньому, «виробничому» процесу, тобто вчителюванню. Писала і на мотив коломийок, що дуже природно. Наприклад, такий пролог до циклу «Із теки сільської учительки»: «Прийміть книжку ту маленьку, що вам посилаю! / Що в ній много горя, смутку? – даю те, що маю», «Прийміть її або киньте, се мені байдуже: / Лиш той мене зрозуміє, кому тяжко дуже». 

Або літературна посестра Лесі Українки – одеситка Галина Комарова (псевдонім – Галина Комарівна, тобто «дочка Комара», 1877–1938). Її науково досліджують, але хотілося б ширшої інформації, для великого кола читачів. Тому – найцікавіше. Треба сказати, що в «орбіті» нашої геніальної Лесі Українки як поетеси, письменниці, драматургині, перекладачки було багато імен (про які я вже писала). Про постать Комарової можна судити з високого відгуку Івана Франка, листування Лесі Українки, а ще, звичайно, із віршів самої поетеси. Сама Галина Комарова була дочкою українського бібліографа та культурного діяча Михайла Комарова (узагалі всю цю родину можна назвати справжніми українськими патріотами), писала вірші та перекладала. Судячи з власних творів, вона була освіченою, тяжіла до рідної культури, а ще цікавилася зарубіжною. Хоча, як і Леся Українка, поетка мала тільки домашню освіту, але ця освіта виявилася дуже ґрунтовною. Узагалі я виокремила б покоління незвичайних українських дітей, які виросли в культурних діячів для України. 

Галина Комарова друкувалась і в періодиці, і мала власні збірки – наприклад, окремо опублікували її поему «Роксолана». Поетці належали як ліричні вірші, так і поеми. Можна казати про певний перегук із творами Лесі Українки. Може, авторки, які недарма спілкувалися, творили у спільному векторі? Чи час диктував теми, сюжети? 

Літературна спадщина Комарівни показує, що ця поетеса була різноманітною. Це й лірика про весняні переживання, страждання, і філософія, і вірші, присвячені знаменитим постатям – від Тараса Шевченка до Гіпатії… Деякі поезії звучать як афоризми, максими, деякі – пейзажні. Для авторки було важливо відтворити почуття. Наприклад: «Вчора я серце своє поховати хотіла, / Щоб не боліло, не билось так дуже воно, – / Зранку ж сьогодні побачила небо блакитне, / Промінь до мене веселий заглянув у вікно». До речі, у цьому вірші можна вловити гекзаметр. І висновок: «Будемо жити ми, поки зима непривітна / Знов не прийде, не придавить нас лихом своїм; / Будемо жити ми, поки весна молодая / Ще нас хоч зрідка чарує промінням ясним». Прикметний вірш «Т. Шевченко (В 40-ві роковини його смерті)», де сказано: «Нехай тепер тобі розкажуть хвилі, / Що не забули ми твої пісні, / Що ми йдемо дорогою твоєю / І заповіти любимо твої, // Що ти для нас прекрасне ясне сонце, / Від котрого ми маємо життя, / Тепло і світ, а в дні тяжкі занадто – / У кращу долю віри почуття».

Дуже сильний твір «Гіпатія» – про олександрійську жінку-філософа, грекиню. Формально – язичницю (хоча стверджують, що вона не приносила офір – може, мала власну віру?) Гіпатія або Іпатія з Олександрії жила приблизно в 350-370–415 рр. Про неї багато написано, але здебільшого наукове або публіцистичне. Вона героїня як наукових праць, так і жіночих журналів. Ця жінка була неоплатоніком, математиком, яка також відзначилася на ниві астрономії, причому професійно. Багато винаходів – як-от астролябія – завдяки Гіпатії. До речі, за її життя астрономію не називали окремою наукою, а розглядали разом із математикою. Тобто «математика» була широким поняттям. А ще Гіпатія викладала, брала участь у громадському житті… Сьогодні на її честь названо чудовий камінь. Отже, позірно – багато фактів. Але що було відомо тоді, коли писала Галина Комарова? Що надихнуло поетесу? Спробуймо з’ясувати. 

