А душі їхні вітами кленовими розкажуть правду…

Ця правда одного разу вже звучала в Чикаго. Наприкінці минулого року у церкві святих Володимира та Ольги на вечорі пам’яті трьох загиблих Героїв – захисників української землі. І хоч зустріч відбувалася під інтригуючою, здавалось би, назвою «Три сестри – одна історія», однак ніякої інтриги там якраз і не було. Зате було багато щему, смутку, спогадів, роздумів. Про долю трьох воїнів, життя яких могло скластися зовсім по-іншому. Про трагедії трьох сімей, у яких клята війна забрала рідних людей. Про те, що сьогодні таких сімей – уже десятки тисяч, і кожен день додає нові імена до цього чорного списку світлих янголів, які пішли боронити рідну землю від ненависного рашистського ворога і заплатили за це найвищу ціну. 

Сльози. Біль. Стежина до могил найдорожчих людей. Вбиті ворогом юначі мрії. Неможливість хоч би що-небудь змінити. І молитва, щира молитва до Господа, аби давав сили жити далі… Усе це тепер із ними, з родинами загиблих, для яких життя поділилось на «до» і «після» у ті дні, коли до їхніх осель прилетіла страшна звістка про непоправне. 

Якраз про це розповідали сестри героїв, які зараз живуть і працюють у Чикаго. Співпало навіть те, що родом усі вони – з Івано-Франківщини. І ще тоді прозвучала думка, що ці розповіді повинні почути якомога більше людей. А тому вдруге таку зустріч організували у храмі святого Йосифа Обручника. Спочатку відбулася панахида. А потім, у церковній аудиторії, – хвилюючий вечір пам’яті.

Знаєте, що на такому вечорі є найважчим? Усвідомлення втрати. Страшної. Болючої. І назавжди. Усвідомлення того, що між життям і смертю є тільки мить. Одна мить. Один подих. Один зойк. А, може, один погляд до неба, коли ти навіть не встигаєш зрозуміти, що це вже все… Кінець… А, може, німа думка: «Мамо, пробач… Я не хотів… Не хотів твоєї ранньої сивини… твоїх сліз… твого вічного чорного смутку… Я так хотів жити, мамо…»

На сцені, на екрані – три відеосюжети. Про них, про Героїв. Там вони ще живі. Уже на війні, на фронті, на передовій, але ще живі. Роздумують над сенсом буття. Жартують. Запевняють, що все буде добре. Що у ворога – ніяких шансів. А поруч зі сценою – три портрети, перев’язані чорними стрічками. І ти розумієш, що їх уже нема. Що ось такими – молодими, красивими, дужими – вони залишаться назавжди у пам’яті родини, у серці України. Що живі вони тільки там – у тих любительських зйомках, зафіксованих на телефони побратимів… 

А тепер – слово сестрам Героїв. І хоч наша газета уже писала про ці історії, але вкотре повернутися до них не буде зайвим. Щоби ще раз послухати. Щоби ще раз задуматись.

***

Галина Рудницька розповідала про свого двоюрідного брата Дмитра Коцюбайла, відомого під позивним «Да Вінчі».

Молодий юнак, родом із Галицького району, він міг увійти в історію як талановитий художник – звідси і позивний. Однак увійшов легендарним командиром батальйону «Вовки Да Вінчі». 

До боротьби за Україну Дмитро долучився добровольцем у 18 років, коли ще у 2014-му поїхав із друзями до Києва на Майдан. Навіть не повідомив про свій намір батьків – зателефонував їм уже зі столиці. Тоді ж, у 14-му, його було важко поранено, але він не дочекався завершення курсу реабілітації і повернувся на війну. У складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» воював у найгарячіших точках на сході України. У віці 21-го року Дмитра призначили командиром штурмової роти. Молодшому лейтенантові Дмитрові Коцюбайлу підпорядковувалися сотні людей, серед яких і кілька майорів та капітанів. Без військової освіти він керував набагато якісніше, ніж деякі дипломовані фахівці. Про нього знали і його боялися російські агресори. Його називали «людина-символ», «людина-хоробрість», «людина війни». Він казав: «Я воюю за свою країну, бо хочу, щоб ця країна була». Без пафосу, ніби серцем промовляв: напевно, по максимуму передалися йому гени діда – воїна УПА. Дмитро став першим добровольцем, який прижиттєво отримав із рук Президента найвищу державну нагороду – звання Героя України. 

