9 березня виповнюється 138 років від дня народження Г. Нарбута

9 березня 1886 року на хуторі Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Сумська область) народився графік, ілюстратор, творець перших українських банкнот, по-справжньому видатна людина Георгій (Юрій) Іванович Нарбут. 

Походив художник зі знатного старшинського козацького, а згодом шляхетського роду, відомості про який маємо ще з XVII століття. Його батько, Іван Якович, отримав освіту в Київському університеті, де й познайомився з Милонілою Миколаївною, яка в майбутньому стала йому за дружину та народила у шлюбі семеро дітей. Найстаршим із них і був Георгій Нарбут.

Ще з дитинства «Жоржка», як його називали, був дуже уважною та допитливою дитиною, досліджував рослини, різні квіти, створював із синього паперу, в який крамарі загортали цукор, аплікації, скріплюючи шматочки між собою за допомогою клею з борошна, вирізав витинанки, ловив метеликів та з пам’яті міг в точності відтворити всі найдрібніші і найскладніші візерунки. Батьки думали, що дитина просто бавиться, але ці аплікації стали першими кроками до великого мистецтва.

До десяти років хлопчина сидів на хуторі, аж доки батько не вирішив віддати його до Глухівської гімназії, в якій він був не те щоб старанним учнем, а радше навпаки. Юнак відверто нудився, вчитель з малювання не зацікавив його мистецтвом, нічого не вчив. Але якось викладач старослов’янської мови приніс копію Остромирового Євангелія, шрифти та мініатюри якого безмежно захопили молодого Нарбута так, що він почав перемальовувати та переписувати книгу, створивши власний рукопис, який мало чим відрізнявся від оригіналу книги. Згодом він повторював подібне зі «Словом о полку Ігоревім» та різними гравюрами старої німецької Біблії. З роками інтерес до старовини тільки зріс, завдяки чому юнак почав багато малювати, наслідуючи відомих митців, графіків та вперше виставляє свої роботи на сільськогосподарській виставці у Глухові в 1904 році та на мистецькій виставці місцевого гуртка аматорів у 1906 році.

Після закінчення гімназії Георгій Нарбут мав намір поїхати на навчання до Петербурга, проте батько його відмовив, вважаючи, що той має хазяйнувати в маєтку і слідкувати за господарством. Але всупереч батьковій волі юнак все ж вирушає до Петербурга та вступає до університету на історично-філологічний факультет, хоч і покинув його вже на 3-му семестрі. 

Одначе свого зацікавлення графікою він не покинув ні на мить, а почав відвідувати приватні малярські школи, знайомився з різними художниками, перейшовши згодом до мистецької майстерні Званцової, а потім і Реріха. З дитинства Георгію подобалися ілюстрації Білібіна, тому він скористався можливістю та пішов проситися до нього в учні. Спочатку ілюстратор розкритикував роботи молодика в тому, що він повністю копіював його стиль, але такий талант він все ж оцінив, запропонував роботу та навіть дозволив знімати кімнату в його будинку, знаючи, які погані справи були в художника з грошима. Молодий митець мусив займатися створенням мальованих листівок та інших дрібних замовлень, щоб прогодуватися, а його сучасники оповідали, що він обідав у студентській їдальні, беручи за одну копійку кашу та з’їдав її з хлібом, який там був безкоштовним. Білібін допоміг також з пошуком видавців для Георгія, і він став створювати ілюстрації до різних книг та навіть отримав гран-прі у Лейпцигу на книжковому фестивалі. 

У серпні 1909 року ілюстратор переїздить до Мюнхена і вступає до мистецької школи, де вчиться у професора Holoschi. Там він теж затримується ненадовго та наступного року повертається до Петербурга. Жодна приватна школа та майстер так і не змогли повною мірою вплинути на Нарбута. Великого сліду на його роботах не залишив жоден художник – вони лише удосконалили його знання графічної техніки. Георгій ніде не затримувався довго. З таких постійних змін можна помітити, що всі ці школи не задовольняли майстра – він завжди був у пошуку чогось нового.

У 1912 році відбувалася виставка, організована Академією наук, «Ломоносов та Єлизаветинські часи», з окремою залою для української тематики. Нарбут виконував настінні розписи цієї зали, а вже під час виставки, коли привезли на експозицію українські рукописи та стародруки, давні портрети, полкові прапори, печатки, порохівниці, на яких були зображені запорожці у візерунчастих жупанах, національних строях, Георгій так ними захопився, що через декілька років, малюючи український костюм, з пам’яті точно відтворив кожну деталь побаченого орнаменту. 