Якою зовні була Гіпатія? Сучасники захоплювались її красою (хай достовірних портретів не збереглося). За свідченнями, вона вбиралась у плащ філософа – тобто своєрідну «форму». Отже, ця видатна жінка-математик любила точність. 

Переважно всіх вражає трагічний кінець – як убили Гіпатію. Досі розслідують усі обставини. Зокрема, про саме життя цієї жінки-загадки не все з’ясовано, є різні факти. Чим далі історія, тим важче все з’ясувати. Але для Галини Комарівни було важливим змалювати психологічний портрет Гіпатії, а ще показати цей образ у розвитку. Тобто не шаблон (хай і прекрасний), не еллінську статую, а живу постать. Вірш – чи навіть поема – показує, що це вийшло. 

Його можна назвати віршем-загадкою, хоча на перший погляд усе зрозуміло.

Твір – дієвий. Починається так: «Вона стояла в залі мармуровій / Вся в білому, прекрасна та бліда, / І слово правди, розуму ясного / Юрбі німій доводила вона. / І слухали вони усі уважно / Її слова натхненні та палкі; В той час здавалось: в неї за плечима / Зростають крила білі та легкі». (Тобто героїня нагадувала янгола!) Далі авторка вклала у вуста героїні власні погляди – те, що люди мають працювати над собою та зможуть осягти всі таємниці завдяки власному розуму. Після промови слухачі «лавр новий в вінок її славетний / Вони рукою вдячною вплели». Отже, Гіпатія була й ораторкою, а лавром увінчували героїв – і поетів. Проте на наступний день озвіріла юрба вбиває Гіпатію (це докладно описано у вірші). Хіба не нагадує це – саме у цьому творі – долю Ісуса Христа? Може, Галина Комарова несвідомо зобразила ці паралелі? У тому числі висновок про те, що вбивці зрозуміли: убили тільки тіло, але не дух? Гіпатія не була християнкою (хоча поважала прибічників цієї віри), проте вірш вийшов християнським і показав героїню саме такою!

Цей вірш – про загальнолюдські цінності, а водночас авторка в кількох деталях показала тодішню Олександрію. Наприклад: «На другий день у світлі сонця яснім / Александрія пишно вся цвіла, / Та ранком тим пахущим і чудовим / Прокинулась Гіпатія сумна. / В задумі біле дороге убрання / Вона оділа і в свої густі / Та темні коси квіти повплітала, / Щоб знов до праці любої іти». Цей вірш не описовий, а вже позначений добою кінця ХІХ – початку ХХ ст., бо там акцент на переживаннях і передчуттях героїні, навіть психології.

А ось вірш, який ритмом і певними замальовками дещо нагадує модного тоді Гайнріха Гайне (цього німецького романтика перекладали і Леся Українка, і Людмила Старицька-Черняхівська, і ще багато хто): «Скотилася зірка із неба – / Чи впала у море вона? / Питаюся в море: де зірка? / Та хвиля мовчить таємна. // Мовчить і гойдається стиха, / Не хоче одмовить мені. / Чи, може, там зірки немає / В безодній морській глибині? // Де ж ділась та зірка ясная? / Даремно мій погляд шука… / Питаюся в білої чайки, – / Та й чайка не слуха прудка. // І я засмутилась відразу: / Чомусь мені зірки шкода; / Згадалось чомусь, що так хутко / Проходить весна молода». А гаслом усього життя Галини Комарової можна вважати слова: «Хай будуть сховані в тобі твої боління, / Та світять другим радощів твоїх проміння». Узагалі її поезія – це часто маніфест сильної жінки, що зближує творчість Комарівни із шедеврами Лесі Українки.

Такі різні поетеси. Але вони жили в Україні в однаковий час. Усіх об’єднували талант, бажання навчатися, любов до рідної культури, діяльнісна натура. Якщо читати і порівнювати цих авторок, ми ще краще зрозуміємо українських патріоток непростої доби.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).