Загинув Да Вінчі 7 березня 2023 року в бою під Бахмутом. Біля нього розірвалася мінометна міна, один із уламків влучив у шию. Він ще встиг сказати: «Я – трьохсотий…» Було Дмитрові 27. Перед злою волею нелюдів виявилися безсилими і його жага боротися з ворогом, і його любов до життя, до України, і любов до нього – від родини, від коханої дівчини, яка воювала поруч, у медичній службі, від побратимів… 

– Я пам’ятаю той телефонний дзвінок, коли мені повідомили про смерть брата, – розповідала Галина, ледве стримуючи емоції. – Що відчувала? Заціпеніння. Хоч наступної миті хотілося плакати, кричати, кудись бігти, щось робити, аби перемотати плівку новин назад і почути, що це неправда… Бо пішла із життя особлива людина. Особлива у ненависті до ворогів і у ставленні до побратимів. Коли треба було іти вперед, він робив це першим, аби переконатися, що ризик мінімальний, а тоді давав знак усім іншим. Коли треба було сховатися в укритті, то заходив туди останнім, пересвідчившись, що всі інші вже у безпеці. У цьому був увесь він. Бачите його погляд із портрета? Більшої щирості, ніж в отих очах, годі і шукати…

В останню земну дорогу загиблого воїна проводжали тисячі людей. З ним прощалися високі армійські посадовці з Міноборони, Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, Президент України Володимир Зеленський. Поховали Дмитра Коцюбайла у столиці України, на території урочища Аскольдова могила.

***

Збирає сьогодні в кулак усі свої сили і всі емоції, аби виконати особливе прохання рідного брата – воїна із позивним «Чикаго» – і Зоряна Яворська. При останній зустрічі, коли вони з мамою возили в Україну гуманітарку для війська, він сказав: «Пообіцяй, що ти і надалі будеш допомагати моїм побратимам, якщо зі мною щось станеться». Сталося…

На тій війні він узагалі міг не бути. Тому що зі своїх 43-х років останніх 26 прожив у Америці. Закінчив тут школу, служив в американській армії, вивчився на програміста, мав дім, роботу, сім’ю, безмежно тішився донечкою-перлинкою… До України за цей час їздив тільки двічі, зустрічаючись там з родиною по маминій лінії в Богородчанському районі і по татовій лінії – у Коломиї. І хоч виїхав з України ще шістнадцятирічним, однак рідна земля, на якій народився, жила в його серці завжди. І боліла в його серці з тих днів, коли у столиці вирував майдан із загиблою небесною сотнею, коли на Сході розпочалася АТО. Ще тоді хотів їхати туди. Родина стримала. Поїхав наступного дня після початку повномасштабної війни. Скористався з моменту, що всі його рідні були на відпочинку, а він, замість того, щоби взяти квиток до Маямі і приєднатися до них, полетів у… Київ. Знайшов військкомат: «Хочу воювати». Пропонували іноземний легіон. «Ні, тільки поруч з українцями». Потрапив до «Правого сектора». Там, коли дізналися, звідки він, одразу і позивний дали – «Чикаго». Був у дечому наївний, у деяких питаннях мало не смішний, особливо, коли дивувався, як у час війни можна щось красти від призначеного для армії. Але був справедливий і готовий віддати друзям останню, як мовиться, сорочку. Був надійний і вмів підтримати інших у хвилини розпачу чи розчарувань. Був спокійний і впевнений, навіть командир казав, що навчається від нього цих якостей. Був відчайдушний – щомиті рвався у бій… Ранимий був тільки в одному – у згадці про донечку, яку залишив у Чикаго. При можливості розмовляв з нею по телефону годинами.

Загинув, рятуючи побратимів. Двох відтягнув на безпечні позиції, повертався за третім. Поруч розірвався ворожий снаряд. Його смерть була миттєвою. Біля Кремінної. На Луганщині.

Із загиблим героєм прощалися у Богородчанах, у рідному маминому Космачі, а потім Зоряна, яка після трагічної звістки полетіла до України, рушила із братом в його останню дорогу до Америки. Поховали Михайла Яворського у Чикаго, де зараз проживає уся його найближча рідня. 

– Нам і досі важко змиритися з думкою, що це сталося. Пригадую, Михайло розповідав, як біля його ніг упала граната і не розірвалася. Як від іншої ворожої гранати кілька хлопців мали поранення, а він – ані подряпини. Я казала: «Тебе наші молитви захистили… І будуть захищати…» – голос Зоряни тремтить. Та вона продовжує: «Я завжди буду вдячна Богу за ту нашу останню зустріч в Україні. Це була неймовірна можливість наговоритися, надивитися в очі одне одному, слухати рідний голос, відчувати рідні обійми… Все це і тепер зі мною. Тільки брата більше нема…»

***

Немає більше брата і в Анастасії Сенів. Немає отого білявого хлопчика, який на дитячих фото стоїть з великим оберемком підсніжників і щиро усміхається – чи то до весняного сонечка, чи до того, хто його фотографує, чи то уявляє мамину радість, коли даруватиме їй ці квіти… Такий він був упродовж 25 літ, відміряних йому долею, – мусив знати, що тим, хто біля нього, добре, і робив усе, щоб їм було добре. 

– Якби мені сказали охарактеризувати Андрія одним словом, то цим словом була би «совість», – говорить Анастасія. – А потім я додала би «відповідальність», «відчайдушність», «рішучість». Він ніби мчав через життя, розсікаючи вітри і простір. Якщо треба щось зробити, то нехай із нервами, нехай зі злістю, нехай наперекір обставинам, але він це зробить. Мабуть, тому побратими і дадуть йому на війні позивний «Бізон».