Під час подорожей Україною Нарбут багато спілкувався зі збирачами старовини, їздив по старих садибах, монастирях та історичних місцях (особливо вразив його музей українських старожитностей у Чернігові), милувався картинами, що свого часу захоплювали і Тараса Григоровича Шевченка. Символічно, що день народження у нього також 9 березня. Довго Георгій Нарбут вивчав і крій українських жупанів та згодом сам пошив собі справжній український жупан і ходив у ньому по вулицях Петербурга. Проблем через це він не мав: всі з подивом дивилися на нього, але говорили, що це художник, творча душа, а не політик, тож хай ходить, як знає – сприймали його за дивака. Хто б міг подумати, що за кілька років цей дивак створить перші українські банкноти. 

Без сумніву, Нарбут був великим поціновувачем українського ужиткового мистецтва; особливо кераміки, килимів, порцеляни. Характер національного духу найкраще виявився в його власному підписі під родинним гербом, що він створив у 1912 році: «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син і гербів і емблем живописець». 

Любов до української старовини проявилася також у весіллі Нарбута з Вірою Киріянівною у 1913 році – за його бажання, всі мусили дотримуватися всіх подробиць українських звичаїв. Для цього був знайдений спеціальний церемонімейстер, що разом із Георгієм Івановичем були ледь не тиранами всього дому, але традицій все ж дотримались. Його сучасники згадували, що проживши у Петербурзі близько одинадцяти років свого життя, митець так і не навчився гарно говорити російською і весь час був чутний його м’який чернігівський говір.

У 1917 році Нарбут разом із сім’єю переїздить до Києва та з притаманним йому захопленням кидається у вир подій революції.

«Я Московщину не люблю, хочу оддати Україні всі свої сили», – це пряма цитата Георгія Нарбута, записана його сучасниками після повернення з Петербурга.

Ще до переїзду він починає працювати над своєю головною роботою, яку так, на жаль, і не зміг завершити – дитячою українською абеткою (надихався Шевченком, який хотів створити свій буквар), а вже в Києві Георгій проектує українські державні знаки, уніформу для війська, прапори. 

18 липня 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив створену Нарбутом малу Державну печатку. Відтоді бачимо митця практично у всіх найвизначніших організаційних проявах українського мистецтва: бере участь у комісіях створення державного герба України, мистецької освіти, друкарської школи, для побудови пам’ятника Т. Шевченку тощо.

Найвідомішим внеском художника стало створення перших українських банкнот, які він створив у своєму неповторному стилі, використавши стародавні візерунки та символіку – символ князя Володимира та української державності – тризуб. Тут показані барокові орнаменти, а замість видатних діячів – звичайний український народ, хоч в образі жінки на стогривневій купюрі багато хто вбачав образ Лесі Українки. Навіть після заборони таких купюр радянською владою, народ деякий час продовжував користуватися ними та зберігав у себе на пам’ять. Нині купюри Нарбута є великою цінністю для колекціонерів. 

Окрім купюр, ним були створені цінні папери, грамоти, листівки та марки в 30, 40 і 50 шагів, які деякий час ходили як дрібні гроші. 

Разом з Миколою Біляшівським вони створюють українську академію мистецтв. Нарбута без жодної мистецької освіти обирають професором графічної майстерні, а згодом він стає ректором академії та викладає шрифт, композицію, графічні техніки; за його ініціативи також було відкрито поліграфічне відділення. Згодом денікінці захопили академію та використовували її для своїх цілей, тому митець викладав студентам прямо у себе в квартирі. 

Тяжкі обставини підірвали його здоров’я, на що він намагався не звертати своєї уваги. Однак якось, напившись сирої води, яку кияни зберігали у ваннах за часів радянської влади, Нарбут у червні 1919 року захворів на тиф, запалення печінки та жовтуху. Багато передових лікарів намагалися зберегти життя ілюстратору, але важкі обставини зіграли свою роль. На жаль, у 1920 році великий майстер помирає у віці 34 років. Панахида відбулася в Софійському соборі, а похований він на Байковому кладовищі.

Георгій Нарбут – видатний митець, яким сміливо може пишатися кожен українець. Він творець унікального модерного стилю, що гармонійно поєднується з віковими традиціями, козацьким бароко. Людина, що виросла у цьому середовищі, присвятила йому всю свою творчість і життя. Тож хай його ім’я та спадок живуть і процвітають у пам’яті нащадків.