А до війни була армія, служба за контрактом, участь у 2021 році в АТО. 

– Новий 2022 рік ми зустрічали разом, я якраз приїжджала з Америки додому. Потім повернулася до США. Ми тоді й подумати не могли, що невдовзі розпочнеться повномасштабна війна, – розповідає Анастасія. – Андрій пішов на війну. Наприкінці червня 22-го року брат отримав осколкове поранення і його, як трьохсотого, відправили у госпіталь. Він мав шанс більше у стрій не повертатися. Але ж совість! Совість не дозволила йому скористатися цим шансом: як це – не повернутися туди?! Там же друзі, яким потрібне моє плече! Там же ворог, якого треба знищити! 

16 жовтня 2022 року поблизу села Яковлівка на Донеччині внаслідок артилерійського обстрілу Андрій загинув. Поховали його у Надвірній, на алеї слави, де майорять синьо-жовті знамена уже не над однією могилою українських захисників. 

– Зараз на війні перебуває і мій двоюрідний брат, який у кожній нашій телефонній розмові просить пробачення, що він живий, а Андрія нема, – продовжувала свою розповідь Анастасія. – Але я завжди кажу йому: того, що сталося, уже не змінити… А ти – живи!

***

Ось такі розповіді… А перед очима – знову продемонстровані на вечорі пам’яті відеосюжети.

Да Вінчі. Йому кажуть друзі: ти ж художник! У відповідь він стримано усміхається: так, але я на війні не малюю… Бо в руках – не пензель, і не олівець, а автомат. «Мене болить за Україну. Я хочу для неї перемоги», – додає впевнено і переконливо. Далі – розмова з бабусею, записана уже після смерті Героя. «Він казав мені: “Бабцю, Україна була і буде, але за неї треба боротися”», – жінка, здається, уже й сліз не має – усі виплакала, поховавши такого онука. Тепер лиш у Бога сили благає. Тепер лиш до Бога за душу його молиться. Бо і дітей та онуків своїх завжди навчала бути Божими дітьми.

На інших кадрах – Мишко-«Чикаго» розважає у хвилини відпочинку побратимів англомовними піснями, ще й пританцьовує… Їм ніколи було думати про смерть. Вони думали про життя. А снаряд, який потім розірветься неподалік, уже чекав свого часу. Аби вистрілити. Аби своїми осколками завдати смертельних ран. У відповідь його побратими напишуть на своїх снарядах «За Михайла Яворського», «За «Чикаго» і спрямують у бік ворога. Їм і досі не віриться, що Мишка більше немає. Його командир, стримуючи емоції, говорив у відео: «Є такі люди, про яких кажуть: один – вартий десятьох… Оце якраз про Михайла…»

А батько «Бізона» бере до рук гітару і знаходить у собі сили співати. Хоч та пісня – то не просто пісня, то крик душі. Спокійний і пронизливий водночас. Бо кожне слово мовиться у ній від імені сина і звернене до бойових побратимів: «Тобі іще зарано, Бог полікує рани. Живи за двох, мене не забувай. Братерство поміж нами залишиться піснями, а я уже відходжу… Прощавай…» І на фоні тих слів – сам Андрій. Іде. Важко, але твердо, хоч видно, що втомлений. Несе на собі броник, несе наплічник з найнеобхіднішим. Несе зброю. Він каже: «Не ми цю війну почали, але ми її закінчимо…» І йде… До обрію… І за обрій… І Михайло вже там… І Дмитро… І десятки таких, як вони… Справді найкращих…

… У залі чутно тільки биття сердець. І тихою молитвою лунає: «Не плач, моя рідна, посивіла мати… А як не діждешся з тої січі мене, посади, благаю, біля хати клена…» Я знаю, що так і буде: коли закінчиться війна, у наших містах і селах виростуть кленові гаї з деревцят, посаджених у пам’ять про загиблих захисників. І шумітимуть їхні душі у тих вітах кленових, розповідаючи страшну правду пережитої війни.

P.S. За ідею проведення вечора пам’яті – вдячність її ініціатору, засновнику благодійного фонду «Опришки Довбуша» Ігорю Куриляку. За організацію зустрічі – членам Кирило-Мефодіївської спільноти церкви святого Йосифа Обручника. За технічну допомогу і звук – Михайлові і Тарасові Демберецьким. За підтримку фонду – віце-президенту асоціації UMANA Ользі Майгутяк. За зворушливі пісенні виступи – Христині Гриценко, сестрам Мальгівським, вокальному гурту «Тріода». За уміло зіткані у єдину історії трьох сестер – ведучій вечора Мар’яні Балаш. Родинам загиблих – вдячність за Героїв і щирі співчуття. Зібрані на благодійному вечорі пам’яті кошти (більше 6 тисяч доларів) фонд «Опришки Довбуша» та Кирило-Мефодіївська спільнота спрямують на допомогу Збройним Силам України. Разом – до перемоги!

Фото Петра Ковтуна і Тетяни Дрожжиної.